Записки Кирпатого Мефістофеля - Сторінка 84

— Мої дочки, — каже Нечипоренко, і в його голосі даються чути нові ноти, яких я не чув ніколи в його, ні на зібраннях, ні в суперечках, а його очі стають добрі, майже гарні.

Я знову на вулиці. В очах конячка з обгризеними вухами, течія морозу. Щоб не думати, швидче заснути, я заходжу в аптику і прошу дати мені якогонебудь сонного порошка. Тут же на вулиці біля аптики ковтаю суху облатку, що дряпає горло, й беру візника. Коли я входжу до себе в кватиру, мене вже хитає від бажання спати, й через кілька хвилин я засипаю, як п’яний.

Ввесь ранок я напружено чекаю чогось. По кожнім дзвінку ввесь затихаю й, мабуть, якось дивно дивлюсь на Миколу, що докладає, бо той починає здивовано поглядати на мене.

Після сонного порошка голова важка, і ввесь час мені трохи млісно. Чи це, чи що инше, заваджає мені скупчитись на роботі. Мені в суд сьогодні не треба, але я все ж таки їду туди, блукаю коридорами, утручаюсь у розмови товаришів, і навіть заходжу в якусь салю, де йде суд. Але скрізь мені зараз же стає нудно, наче хтось ножицями відрізує інтерес.

От б’є три години. Я похапцем одягаюсь і майже вибігаю на вулицю. Зупиняючись на кожній східці і глибоко набіраючи повітря, я виходжу по сходах Клавдиного дому. Тхне нафтою, котами, вохкостю, східці запльовані, й мені здається, що мене нудить од цього і трудно дихати.

Перед обшарпаними дверима я довго стою й не в силі подзвонити. Я нічого не в’являю собі, не знаю, що там сталось, але знаю, що тепер рішається все.

Рішуче й сильно смикаю за держальце дзвінка. В ту ж мить чути біжучі, дрібні кроки. Довго крутиться в замку ключ. Двері відчиняються. Силкуючись не дивитись на Клавдію, входжу й починаю роздягатися. Згадавши, що я не привітався, кажу у стінку:

— Добридень! Я просто з суду.

Клавдія не відповідає нічого, й я холону від її мовчання, її лиця я все ж таки не бачу і, проходячи в кімнату, спокійно питаю:

— Ольга Петрівна дома?

— Ні, пішла. На курсах іще. Ми думали, ти пізніще…

В квартирі тихо, як завсіди. В передній кімнаті Костя долі будує ворота з кубиків. Я виразно помічаю, що не чути запаху ліків. Ольга на курсах, Костя грається. Я дивлюсь на Клавдію. Вона похмуро-спокійно, тихо питає:

— Чай питимеш?

— Та що ж, питиму.

Костя чемно підходить до мене, вітається й, запобігливо усміхаючися, схиливши голову на ліве плече, питає:

— А ви й сьогодні посидите з Мікою?

— Костю, не надокучай!

— Я, мамуню, не надокучаю, а питаю.

— Чого ж, посиджу й сьогодні… — кажу я з усмішкою.

Костя злегка вищить і біжить до стінки, вдаючи, що хоче стрибнути на неї.

— Костю, годі, розбудиш Міку!… Костю, не підеш гулять! Іди, грайся!

Костя тихенько, зігнувшись і поглядаючи на мене, з тою ж усмішечкою біжить до кубиків, і з перебільшеною заклопотаностю починає переставляти їх, щось шопочучи й позираючи на мене.

Я знесилено спіраюсь на спинку канапи й заплющую очі. Тепер мені не треба тримати себе в руках.

— Болить голова? Може, фенацитину дати? — так-само похмуро питає Клавдія. Я кручу головою.

— Я зараз дам чаю.

— Зтомився трохи.

Клавдія йде в кухню й незабаром вертається з знайомим мені чайником, чашкою й склянкою на таці.

Я почуваю себе смішним, обдуреним. Мені сором за вчорашній вечір, сонний порошок, за той внутрішній, тихий жах, у якому був я ввесь час, і який тільки тепер помітив.

Але одночасно, як після проколу міхура, мені легко, вільно, я можу думати, рухатись, говорити. Кімната потрохи починає здаватись мені милою. Знайомий чайник так утішно, задиракувато держить догори сильного полупленого носика! І здається, що вчорашнього вечора зовсім не було, що я вигадав його, що навіть соромитись нема чого, а коли й є, то це теж добре.

— Ну, що ж Ольга Петрівна каже про переїзд? — голосно кажу я, тримаючи склянку в руці.

Клавдія Петрівна з деяким дивуванням зиркає на мене і стримано відповідає:

— Вона сама хотіла з тобою поговорить.

— А коли ж я удостоюсь авдієнції?

— Вона буде дома в восьмій.

— Ого! Занадто довго ждать. Але в принципі ти згодна переїхати? Клавдія колотить ложечкою чай у склянці, мовчить і, нарешті, хвилюючись, говорить:

— Через що ти ставиш цю умову? Тобі гидко, що ми тут?

Як-тільки я помічаю її хвилювання, почування легкости й вільности зникає, як димок циґарки від помаху руки.

— Через те, що так буде краще для тебе, для дитини і для мене, — кажу я з притиском.

І цей притиск, що натякає на щось важне й погрозливе, лякає мене самого. Клавдія з непорозумінням наводить на мене скла свого пенсне.

— Що значить? — шопоче вона.

— От-те й значить, що кажу. І кажу, Клавдіє, серйозно. Пояснять не буду; колись, може, розкажу. А тепер прошу й раджу: краще їдь якомога швидче. Вона розгублено, непорозумілими очима водить по мені, немов вишукуючи місце, де захована розгадка моїх слів.

— Що ж може трапитись?

— Трапитись нічого особливого не може, але нам треба не бачитись, бо це утворить між нами тяжкі відносини.