Земля світлячків (1977) - Сторінка 2

---

Оживав вітрячок, і всі знали, що в країні Довгих Озер почалося клопітливе, невсипуще лісове життя. Що професор Варсава, наймудріший серед стовусів і тривусів, той, який і на вчені ради приходив босий, зате носив аж три пари окулярів, саме зараз вивчає складні і до безтями заплутані траєкторії польоту кульбабиних парашутиків. Що брат Хвороща поливає на грядках незрівнянні, ніде не бачені в світі дині, не просто дині, а диньогоріхи і диньогарбузи. Що кремезний Вертутій з того боку озера запускає в дворі сотні, а може, й тисячі водяних і піщаних млинків.

Одне слово, що ніч вступила в свої повні лісові права. І скоро стовуси й тривуси підуть гуртами у ліс, де збиратимуть гриби, а старі діди-копачі прийдуть до Верхнього озера, почистять замулені джерела, викличуть з-під землі чисту студену воду, а тоді гукнуть молодих отроків і дівчат і разом з ними під звуки музики садитимуть над чистим озером верби й ялини, щоб скрізь було зелено і щоб скрізь співали весною вільшанки й зозулі.

Та поки ми говорили, Сиз XII погасив свою люльку і підійшов до ворітець. Тільки підійшов, як одразу спалахнула сила-силенна ліхтариків, ціла низка маленьких вогнів на його сходах. Ті довгі дерев’яні сходи з вогнями вели далеко-далеко вниз, аж до озера, де стояв легенький човен і де любив посидіти з вудкою Сиз XII.

Від безлічі ліхтариків стало одразу світліше в дворі, і ми тепер можемо краще роздивитися будиночок Сиза.

То дуже химерна і симпатична споруда.

Колись, мабуть, в дуже давні часи, стояв над берегом могутній явір. Його спиляли, і от залишився від нього високий, широченний, обхватів на вісім, корч. Корч трохи потемнів, однак був ще міцний, мав зверху, там, де його спиляли, рівний, як стіл, дах, а по боках — могутні опори-кореневища, що вглиблювалися в землю. Між двома опорами хтось прорубав двері. А над тими дверима Сиз Стовус повісив два ліхтарики, а ще вище — млинок, який подарував йому найближчий друг Вертутій. Вже пізніше міцні соснові двері корча були оковані залізом, а ще згодом Сиз XII повісив на дверях табличку. По червоній міді на табличці було вигравіювано старовинними літерами:

______________________________________

Всесвітньо відомий музей світлячків доктора
трутознавства і личинкознавства
Сиза II С т о в у с а.
Вхід безкоштовний! Відвідини тільки вночі.
ЛАСКАВО ПРОСИМО!
______________________________________

Сиз ступив ближче, похукав на мідь і рукавом натер табличку. Вона аж засяяла гарячим червоним блиском.

Відімкнув двері, сказав комусь у темні простори лісу: «Заходьте!» І саме вчасно сказав. Від Нижнього озера довгими дерев’яними сходами, над якими синьо й біло горіли маленькі коробочки-ліхтарики, підіймалися до нього двоє стовусів: найкращий друг Вертутій і його дванадцятилітній онук Чублик.

Сиз помітив, що рудий кремезний Вертутій несе під пахвою якийсь чималий пакунок. Коли б не новий млинок! У нашого Сиза від радості застрибало серце. Він страшенно любив подарунки, він радів, як дитя, не знав, куди їх покласти і де сховати. І тому він ширше розчинив двері музею і загукав…

РОЗДІЛ ДРУГИЙ
Сиз XII веде гостей в підземелля
і показує свої найдорожчі скарби.
«Коси русалок» і «Риба-мішкорот»

Сиз загукав сестрі:

— Дорога Мармусіє! Прошу вас, відчиняйте всі зали й галереї, ми зустрічаємо найдорожчих гостей!

Сиз і Вертутій радісно обнялися, по-лісовому тричі розчоломкалися. (Тим часом Сиз не забував вільною рукою легенько поскубти й погладити білоголового Чублика, якого давно не бачив, і, утираючи вуси, запросити гостей до корча).

— Ну, показуй, показуй. Сизе, що в тебе нового! — загув розчулено Вертутій, маючи од природи дуже міцний голос — Я ж бо все бачив, а онук мій не бував у тебе, не бував, от я і привів його, хай подивиться, кхе-хе, кхам!

І Вертутій похвалився ще тим, що онук його — дуже мудре хлоп’я! — вчиться в Лунарії, в славнозвісній школі професора Варсави. Там вони, лісові отроки, тепер їх називають лунаристами, при світлі місяця ловлять з професором трав’яні парашутики. А оце вчора, значить, онук сам приплив до нього човном на канікули. Кхе-хе, кхам! Як бачите, Вертутій не забував своє слово присмачувати м’яким громоподібним прикашлюванням.

Так за розмовами вони вступили в тихе, лунке, сповнене таємничого мовчання царство музею. І напівтемними сходами з єдиним ліхтариком на стіні почали спускатися вниз, у підземні галереї. Аж ген далеко, у вузьких коридорах, тьмяно горіли маленькі світильники, вихоплюючи із темряви неясні обриси глибших катакомб, вогких стін і склепінь. Тут панувала така непорушна сутінь і тиша, що ваше серце мимоволі завмирало, стискувалося і до чогось прислухалося.

Чублик, а він був лунарист першого класу, найкращий вихованець професора Варсави, тільки спочатку і то недовго тримався солідно. Він багато чув і знав од діда про Сизів музей. Але ці глибокі коридори, ці вологі блискучі стіни й стеля! Прудкий і до всього цікавий, Чублик задер голову і вже захоплено роздивлявся навкруг. Далі йому стало ще страшніше й цікавіше. Він і не помітив, як підтягнув живіт і почав обережно переставляти ноги.