Загадка старого клоуна - Сторінка 15

- Нестайко Всеволод Зіновійович -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


У цей час двері, що вели до сусідньої кімнати, прочинилися і звідти вийшла сухенька, зморщена бабуся.

— Ну, показуйте вже ваші фокуси, ну! — прошамкотіла вона беззубо, відштовхуючи Йосипа і сідаючи на його стілець.

— О! Наречена Мохомовеса прийшла! — весело сказав Йосип. — Показуй їй фокуси! Ич! Це моя тітка. Стара дівуля. Під сімдесят їй уже. Тому я її й називаю «наречена Мохомовеса». Мохомовес — це янгол смерті. Не бійтесь, вона нічого не чує, зовсім оглухла. Тільки не думайте, що я їй зичу лиха. Господи боже мій! Хай живе ще сто років.

Бабуся нетерпляче засовалась на стільці й зашамкотіла:

— Давайте вже ваші фокуси, ну! Стороженко засміявся.

— Публіка хвилюється.

— Ах, ця мені публіка! Ну, гаразд. Ходімте. — Йосип узяв Стороженка під руку, повів у куток, і вони над чимось там схилилися, стиха перемовляючись.

Потім Петро Петрович Стороженко обернувсь і ступив крок до бабусі й Чака.

В руках у нього була блискуча залізна каструля.

— Шановна публіко! Дами і панове! Перед вами: абсолютно порожня каструля! — гучним цирковим голосом промовив він, одкриваючи кришку і показуючи порожню каструлю. — Алле-оп! — Він швидко закрив каструлю кришкою і одразу ж відкрив — у каструлі лежали обценьки. — Алле-оп! — Він знову закрив каструлю, знову відкрив — каструля була порожня. — Дивіться всі, любуйтеся, любуйтеся-дивуйтеся! Дивовижна дивина — каструля чарівна! Алле-оп! — вигукуючи і розмахуючи каструлею, Стороженко заметушився по майстерні.

Все це відбувалося так блискавично, так несподівано, що я ніяк не міг угледіти, як воно робилося. Наче справжнє диво діялося на очах.

Звісно, я розумів, що ніяке це не диво, а спритність Стороженкових рук і хитромудрий пристрій у каструлі, який зробив майстер Йосип, — але враження було потрясаюче.

Це було так здорово, що Чак не витримав і заплескав у долоні. І тітка Йосипа нечутно заплескала в долоні сухорлявими руками. І навіть я, забувши, що невидимий і безтілесний, зааплодував теж (хоч ніхто не міг почути моїх оплесків).

Стороженко, одставивши назад ногу, низько вклонився, або, як кажуть циркачі, «зробив комплімент». Потім підійшов до Йосипа і мовчки обняв його.

— Що ви! Подумаєш! — ніяково похиливши голову набік, знизав Йосип плечима. — Я був радий зробити щось для вас… Ви знаєте, у мене є мисль!

Він обняв Стороженка за плечі і щось зашепотів йому на вухо, показуючи очима на Чака.

— Га? По-моєму, я геній. Га?

— Га? — в тон йому перепитав Стороженко і засміявся. — Здається, таки геній. Можна спробувати! — І, звертаючись до Чака, сказав: — Ви не хотіли б, юначе, завтра вранці піти зі мною в цирк? Адже завтра неділя, в гімназію вам не треба. Подивилися б на репетиції і, може б, трошечки мені допомогли. Га?

— Я… я з задоволенням. Будь ласка! — затинаючись, сказав Чак.

Я розумів його хвилювання. І на репетицію в цирк страшенно цікаво було піти, і цьому симпатичному Стороженкові щиро хотілося допомогти.

— Ну, спасибі. Тоді зустрінемося о десятій, там саме, на базарі, біля розкладки. Гаразд?

— Гаразд, — сказав Чак і раптом хитнувся в мене перед очима. І весь підвал хитнувся, наче від землетрусу. Останнє, що я побачив, — це зморщене обличчя Йосипової тітки, її лукаві очі і розтягнений в усмішці беззубий рот. В очах потемніло. Бамм! — ударив у голові дзвін…

РОЗДІЛ V
«У кожного в житті мусить бути своя таємниця!» Що мені ваші переживання!

Я сидів на лавці біля цирку, на площі Перемоги, поряд із старим Чаком.

— Га? Що? Що сталося? Чому… —спитав я здивовано.

— Нічого не сталося. Ти що — забув? Я ж тебе попереджав. За один раз ми можемо побувати з тобою тільки в одному дні минулого. А завтра, якщо не заперечуєш, ми продовжимо нашу мандрівку у тисяча дев’ятсот дванадцятий рік. Бо сьогодні вже пізнувато, тобі додому час. Та й я, чесно кажучи, притомився трохи.

Чак справді виглядав втомленим, виснаженим. Очі в нього позападали, чіткіше вималювались зморшки на обличчі, їх наче побільшало. Подорож у минуле коштувала, мабуть, йому великих нервових зусиль. А вісімдесят років — це не двадцять.

І хоч як мені кортіло дізнатися, що було далі, я співчутливо глянув на нього й сказав:

— Ага. Мені треба вже йти…

Хоча йти мені було зовсім не треба. Батьки ще й з роботи не повернулись, певно.

Чак усміхнувся. Він усе розумів.

— Спасибі тобі…

— За що мені… — зашарівсь я. — Це вам спасибі. Я ж і не робив нічого.

— За те, що погодився мандрувати зі мною в моє минуле. А робити ще доведеться, не турбуйся, — таємниче підморгнув він мені, підводячись і подаючи руку. — До завтра! У той же час, як і сьогодні. Зможеш?

— Зможу. Авжеж. До побачення.

Він уже збирався йти і раптом затримався:

— І ще, Стьопо… Давай домовимось. Ти ні про що зайве не розпитуватимеш, гаразд?.. Я тобі сам розкажу все, що треба. І не ходи за мною. Не намагайся дізнатися про мене більше, ніж я тобі розповім. Хай між нами буде таємниця… Я взагалі вважаю, що в житті кожної людини мусить бути своя таємниця, своя загадка, щось іще не розкрите. Без цього нецікаво жити на світі. Ну як? Домовились?