Записки Кирпатого Мефістофеля - Сторінка 83

— Я можу посидіти тут з пів години. Поведи його гулять! — кажу я, щоб не чути цього "мамо".

Костя соромливо посміхається й кидається на Клавдію, термосячи її і стягаючи з стільця. Вона сердиться, Костя починає верещать, і вона здається.

— Ми будемо побіля дому. Коли щонебудь пильно треба буде, ти тільки зійди з сходів! Він спить.

Вона одягається й, узявши за руку Костю, що радісно підстрибує, виходить.

Я зостаюся сам. Ще, коли вона одягається, мені починає дуже битися серце. Коли ж стихають їхні кроки, й я входжу в кімнату, хвилювання до такої міри розростається, що слина в роті стає густа, липка, а ноги підгинаються. Я на віщось сторожко слухаю, але від крови, що приплила до голови, в вухах такий шум, ніби хтось віником ритмічно мете підлогу в сусідній хаті.

"Що зо мною?…" — з дивуванням думаю я, але в той же час навшпиньках підходжу до пів-одчинених дверей спальні і прислухаюсь. Там тихо. Чути, як прудко і дрібно цокає десь усередині хати кишеньковий годинник. Більше нічого. Видно краєчок запнутої білим колиски. Тут же валяється Костина конячка без вух, з сивою гривою.

Хвилювання росте. Я прислухаюсь до вихідних дверей; потім, крадучись, увіходжу у спальню. І, як-тільки я входжу, так ніби хтось ззаду підштовхує мене в спину, й я хапливо йду до вікна, хапаючись і шарпаючи защіпку, відчиняю одну кватирку, потім другу. Це мене так стомлює, що я присідаю на підлокотник і, важко дихаючи, сиджу деякий час.

Крізь вікно видно туманно-жовті чотирокутники сусіднього дому й каламутне сяйво міста. Холодне повітря густою, парною течією поспішно вкочується в кімнату й ворушить край покривала колиски. Моє волосся теж ворушиться від його, і в лице задуває від течії.

Вмить чується не то кашель, не то чхання з глибини колиски. Я дуже здригуюсь і заміраю, піднісши голову й ухопившися з усієї сили за ручку вікна. Серце колотиться з неослабною силою частими, хапливими, чіткими ударами.

Знову легенький кашель, чи плач. Я не можу чути, бо в вухах страшенний шум. Навшпиньках підходжу до ліжка. Тепер уже холодно тут. Просто на мене котиться сива, широка течія морозу. Я здіймаю покривало і слухаю. Тихо. Мені вже здається, що він умер, і я з жахом нахиляюсь і торкаюсь рукою до темної плямки личка. Воно тепле, тільки носик холодний, змерзлий. І зараз же чути рипучий плач.

"Годі!"

Я кидаюсь до вікна й зачиняю кватирки. В хаті холодно. Я тремкими руками поправляю запинало, озираюсь, чи не треба ще чого зробити, чи не лишаю якихось слідів своєї присутности, й тоді виходжу в першу кімнату.

Тут я помічаю, що ввесь час з усієї сили стискую щелепи так, що їм аж боляче. Потім я на-пів лежу на канапці і трудно дихаю.

Коли лунає дзвінок, я, не хапаючись, іду в коридор і відчиняю двері.

— Не плакав?

— Ні.

В роті мені сухо, липко, ноги здригуються. Я боюсь, що в кімнаті Клавдія щонебудь помітить на моїм обличчю, й через те тут же прощаюся з нею. Вона дякує мені за те, що я посидів, і Костя теж, мабуть, навчений нею раніще.

— А щодо нашої розмови, то я завтра ще прийду…

— Добре! — тихо відповідає Клавдія.

Я спускаюся з сходів і їду додому в якомусь на-пів-сонному стані. Нема ні страху, ні жалю, — ніяких узагалі почувань, тільки все чую й бачу, як крізь запону туману. Перед домом я згадую, що в мене може бути тепер Шапочка.

Повертаю назад і йду без мети вулицями. На Хрещатику мене вабить до себе яскряве, сліпуче освітлення кінематографу. Я входжу разом з юрбою, беру білета й довго сиджу в фойє.

Мовчазні миготливі образи на екрані, беззгучні драми безглуздо придуманого життя подобаються мені. Змісту я не розумію, але я з цікавостю слідкую, як фіґури мовчки ламають руки, роблять страшні очі, щось шопочуть одна одній. А в цей час грає казенно-мелянхолічна, бездушна, і теж, неначе мовчазна, музика.

Потім якимсь чином я йду вже Хрещатиком із Нечипоренком. Він оповідає щось, я йому відповідаю. Ми заводимо суперечку про кооперацію та марксизм. Нечипоренко гарячиться й ніби виправдується. Я говорю спокійно, впевнено, трохи вибачливо. І мені приємно, що я так говорю. В мізку ж увесь час, як фіґури карт по довгій грі, стоять одпечатані образи вікна з одчиненою кватиркою, лахматої, сивої течії морозу, білої колиски. То одне, то друге, зміняючись напереміну, без перестанку випливають, зникають, і знову виникають.

Але от я вже сиджу в Нечипоренка в кімнаті. На стінах багато листівних карток з портретами письменників і громадських діячів. Під ними висить рахівниця. Замісць бюрка — ломберний столик. Як у Клавдії, скрізь багато плахт, долі й на стінах. Чисто, дбайливо, любовно вбрана хатинка. Нечипоренко тут, дома, — простіщий, певніщий у собі й через те симпатичніщий.

Ми все змагаємось. За дверима чути шарудіння, шопотіння, тихий, дитячий смішок. Потім з’являються звідти двійко дівчаток з синіми очима, з синіми стьожками в білих косичках, мов льон, у синіх суконках. Вони ясно, трохи соромливо осміхаються, підходять до батька, держачись за руки і скоса позираючи на мене.