Записки Кирпатого Мефістофеля - Сторінка 11

— Не бійтесь, Панасе Павловичу!…

— Боюсь, їй-Богу, боюсь! Ви ще добре не знаєте її. І коли Діма, наприклад, через щонебудь там почне той… ну, скажем, плакати, чи що, так ви не вважайте. Це пройде! Вона ж здатна на все, рішуче на все. Діти й так уже дивляться на мене як на якогось розпусника, ката й деспота. Галя цілком на боці матері, на ту я вже махнув рукою. І знаєте, чудне явище: немов чужа мені дівчина, а рідна ж дочка. Ну, та хай!… Але син?… Е, вона знає свою силу. Ради Бога, Якове Василевичу, глядіть же, перший і останній пункт: Діма.

І довго ще він повторює цей пункт і дивиться на мене трівожними, зляканими очима.

— Ах, голубе, ви щасливий чоловік, — каже він, трохи заспокоївшись: — ви не знаєте, що то таке бути батьком. Ви не знаєте, що то за страшне чуття, як воно не піддається ніякій контролі, ніякій лоґіці. Чорт його знає, що за сила! Я вам заздрю: вільний, самотній, незалежний. Ніколи не майте дітей, а коли захочете мати, то… будьте обережні, ох, будьте обережні!

Потім ми вмовляємось, що Панас Павлович шукатиме для себе й Діми помешкання, а я піду до Варвари Хведорівни. Ввечері ж ми зійдемось у Олександри Михайлівни.

— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —

Ще одна візита: Нечипоренко. Входить, не роздягшись, тримаючи, як дворник, у руці собачу шапку. Простує до мене, дивлячись кудись убік. Я вже бачу, що він прийшов приняти мою пропозицію. Його вигляд хоробливий: під очима бурі западини; ніс синюватий, голодний; щоки, вкриті кучерявою порохнявою борідкою, втягнуті, як у старої людини.

Я злегка підводжусь і, простягаючи йому руку, кажу:

— Доброго здоров’ячка, Нечипоренко! Що скажете?

Одначе він моєї руки не бере, від чого я червонію, зупиняється й, дивлячися просто на мене, тихо питає: — Які ви мали підстави вчора робити мені таку пропозицію? В голосі немов немає нічого погрозливого, ні обуреного. Ніби, справді, йому дуже важно знати ці підстави. За цим тільки й прийшов. Я роблю холодне, трохи непорозуміле лице й відповідаю: — Ваше особисте прохання про допомогу, добродію Нечипоренко… Слова «прохання», «допомога» досягають своєї мети: Нечипоренко червоніє до такої міри, що навіть мені стає ніяково. Від цього він деякий час стоїть мовчки й розгублено дивиться на мене.

— Я прохав у вас роботи, а не допомоги, — нарешті хрипко й тим же тихим, зарані, видно, наготовленим голосом говорить він.

— Так… — з легким непорозумінням кажу я, тим самим показуючи, що в даному разі робота й допомога те саме. І чекаюче дивлюсь на його, — швидче, мовляв, викладай свої прохання й забірайся геть.

— Але… але яке ви мали право пропонувати, мені подібну роботу? Я подав вам привід до цього чим-небудь?

Я вдаю, що не розумію, чого він хоче й нетерпляче кажу:

— Та, звичайно, дали: ви прохали роботи. Але в цей момент чого вам, власне, треба від мене?

Нечипоренко перекладає шапку з одної руки у другу й витирає долонею червоний, горбоватий, лисий лоб. Мабуть, він приготовив цілу промову, але тепер не може пригадати ні одного слова.

— Я всю ніч думав про ваші слова… — починає він, дивлячись на мене впертим, блискучим, як у голодних або хворих, поглядом. — Скільки в них жаху! Всього дев’ять літ, як ми останній раз бачилися з вами. Тільки дев’ять літ!

— Слухайте, добродію, для приємних споминів у мене нема часу. Будь ласка, скажіть, у якій справі я вам…

— Справи в мене ніякої до вас нема — і не може…

— В такім разі…

— І не може бути з вами. Я прийшов тільки для того, щоб хоч одному мерзотникові висказати…

— Але ви, мабуть, забули, що в мене є локай, який може вам показати, в який бік одчиняються двері?…

— Ні, не забув. І з цікавостю подивлюсь, як ви будете це робити. Ні, я це передбачав, ідучи до вас. Це я передбачав.

Він іще декілька разів каже «я це передбачав», хвилюється й озирається, немов тріумфуючи і ждучи, що його зараз почнуть викидати за двері. Мені приходить до голови, що він з’явився власне з цею метою: зробити мені скандал, примусити мене вигнати його, а потім про це благородно репетувати на ціле місто.

— Що вам треба від мене?

— Щоб ви вигнали мене. Прошу! Будь ласка!

Він навіть робить два кроки до стола, де я сиджу.

Я бачу, що він формально хвора людина: губи запеклися, очі фосфорично блискають, руки трусяться, ввесь пошарпується якось.

— Виганяти вас нема за що! — кажу я спокійно й холодно. — Я прохаю вас сказати, що вам треба від мене й не забірати мені часу, я дуже занятий.

— Мені треба дати вам зрозуміти, що ви не мали ніякого права, чорт вас забірай, пропонувати мені ту гидоту! Ви по собі судили. І, мабуть, гадали, що всі такі, як ви. Коли б ви мені триста тисяч пропонували, — чуєте, триста тисяч! — то й тоді я вам одповів би таксамо. І ви це самі знали, знали добре, але хотіли поглузувати, помститись за те, що самі зробились паскудником. Можете кликати свого локая! Чуєте? Так, ви паскудник, це я вам отверто кажу. Кличте локая!