За ширмою - Сторінка 35

— Працювала все своє життя, щоб спочити по-справжньому тільки в цьому вагоні серед випадкових, чужих людей... А її поневіряння вже тут, в Узбекистані, в моїй недоладній сім'ї, де вона відбувалась за всіх, а жила — за ширмою!.."

І знову Олександрові Івановичу пролунали дальнім відгомоном слова Ходжаєва про ширму в Карадар'їнській лікарні й ширми взагалі в житті. Якби він почув про це раніше, до того як у матері виявлено рак, він поблажливо посміявся б з дивака Ікрамова. Але зараз Олександра Івановича охопила така розпука, що він лиш важко позаздрив лікареві Ікрамову. Щасливий! У нього не вмирає зараз мати від задавненого раку, він тільки необачно забув заглянути перед приїздом завоблздороввідділу за кляту ширму в процедурній кімнаті, а в Олександра Івановича за ширмою гибіло й ниділо життя його хворої матері, і він за два роки ні разу не подивився, що ж діялось у його власній кімнаті за тою ширмою!..

Коли Ходжаєв повернувся з тамбура, Олександр Іванович сидів, спершись ліктями на коліна й закривши долонями низько схилене обличчя.

Ходжаєв тихо присів край лави й мовчки дивився, як похитується голова старої в такт руху поїзда, колеса якого перескакували на розгалуженнях колій перед якоюсь великою станцією.

XXVII

Ходжаєв просив Олександра Івановича збудити його о другій ночі — хай, заступаючи один одного, вони почергують так до ранку. Аби тільки перебути якось ніч, а ранком вони вже будуть у Ташкенті. Та Олександр Іванович не збудив його ні о другій, ні о третій, ні навіть о четвертій, коли у вагоні порідшала пітьма і в сірому світлі передрання речі помалу стали набувати свого звичайного вигляду.

Стомлений цілоденною шарпаниною, Ходжаєв міцно спав на горішній полиці, а Олександр Іванович сидів, спершись на маленький столик, що відділяв його від приголов'я матері, і думав: як прикро, як образливо прикро вмерти на світанку! Не ввечері, не вночі, а на світанку, на порозі нового дня, коли все оживає, прокидається, воскресає... І що більше він про це думав, то виразніше й переконливіше передчував, що саме десь на світанку і прийде це страшне розв'язання... І тому він боявся заснути.

Мати лежала, як у забутті. Інколи вона ненадовго розплющувала очі і відсутнім поглядом дивилась кудись у стелю, де час від часу шелестів гвинт вентиляції. Тоді Олександр Іванович нахилявся над її головою і пошепки питав:

— Може, води, мамо? Може, ще щось треба? Мати не відповідала.

Він не чув її дихання, не турбував її марним мацанням пульсу, проте через якесь особливе відчуття, властиве не стільки лікареві, скільки синові, він непохибно знав, що мати ще жива.

Перед ранком він незчувся, як очі йому самі склепилися, і на якийсь час він перестав відчувати і матір, і самого себе... Коли ж раптом стенувся, мов хтось покликав його, — у вагоні вже розвиднілося і де-не-де почали прокидатися пасажири. Плакала спросонку за стіною дитина, хтось пройшов у кінець з рушником і зубною щіткою, пробігла через вагон провідниця, та не це збудило його, а — материн погляд. Голова матері була тепер повернута набік, і очі дивились на нього. Це через те, мабуть, і здалося, що хтось покликав його. Він притьмом устав і кинувся до матері.

— Що тобі, мамо? — тремтячим голосом спитав він, чуючи, що зараз саме і находить те, чого він сподівався всю ніч і чого так не хотілося йому дочекатись.

Посинілі вуста матері заворушились і двічі трохи розтулилися. Чи то йому почулося, чи справді мати хотіла щось сказати, але не могла вже вимовити, — напружений слух Олександра Івановича вхопив тільки частину слова — якесь "пере...".

— Перевернути? — спитав він і нахилив до материних уст вухо. Та на відповідь почувся лише протяжний звук:

— С-с-с...

— Перестелити? — спитав, повернувшись до лиця матері, і йому привидівся в напівзаплющених материних очах вираз досади й туги.

— Переяслав? — майже кричма спитав він, і повіки матері тихо склепилися.

"Вона марить тим Переяславом..." — подумав Олександр Іванович і поквапливо, щоб мати встигла ще почути, голосно сказав:

— Я одвезу, мамо.

Але мати більше вже не відгукнулась.

Вгорі прокинувся і одразу ж зіскочив додолу Ходжаєв.

— Уже ранок? — здивувався він, глянувши у вікно, де ось-ось мало блиснути сонячне проміння. — Ну чого ж ви не збудили мене? — сердито насупився на Олександра Івановича Ходжаєв. — Вам треба було самому поспати, набратися сил, а ви... — Він глянув через плече Олександра Івановича, який мовчки стояв до нього спиною, затуляючи собою обличчя матері, і притишено спитав: — Як там?..

Та коли побачив нерухомі сині губи й восково-сіру руку, що безвладно звисла з простирадла, він зрозумів, що питати, мабуть, уже не варто було. Однак він підняв цю руку і не одразу все ж намацав ще тонкий, як ниточка, ледве відчутний пульс.

"Агонія", — сам собі констатував у думці Ходжаєв і обережно поклав кощаву руку на постіль.

Та перед самим Ташкентом у матері ще раз розплющилися очі. Все, що було в ній ще живого, напружилось, груди й рот конвульсійно здригнулись, і очі широко розкрилися. Чужі й холодні, вони не помічали вже ні сина, ні синового начальника, а віддалено втокмились у якусь цятку коло вентилятора на стелі і там спинились враженим поглядом. Наче мати побачила й зрозуміла там щось таке, чого не могли бачити й розуміти інші живі люди...

...Те, що внесли на ношах санітари в залізничний медпункт у Ташкенті, було щось інше, а не мати, і Олександр Іванович одвів від нього червоні від нічниць очі. Він тоскно дивився крізь широке вікно на спорожнілий, сумний тепер поїзд, яким він їхав до Ташкента з матір'ю, і йому шкода стало, коли поїзд помалу посунув назад у парк...

Хтозна, скільки ще стояв би так і дивився у вікно Олександр Іванович, нічого не бачачи, та ззаду підійшов Ходжаєв і тихо спитав:

— Де ви хочете поховати?

Олександр Іванович здивовано обернувся, не зовсім розуміючи запитання:

— Як — де? В Переяславі. — Він знизав плечима і безпорадно розвів руками. — Де ж іще? Тільки в Переяславі...

Ходжаєв уважно подивився на змарніле, постаріле за одну ніч на кілька років обличчя, і йому було невтямки, чи каже лікар Постоловський про якийсь Переяслав свідомо, чи він стерявся з горя. Проте, коли трохи згодом Ходжаєв навмисне спитав, яка це буде кінцева станція і до якої залізниці вона належить, Олександр Іванович цілком розсудливо відповів:

— Станція зветься так само — Переяслав, Південної залізниці, але до міста треба ще кілометрів двадцять п'ять — автотранспортом.

Тоді Ходжаєв узяв його за лікоть, злегка потиснув і тихо, але твердо пообіцяв:

— Я все зроблю. Не турбуйтесь.

І він зробив усе. В другій половині наступного дня приніс до готелю, де вони переночували, квитка на поїзд і багажну квитанцію на оцинковану труну з тілом матері. Передаючи Олександрові Івановичу зарплату та відпуст-кові, Ходжаєв запропонував позичити ще й від себе кількасот карбованців на всякий випадок. Олександр Іванович байдуже поклав гроші в бічну кишеню піджака й відмовився від позички. Забувши навіть подякувати Ходжаєву, він опустив застиглий погляд на багажну квитанцію і довго тримав її в руках, не знаючи, що з нею робити.

— Покладіть її краще в паспорт, — порадив Ходжаєв, і Олександр Іванович мовчки скорився. Але довго після цього він час від часу торкався пальцями того місця піджака, де лежав паспорт з квитанцією, наче перевіряв, чи не згубив їх або його щось муляло там.

Ходжаєв одвіз Олександра Івановича на вокзал, посадив у вагон поїзда на Москву і за кілька хвилин до відходу промовив на прощання:

— Я розумію вашу втрату: вона безмірно тяжка. Що скажеш! Людському розумові важко погодитись із безглуздям смерті. Але будьте мужні. Такі, як ви, потрібні багатьом людям...

Чи від цих простих, теплих слів, чи тому, що виходили останні хвилини перебування з такою прекрасною, чуйною людиною, яка стільки зробила для нього в ці скорботні дні, — щось важке зсунулось у грудях Олександра Івановича і з болем вихопилось мало не криком:

— Якби ви знали, як я заборгував їй!.. І як сплатити це все, коли... — Він не зміг доказати: "...коли матері вже нема тепер".

Ходжаєв нахилився до голови Олександра Івановича і пошепки проказав:

— Ми всі в боргу перед нашими батьками й нашою Батьківщиною. Тільки народ може поквитати наші борги. Йому й сплачуймо — він безсмертний!

Ходжаєв швидко підвівся, бо з репродуктора на пероні голосно повідомляли про відхід поїзда. Взяв безвільну руку Олександра Івановича, журно подивився на змучене обличчя, і нараз обійняв дужими руками за плечі, й міцно пригорнув його до своїх грудей. Потім відхилився, глянув ще раз і зник у коридорі.

XXVIII

На Хуторі Михайлівському Олександр Іванович уперше після пересадки в Москві вийшов з вагона подихати свіжим повітрям. Хоч будинок станції, здається, нічим не відрізнявся від попередніх станцій, а неподалік, за пристанційним висілком, було видно сосновий бір — такті же, який він бачив у вікно під Брянськом, але це була вже Україна. Він відчув її і в самій назві "Хутір", що над головним входом була написана великими літерами російською і українською мовами, і в різноголосому гомоні на пероні. Особливо привертав його увагу лагідний голос літньої жінки, яка десь кричала на всі сторони:

— Огірочки свіжі! Кому треба огірочків?

Він прислухався до давно не чутої м'якої вимови українських жінок і думав: "Як би зраділа зараз мати, коли б могла почути ці голоси, такі ж, як і в любому їй Переяславі, побачити цю жінку в старих кирзових чоботях, що пропонує всім свої "огірочки"!.."

Він пройшов до голови поїзда, де відсапував, готовий мчати далі, паровоз, і йому дивно стало, що він уже на Україні, але без матері, сам. Матері немає вже, лиш у багажному вагоні стоїть десь оцинкована труна з її тілом... І в пам'яті спливли слова пушкінського вірша:

И хоть бесчувственному телу

Равно повсюду истлевать...

Та слідом за ними зненацька виринув з якогось закамарка пам'яті й переклад цього вірша на мову матері, який десь і колись — чи то з декламатора, а може, й з шкільної хрестоматії в Переяславі, прочитав він:

І хоч однаково де тліти Німому тілові в труні, Та все б хотілося спочити У краю рідному мені...

Олександр Іванович підійшов до широко відчинених дверей багажного вагона, де вивантажували якісь рогожані тюки й хтось кричав комусь навздогін: "Візьміть накладну", обережно обійшов тюки з чорними розля-пистими написами адрес і, спинивши дихання, здаля глянув усередину.