За ширмою - Сторінка 7

Живуть же інші так!.. А от скажи це Олександрові, порадь йому по-хорошому, — враз замовкне, насупиться, піде з дому й навмисно буде пропадати десь у кишлаку, а то й зовсім зникне до району чи навіть до області, вигадавши якісь штучні, невідкладні справи, а дружина — залишайся вдвох з свекрухою, терпи її нестерпну присутність наодинці!.."

Ні, що там і казати! Для мистецтва, для творчості потрібні насамперед умови, а ось їх у Ніни Олександрівни саме й нема...

Ніна Олександрівна відгорнула назад широкі рукави пишного кімоно й підійшла до вмивальника помитись. У білій емальованій мисці вона одразу помітила серед мильної каламуті білі плями фарб. У кутку коло своїх цяцьок підозріло тихо сидів на підлозі Вася й боязко зиркав на матір.

— Ти знову, Васю, бавився з моїми тюбиками, витискав фарбу? — грізно обернулась до нього Ніна Олександрівна. — Негайно ж до мене! — наказала вона і ще далі, за лікті, закасала рукави.

— Признайся — брав фарби?

— Ні-ні-ні... Я — трошки квачики...

— Не "ні-ні", і потім — що це мені ще за "квачики"! — одразу ж виправила Ніна Олександрівна й страдницьки звела вгору очі, натрапивши на ці свіжі сліди лихого впливу свекрухи. Вона захитала несхвально головою, глибоко зітхнула й знову взялася за Васю. — Поперше, ніколи не треба брехати, а по-друге, ти йди сюди, до мене, а не сиди там!

Передчуваючи неминучу розправу, хлоп'я, огинаючись, подалось з місця й заздалегідь наготувалось розплакатись. Коли залишилось два кроки, малий змінив тактику й, простягаючи вперед рученята, кинувся зо всіх ніг до матері:

— Не бу, не буду, мамо!..

Він знав уже, як зм'якшуюче впливає це на батька, коли той гнівається, і зважився застосувати цей спосіб і до матері.

— Ні, ти мені спочатку скажи, навіщо ти брав фарби?

Ніна Олександрівна вперлась руками в боки й розставила ноги, готуючись до тривалого допиту, та в цей час коло неї з двору тихо пройшла стара з порожньою брудною мисочкою в руці. І тільки-но Ніна Олексавдрі-вна побачила цю нікудишню мисочку з діркою в дні, заткнутою ганчіркою, як увесь її гнів переметнувся з Басі на свекруху.

— Боже! Ви, Одарко Пилипівно, всяку гидоту тягнете в дім! — сплеснула руками Ніна Олександрівна, а Вася, користуючись з нагоди, тихенько позадкував подалі від біди.

— Я тільки вимию і зараз же її винесу, — поспішно проказала стара.

— Можна вимити й надворі. Треба ж нарешті пам'ятати, що ви живете в квартирі лікаря! — кинула їй навздогін Ніна Олександрівна й заходилась намилювати руки.

Олександр Іванович чув цю сцену з другої кімнати, куди зайшов перевзутись у капці. Йому було байдуже до того, що мати занесла до покоїв якусь там мисочку, хоч він одразу догадався, що це, мабуть, та сама, з якої мати нещодавно годувала собаку, але він був незадоволений, що в матері знову виникають сутички з дружиною. Він ніколи не міг добрати гаразд, хто з них винен і що саме спричинялось до сварки, але він давно вже засвоїв собі погляд, що в хатніх чварах завжди бувають винні свекрухи й тещі, і тому ладен був наперед підтримати дружину проти своєї матері. Допіру він свідомо пропустив мимо вух "квартиру лікаря", що на ній зробила такий багатозначний наголос його дружина, хоч добре знав, що сама Ніна Олександрівна найменше вважала на це і, як на правду, то їх квартира, де Ніна Олександрівна захопила велику кімнату для своїх мольбертів, ескізів та етюдів, більше скидалась на якесь художнє ательє, аніж на квартиру лікаря.

"І чого вони заводяться? Чого не можуть поділити?" — досадливо подумав він і вийшов до великої кімнати, щоб, на випадок чого, вчасно спинити свою матір. Але матері й Васі вже не було в кімнаті. Ніна Олександрівна витирала волохатим рушником руки.

— Щось мені останній час з серцем недобре; мабуть, перевтома... Ти знаєш, Сашуню, я чогось така нервова стала, що просто не впізнаю себе!..

Не впізнав би своєї дружини, в якої так раптом змінився настрій, і Олександр Іванович, якби це сталось уперше, та він уже призвичаївся до таких змін. Призвичаївся він і до її скарг на здоров'я, коли виникало якесь непорозуміння з його матір'ю або мати нездужала. Він наперед уже знав, що досить матері лягти в ліжко, як одразу ж і в Ніни Олександрівни теж почне щось боліти. Якби це мова про кого іншого, він щиро засміявся б: з чого перевтома — з байдиків? Недобре з серцем при такому здоров'ї?! Ну, а щодо нервовості, то вона має рацію: Ніна, власне, справжня невропатка!.. Та цю думку про дружину він тільки здалека відчув у глибині свідомості й зараз же погасив її. А Ніна Олександрівна, забувши вже і про серце, і про втому, жваво цокотіла:

— Ти подумай тільки — цей прикрий завмаг (здається, Абдулаєв його прізвище, він ще приходив до тебе просити направити його жінку на ВТЕК) мало не змусив мене тягти мольберта додому! Ніяк не хотів, щоб я поставила в крамниці до завтра. І "заважає", і "стороння річ", і "можуть зіпсувати"... Ледве умолила, такий нахаба! Ні в якому разі, Сашуню, не посилай його жінки! Треба, нарешті, навчити їх шанувати нас, а то на голову сядуть!..

Олександр Іванович не любив, коли дружина втручалася в його лікарські справи, і в інший раз він, безперечно, похмурився б, а може, й дав би якусь відсіч.

Спокійно, не підвищуючи голосу, дав би зрозуміти, що до цих справ — їй зась. Але тепер, після того невдалого поцілунку у дворі, а надто після її сутички з матір'ю, він сприйняв це, а тим більше її пестливе "Са-ціуню", як ознаку тривалого миру, й бадьоро підійшов до столу.

— Будемо обідати, Ніночко? Скажи матері, щоб подавала.

— Я зараз! — Ніна Олександрівна кинула на бильце ліжка рушника й, не дожидаючись цього разу свекрухи, сама заходилась накривати стіл.

Олександр Іванович давно вже знав, що, коли дружина сварилася з його матір'ю, вона намагалась бути ніжною з ним. Так було й тепер, але Олександр Іванович не хотів цього помічати, і те, що Ніна Олександрівна, як вправна, дбайлива господиня, заходилась поратись коло столу, трохи навіть розчулило його.

Ніна Олександрівна порозставляла тарілки, нарізала хліба, збігала на кухню розпорядитись і навіть сама дістала з шафи горілку і чарку.

— Питимеш, Сашуню? — Ніна Олександрівна злегка примружила очі й допитливо подивилась на чоловіка. Олександр Іванович був не від того, щоб випити інколи перед обідом для апетиту чарку, та й горілка не завжди траплялася в крамниці кишлаку, де за давнім мусульманським законом на неї і досі ще не було серед узбеків великого попиту, але зараз він і собі хотів піти на жертву дружині. Він знав, що Ніна Олександрівна не терпить запаху горілки, і якщо вона сама щойно запропонувала йому випити, то це означало неабияку ласку.

— Дякую, Ніночко! Я, мабуть, утримаюсь сьогодні...

Ніна Олександрівна моторно поставила карафку назад до шафи й кинулась до Олександра Івановича з розпростерлими до обіймів руками.

— Яким ти можеш бути хорошим, Олександре!.. — Вона охопила руками його голову, притиснула до своїх грудей і нахилилась до його вуха. Але не поцілувала, як того сподівався Олександр Іванович, а лиш, знизивши голос, тихо й ніби замислено додала: — ...Якщо захочеш.

Виріз на грудях кімоно Ніни Олександрівни розсунувся й показав білий краєчок сорочки. На Олександра Івановича нараз пахнуло знайомою близькістю її тіла, й він міцно обійняв хоч і досить гладкий, та все ж іще гнучкий стан дружини.

— Як я люблю дивитись на твоє обличчя, коли воно стає бліде від жаги! — сказала вона пошепки, охопивши долонями його скроні й зазираючи йому в вічі. Насправді обличчя Олександра Івановича зовсім не зблідло, і то Ніна Олександрівна сказала навмисне, вважаючи за потрібне час від часу розпалювати чоловіка, але йому хотілось пестощів, і він підвівся, щоб поцілувати у вирізі світлий трикутник її тіла, та в цей час рипнули двері й увійшла з каструлею в руках мати, а за нею вбіг, сміючись, Вася, що вже встиг забути про свій злочин і можливу кару за нього.

Ніна Олександрівна враз відійшла від чоловіка, дуги її брів звелися вгору, й вона, зітхнувши, сіла на своє місце до столу. І ще раз Олександр Іванович прочитав у її обличчі, що раптом стало таким сумним і тужливим, знайому скаргу: "Сам бачиш, як твоя мати заважає нам..." І цього разу він і сам відчув, що таки справді —мати заважає їм.

Мати обережно поставила каструлю на стіл і удала, ніби нічого не помітила. Вона сіла на своє постійне місце між сином і невісткою і, щоб розвіяти напружену тишу, яка одразу ж зайшла в кімнаті, тільки-но мати ступила сюди, сказала:

— Душно сьогодні щось...

— На те й Узбекистан, — сказав, аби щось відповісти, Олександр Іванович, а Ніна Олександрівна, зав'язуючи Васі на шиї серветку, не без отрути кинула в бік свекрухи:

— Коли душно, навіщо ж було тоді сюди їхати? Це ж Середня Азія, Одарко Пилипівно! Південь!

Мати здивовано підвела на невістку сумні, колись гарні, але давно вже вицвілі, завжди тепер вологі очі. Вона зовсім не сподівалася, що її слова, які нікого й нічого не зачіпали, можуть роздратувати невістку.

Ніна Олександрівна, високо піднявши над столом лікті, насипала ополоником по тарілках суп.

— Це я так просто сказала, — тихо, ніби виправдовуючись, промовила мати, але Ніна Олександрівна не хотіла впустити такої слушної нагоди.

— "Так просто" — не треба казати! А то виходить, немовби ми винні, що затягли вас сюди, тоді як...

—

— Гарячий дуже! — сказав, кладучи ложку на тарілку, Олександр Іванович, щоб не дати дружині закінчити те, чого не слід було казати. — Треба перед обідом, мамо, трохи прохолоджувати страву.

— Хіба Одарка Пилипівна коли зробить так, щоб ми могли спокійно поїсти! Або зовсім холодне подасть, або таке гаряче, що їсти не можна! — підкинула й собі Ніна Олександрівна, та Олександрові Івановичу це видалось уже зайвим. Він знову взяв ложку, підсунув до себе тарілку й нишком глянув на матір. Мати низько схилила над тарілкою голову й мовчки, похапцем їла. По правій щоці їй текла велика сльоза. Вона докотилась до крила носа, затрималась там на мить і обірвалась у тарілку. А за нею котилась, наздоганяючи її, друга, далі третя... Мати ще нижче схилила голову й ще швидше стала підносити до тремтячих перекошених губ таку ж тремтячу ложку з супом. А сльози їй усе текли й беззвучно капали в суп.

VI

Учора боніфікатор повідомив Олександра Івановича, що на деяких рисових дільничках, які посіяли подекуди на своїх городах окремі господарі в кишлаку, він знайшов анофелеса * Становище було загрозливе й разом з тим вельми делікатне.