За сестрою (1907) - Сторінка 3
- Чайковський Андрій Якович -— Співаєш, Филимоне? — заговорив дід здалека. Він знав, що так то не конче безпечно зближатися до вартового.
— Не співаю, а підспівую, бо дуже мене сон бере, аби часом не заснути…
— А не чути нічого?
— А хіба що? Тихо, як в усі… Що воно таке мало б бути чутно?
— Мені чогось лячно, наче б денебудь недалечке вовкулака блукав.
— Ет! Який там вовкулака! Вам би, діду, спати пора…
— Здоров будь, Филимоне!
— Здоров, діду!
Дід Андрій завернув у село, розпочинаючи акафиста далі від того кондака, на якім зупинився, розмовляючи з козаком.
Йому було соромно, що без причини тривожиться. Вже не йшов на другі ворота, а простував до хати
В цій хвилині пролетів над сивою головою лилик і легенько зачепив його по голові крилом. А може лиш вітрець від крила повіяв. Та від цього дід аж на бік відскочив.
«Господи, що мені сталося?» заговорив сам до себе… «Хіба ж мені вже смерть у вічі заглянула? Чого я так лякаюся? Не в такій небезпеці бував, та не лякався, а ось і лилик настрашив…»
Неждано серед тихої ночі залунав церковний дзвін на тривогу. «Тьфу на тебе! Господи, Спасе, помилуй!..»
Дід Андрій, що лиш задрімав, зараз же схопився й поглянув у віконце. Вдарила заграва з другого боку майдану. Пожежа! — подумав.
— А нуте, дітки, вставайте! — гукав дід, — в селі пожежа.
Усі посхоплювалися відразу. Дід вибіг на двір. Тут вже гамір і крики. Він розглянувся. Пожежа розгорілася на всіх чотирьох сторонах села…
Дід зміркував відразу, що це не випадок, а підпал… Це напевно татари.
Він скочив у хату і вхопив довгий спис у руку.
— Степане! Зброю бери! В селі татари!
Діти стали плакати, а дід вибіг прожогом з хати…
На дворі стало ясно від пожежі. Ціле село прокинулось. Люди з криком, галасом та зойком стали рятувати свою мізерію. Виганяли товар із стайні та виносили з хат своє майно.
Про рятунок горючих хат не було що й думати. Не було чим гасити, а солом’яні дахи, висушені сонцем, займалися один по однім.
У селі стало, мов у пеклі.
Товар ревів, вівці мекали та вертались до горючих повіток, коні бігали, мов скажені, по майдані та перевертали людей, налякані птиці кружляли в округ полум’я. Діти плакали, жінки голосили, козаки накликували, та ніхто нікого не слухав. Кожен робив, як знав, а дехто таки не знав, що йому робити, і стояв без діла.
Але татари не показувалися…
В таку скрутну хвилину люди лише знають виносити з хати що під руку попаде, і більше нічого.
Судаки найскорше повставали, та й ще не веліли повиносити усього добра з хати й комори. Увихалися всі, аж попріли…
— Аллах! Аллах! — залунало з обох боків, де були ворота. Цей крик був такий могутній і дикий, що приглушив усі крики та зойки в селі. Та не те, що приглушив, але від того чортового крику все в селі притихло. Лиш тріскіт горючих хат та лускіт падаючих покрівель і стель було чути. Все, наче б зачароване, замовкло. Навіть товар занімів. Кожний стояв, мов закаменілий, і не знав, що робити.
— Зброю бери, чого став? — гукнув якийсь голос.
І знову всі заворушилися, як мурашки. Кожний хапав, що під руку попало, і ладився до оборони.
У цій хвилині з обох боків на майдан сунула чорна валка, збита в купу. Здавалося, що якась чорна, як ніч, хмара впала на землю і суне лавою з двох боків у село. А з тої хмари безупинно лунав чортячий крик. Аллах, аллах! Почулось декілька пострілів з рушниць, та це їх не спинило. Татари вже були на майдані. Тепер можна їх було при світлі пожежі розпізнати. Вони розбіглися й почали ловити людей.
Дехто був так наляканий, що давався без опору в’язати. Інші оборонялися, хто чим міг.
Дід Андрій із Степаном стали зі списами в руках перед хатою, яка ще не зайнялася. За ними на призьбі сиділи налякані діти, притулившись одне до одного. Палажка поралась ще в хаті. Павлусеві приходило на гадку забрати Ганю, скочити в город та сховатися в бур’ян. Та йому здавалося, що за плечима тата й діда безпечніше. Дрижачи із страху, він голубив і заспокоював сестру.
Якийсь татарин розігнався до них, висунувся довгий спис, наче гадючий язик, і татарин злетів з коня. Перед ним лежало вже декілька татарських трупів… Та в цій хвилині, наче шуліка на курча, впав татарський аркан на голову Степана і повалив його на землю. Дід Андрій нахилився розмотати сина, та в тій хвилині татарська шабля розчерепила йому голову… Оборона пропала. Діти закричали в один голос і задеревіли.
Татари позлазили з коней і зв’язали Степана. Один вхопив налякану на смерть дівчину, її вчепився з усієї сили Павлусь. Татарин тягнув їх обох.
Павлусь у розпуці схопив татарина зубами за руку і вкусив так, що татарин аж засичав з болю. Він пустив Ганю і вдарив з усієї сили Павлуся кулаком по голові. Павлусь втратив пам’ять і впав на землю. Ганя кинулась прожогом у хату. Другий татарин зловив її за довгу косу і почав тягнути до себе.
Тепер стала на порозі Палажка.
В одній спідниці, простоволоса, виглядала страшно. Очі набігли кров’ю з лютости й розпуки. В руках держала сокиру.