Загадка старого клоуна - Сторінка 14

— Хочу. Я теж дуже поважаю майстрів, — Чак чомусь затнувся і повторив: — Дуже.

— Ходімте. Це недалеко. На Дмитрівській.

Вони вийшли з Ботанічного саду, перейшли Безаківську і повернули бульваром униз до базару.

Я летів над ними між двома рядами тополь, і очам моїм одкривалася манлива святошинська далечінь, куди вело рівне, як струна, Житомирське шосе, по якому рухалися аж за виднокрай малюсінькі іграшкові трамвайчики.

Вони вийшли на Дмитрівську вулицю, забудовану внизу одно— й двоповерховими будинками (тільки далі вгорі, де ковбасна фабрика, здіймалося кілька високих кам’яниць).

Біля відчинених навстіж дверей, що прямо з хідників вели до темних, низеньких, без передпокоїв, кімнат, сиділи на стільчиках

і ослонах сиві бабусі та примружені, в чорних круглих шапочках дідусі, перемовляючись одне з одним через вулицю.

Біля порогів джмелями гули мідні лискучі примуси, на яких щось смачно булькало в пузатих каструлях і шкварчало на чорних, закіптюжених сковорідках.

Біля шостого номера Стороженко спинився.

— Трохи зачекайте, я гляну, чи є і чи можна. Я миттю. — І закульгав у двір.

Чак лишився біля порожньої вітрини замкненої на великий висячий замок крамниці.

Зсередини вітрини до скла була приліплена рекламна об’ява:

«ЧАЙНО-КОЛОНІАЛЬНИЙ МАГАЗИН
В. М. Бублик-Погорільський
(фірма існує з 1888 року).

Сповіщаю шановних панів покупців, що в магазині завжди свіжі товари, як-то: чай різних фірм, кофе, какао, конфети, шоколад, карамелі, варення, мармелад, печиво, цукор-рафінад 1-го сорту Київського товариства та цукор-пісок.

Усі товари беруться мною з перших рук у найкращих фірм.
Хто купує чай, тому робиться знижка і видається премія.
Важливо любителям — кофе мелеться електрикою.
З пошаною до вас В. М. Бублик-Погорільський».

У вітрині, крім брудного кота, що грівся на сонечку, та купки сміття, не було нічогісінько. Полиці магазину теж були порожні.

«Бач, — подумав я. — Не допомогла ні премія, ні перші руки, ні електрика. Видно, знову погорів Бублик. От що таке приватна власність».

З двору визирнув Стороженко.

— Ходімо.

Чак, а за ним і я пішли у двір, захаращений ящиками, бочками та різним мотлохом.

Посеред двору розпросторилася велика калюжа.

— От по цих камінчиках ступайте, по камінчиках, — підказував Стороженко.

Але хоч як старався Чак, він усе-таки тричі ступив у калюжу.

«А добре бути нематеріальним», — подумав я, легко пролітаючи над калюжею.

Потім Чак і я спустилися за колишнім клоуном по крутих східцях у підвал, де шумів примус і чувся залізний передзвін.

— А-а, заходьте, заходьте, пане гімназист, прошу, як ваша ласка, — ввічливо пролунало з темного кутка.

І назустріч Чакові підвівся згорблений головань у дротяних окулярах.

З-під закіптюженого зморщеного чола з великими залисинами весело позирали з-над окулярів примружені лупаті очі.

— Здрастуйте, здрастуйте! Дуже приємно познайомитися. Друзі П’єра — наші друзі. Пробачте, руки не подаю, щоб не забруднити пана гімназиста. Бачите, які чорні.

— Не чорні, Йосипе, не чорні! Золоті! — з піднесенням сказав Стороженко.

— Ай, що ви, П’єр, що ви! Все золото у Лазаря Бродського. А нам дай боже хліба й цибулі з олійкою. Щоб ви знали, пане гімназист, робота золота не дає. Золото дає тільки комерція. А тих, хто щось робить руками, наші комерсанти зневажливо називають балмалухе. І для Лазаря Бродського я просто Йосип-балмалухе, бляхар з Євбазу. А ви кажете — золото! Де ви бачили золото? Покажіть!

— Не те золото, що блищить, — сказав Стороженко.

— О! — підняв угору палець Йосип. — Мудро сказано! Золоті слова! Подивіться, пане гімназист, на цього добродія! — він широким жестом показав Чакові на Стороженка. — Ви його бачите, і ви ж його, я вас запевняю, не бачите. Бо ви не бачите його на арені. На арені це був бог!

— Оце вже зайве. Цього не треба, — заперечливо підняв руку Стороженко.

— Я ніколи не говорив зайвого. Не будьте таким скромним. Це просто непристойно. Знайте, юначе, перед вами великий артист. Великий циркач, великий клоун П’єр. Який він був на арені! «Три години безперервного реготу», — писалося на афіші. І правильно писалося. Публіка просто верещала й плакала від захоплення. Ех! Якби не оте нещастя! Розумієте, пане гімназист, сім років тому (ви були ще зовсім дитя) виступав у київському цирку знаменитий Саша Цирілл. Він стрибав з-під самісінького купола. У басейн з водою. Це був стрибок смерті. Дам виносили із залу на руках. Навіть деякі чоловіки непритомніли. І от одного разу Саша стрибнув невдало і розбився. Не до смерті, але… Це було в неділю, на ранковій виставі, в залі було повно дітей. І коли Сашу винесли, наш П’єр, щоб заспокоїти публіку, вирішив показати, що все це жарт, нічого страшного не сталося. Сам виліз під купол і, пародіюючи Сашу Цирілла, повторив його стрибок. І… зламав ногу. Та, незважаючи на це, продовжив виступ. Удаючи, ніби кульгає навмисне, зробив коло по арені і лише за форгангом упав і втратив свідомість. Отакий-то він, бачите! Перелом виявився такий страшний, що виступати клоуном він більше не зміг. Але… — Йосип приклав руку до рота і, таємниче стишивши голос, підморгнув Чаку. — Скажу вам по секрету, він незабаром знову вийде на арену. Я вас запевняю.