За ширмою - Сторінка 8

Щоправда, сіяти рис не тільки в кишлаку, а навіть ближче як за три кілометри від кишлаку було заборонено спеціальною постановою райвиконкому. Рисові поля на все літо затоплюють водою, і через те вони стають вигідним місцем для розплоду комарів. Боніфікаторам доводиться щороку багато морочитись коло них, заливаючи їх нафтою та всякими отруйними речовинами. Великі колгоспні рисові поля з їх стоячою смердючою водою, в якій мляво ворушились чорні п'явки й застигало, висунувши з води довгасті голови, розМаніжене спекою гаддя, ці нездорові місця, коло яких від задушливих випарів було важко дихати вдень, а ввечері не було рятунку від комарів, завжди справляли на Олександра Івановича відразне враження.

*Анофелес — порода комара — передатника малярії.

Якби на його волю, він охоче відмовився б від рису, аби лиш знищити ці постійні резервуари малярії. До того ж з ними було багато клопоту: нафти не завжди вистачало, а заливати рисові плантації отруйними речовинами було не зовсім безпечно — отруєної води могла напитись худоба, а то й діти-пастушки. Та принаймні ці плантації були хоч далеко від кишлаку.

За ці три роки лікареві Постоловському пощастило на сорок сім процентів зменшити число захворювань на малярію. Його ставили за взірець іншим не тільки районний маріолог Пісочкіна, а й обласна тропічна станція, що пропонувала вже йому самому посаду маріолога в одному з районів цієї замалярієної області, та Олександр Іванович, вважаючи за свій основний поклик фтизіатрію, відмовився.

З року в рік усе менше й менше тряс у нещадній пропасниці безгак * людей, і про постанову райвиконкому стали забувати. Не тільки сільрада, а й Олександр Іванович не звертав уже, як перше, уваги, коли хтось у кишлаку починав у себе на городі вирощувати рис. Тепер заходило на інше. Розплідники анофелеса в самому кишлаку! Попусти це, не вживи одразу рішучих заходів — і в серпні — вересні, саме коли розпочнеться гарячкова пора збирання бавовни, половина кишлаку буде лежати в малярійній гарячці. Але ось питання — яких заходів? Лити отруйну рідину, та навіть і нафту на ці дрібні, одноосібні ділянки, що живляться, як і вся рослинність у кишлаку, водою з ариків, яку хоч і загачують тут, та все ж вона просочується знову в арики, — розуміється, не можна. Це занадто небезпечно. Отже, лишається тільки нищити ці ділянки — спускати з них воду й надзелень косити коштовні стеблини, що дали б їх дбайливому господареві рис до плову. А в ці ж ділянки вкладено вже людську працю, час і збіжжя; їхній майбутній рис заплановано вже в розрахунках господаря! І ось для абстрактного загального добра нищити перед очима працівника його реальне добро!.. Це занадто тяжко, і не обійтись без небажаних, прикрих конфліктів, що їх так уникав Олександр Іванович, але іншої ради не було. В

'Безгак (узб.) — малярія.

цьому неприємному завданні, що нараз постало перед Олександром Івановичем як завідувачем лікарською дільницею, йому вже не впоратись самому з своїми боні-фікаторами та акрихінізаторами, тут треба насамперед громадської акції і адміністративного втручання, а може, й допомоги району.

І ось Олександр Іванович зібрався йти до сільради поговорити про це з головою і накреслити з ним план найближчих заходів. Водночас, може, він зустріне в сільраді й секретаря комсомольської організації Юсупова, і з ним можна буде почати розмову про відбудову дому породіль. Краще в цій справі починати з молоді, тоді легше зрушать з місця й старі.

Ніна Олександрівна позавчора поїхала до Ташкента купити фарби й заразом увійти там у стосунки з республіканськими художніми колами. Вася, якому тепер під доглядом баби другий день була козацька воля, набігався й солодко спав у ліжку по обіді. Матері не було ні в кімнатах, ні в кухні. "Треба все ж сказати їй, що я йду", —подумав Олександр Іванович і вийшов надвір. Матері не було й тут. Віддалік на східцях до амбулаторії сидів сторож Ісмаїл у довгій, майже до колін, білій сорочці й крутив з газетного клаптя величезну цигарку.

— Не бачив, Ісмаїле, моєї матері? — крикнув здалека Олександр Іванович. Ісмаїл шанобливо підвівся з місця й наставив до вуха долоню.

— Кого? Матері? — не зрозумів він спочатку, але зараз же похопився: — Старої? Стара пішла. Туди пішла...

Сторож Ісмаїл визнавав тільки Олександра Івановича. Він йому — начальник, від нього Ісмаїл одержує гроші за свою службу, він — чоловік. Усіх інших у дворі, в тому числі й Ніну Олександрівну та лікареву матір, він не помічав і намагався обминати: вони були жінки. І тепер, недбало махнувши засмаглою, аж коричневою рукою в бік садка, він і голосом, яким сказав "стара", і всією своєю постаттю, що навіть повернулась спиною до садка, куди пішла мати, хотів показати, що йому зовсім байдуже, куди й чого ходять тут чужі жінки.

Олександр Іванович широкими кроками подався до садка, надумавши воднораз оглянути й свій "оільгосп", як жартома називав він город.

З вулиці долітало різке рипіння немазаної гарби, десь неподалеку бридко сурмив свою тягучу гаму осел, а в суміжному дворі вуркотіли узбецькі голуби. Це вуркотіння завжди наганяло на Олександра Івановича незрозумілу тугу. Здавалось, тутешні голуби не вуркотять одне до одного пестощі своєю голубиною мовою, як на Україні, а весь час ремствують на когось, дорікають комусь. І виходило в них чисто як людські слова: "Казав, не ходи! Казав, не роби!" І ставало гірко на душі, немов сам Олександр Іванович накоїв чогось непоправно поганого; ставало жаль чогось, немов щось втратив на безвік. А коли саме й де втратив — не знати. Лиш знову і знову: "Казав, не ходи! Казав, не буди!.."

Олександр Іванович поминув широку грядку цибулі, де рівними рядами, як у карликовому війську, здіймалися вгору гострі зелені списи, і з жалем подивився на змарновану під тутешніми огірками довгу грядку. Маленькі кущики буйно розрослися, довгу цупку гудину рясно вкривали жовті квіточки й на землі лежали, то закручуючись кінцями, як півмісяці, то вигинаючись чудними кривульками, великі світло-зелені огірки. Деякі з них сягали дивовижних розмірів, але їсти їх, як виявилось, не можна було: вони були гіркі, як хінін. Олександр Іванович і досі не міг збагнута, як то їх їдять узбеки, ба навіть непогано торгують ними на базарі.

За огірками, утворюючи ніби живий паркан в кінці городу, пишно розрослась, як маленький гай, грядка високої кукурудзи.

Олександр Іванович пригадав, як любив колись у дитинстві гризти гарячі качани вареної кукурудзи, чи "пшенички", як звали її на Полтавщині, й ніжно погладив барнаве волоття, що вже звисало з одного достиглого качана. Теплі спогади з далекого минулого спливли йому нараз у пам'яті, і Олександр Іванович спинився. Ось він хлопчиком, босоніж, у куценьких штанцях, разом з давно померлим уже старшим братом Костею приклеюють собі слиною до губів кукурудзяне волоття, як вуса, застромляють під кашкетики довжелезні волоттяні чуби, що звисають їм на очі, й отак загримовані йдуть до матері. Мати удає, ніби не пізнає синів, питає, чого цим дядькам треба, а вони захоплюються своїм маскарадом ще біль-

ще, змінюють свої тоненькі голоси на грубі, чоловічі, аж поки не спаде в когось одклеєний вус, і тоді мати здивовано впізнає свого Сашка чи Костика... І завжди в неї одразу ж знайдеться для обох хлопчиків чи пиріжечок гарячий, чи яблучко, а то й солодка цукерка... Дитинство!

— Скільки років відтоді минуло!.. — зітхнув Олександр Іванович.

— ..Л тепер і Костика вже нема...

Олександр Іванович здригнув. Це сказав не він, продовжуючи свої думки, а десь поблизу, за кукурудзою, він почув голос своєї матері. Олександр Іванович затаїв дух. Мати на півголоса тихо розповідала комусь:

— І Сашко став тепер зовсім не той... Ні, не той, що котись...

Олександр Іванович захолонув. Навшпиньки він ступив кілька кроків наперед і розсунув тремтячими пальцями гладке, як накрохмалене, кукурудзяне листя. Недалеко, край грядки, охопивши руками коліна, сиділа на землі спиною до нього мати. А насупроти неї лежала чорна узбецька сука і, втелющивши в обличчя матері своє єдине око, уважно слухала...

Почувши наближення людини, сука нашорошилась, настовбурчила вуха і збентежено підвелась на передні лапи.

— Не бійся, Жучко! Не бійся, собачко! її нема, вона поїхала... — погладила мати по голові собаку. — А от як повернеться і буде вдома, ти краще не приходь тоді, Жучко...

Олександр Іванович відчув, як болісно защеміло йому серце і якась гіркота підступила до горла.

"Та це ж чеховська "Туга" — "Кому повєм печаль мою?" — промайнуло на думці, і йому раптом захотілося вискочити з свого захоронку, кинутись до матері і, як колись у дитинстві, уткнути свою голову в її коліна. Щоб нічого не бачити й не чути. Лиш — материну теплу руку, що ніжно пестить його по голові. Лиш чути її тихий голос: "Не треба, Сашку, не треба ж так, дитятко!.."

Він навіть посунувся наперед, несвідомо стискаючи в кулаці пожмаканий кукурудзяний листок, але очі його мимоволі спинилися на собаці. Заспокоєна материними словами, вона знову лягла й поклала на передні лапи голову. Та єдине око її тепер дивилось просто на Олександра Івановича. Дивилось розумно й журно, ніби вона все розуміла, тільки не могла чи не хотіла висловити. І Олександр Іванович не витримав того собачого погляду. Він одвернувся і швидко пішов назад...

А вуста його шепотіли:

"Кому, кому повєм печаль мою?..

А голуби в сусідньому дворі все вуркотіли: "Казав, не ходи! Казав, не роби! Казав, не буди!.."

Коли Олександр Іванович опинився у дворі, він швидко підійшов до сторожа Ісмаїла й сказав:

— Чорної суки, Ісмаїле, не бий. Нехай ходить. Ісмаїл флегматично подивився на лікаря, злегка кивнув головою і відповів на цей раз чомусь по-російськи:

— Не будемо, докторе, ганяти чорної суки. Нехай ходить...

VII

Олександр Іванович підписав рецепт і подав хворій.

— Тричі в день перед їдою.

Низенька пацієнтка, в куценькому жакетику й білій хустці, з-під якої виривалось на волю неслухняне пасмо білявого волосся, сквапно підвелася з дзиґлика, і її жваві блакитні оченята, кокетуючи, всміхнулися лікареві.

— Дякую... Я хотіла ще, докторе... — Але далі вона завагалась.

— Прошу!

Олександр Іванович поклав на каламар перо і приготувався слухати.

— Бачите, я хотіла...