Земля світлячків (1977) - Сторінка 3

— От, от, вельмишановні гості! Заходьмо, прошу! Спасибі, Мармусіє! Далі, далі, всі відчиняйте зали! — вигукнув Сиз і зробив рукою широкий гостинний жест, пропускаючи поперед себе Чублика. — Перший зал! Так би мовити, тільки квіточки, а ягідки будуть потім!

Чублик кинув погляд вгору і помітив на дверях підсвітлений зсередини напис:

__________________________________________________________

ПЕРШИЙ ЗАЛ
Земляні світлячки-гнилички, трухлявки, гриби, личинки та інші дива.
Руками не чіпати — пече! (Хе-хе, жартую, не бійтесь! Сиз XII).
__________________________________________________________

Чублик ступив на поріг. І завмер, широко розплющивши очі. І, забувши про свою солідність, вимовив:

— Мамочки! Що ж це воно? Оце так так, просто он як! Сяйво…

Із глибини залу лилось якесь волохате, якесь підсинене, підзеленене сяйво! Воно було м’яке, м’якше глибинного світіння води, м’якше блиску роси в новомісячну ніч. Воно було молочне, фосфоричне, воно лилось на голову, на руки, на стіни, воно пронизувало Чублика наскрізь!

— Диви! Крізь мене тече! — вимовив Чублик і міцніше взяв діда за руку. А Вертутій тихо прикахикував і через голову онука кивав господарю Сизові: «Бачте, любий сусіде! Ожив, загорівся мій отрок!»

А що вам сказати про Сиза! Де його поважність? Де його вчена солідність? Де його люлька, яку він не випускав із рота? Люльку він встромив за пояс, вуси розпустив білим віялом і тепер аж притупцював коло Чублика. То був мед, бальзам для його серця, найбільша радість очам, коли хтось захоплювався його світлячками.

— От, от, проходьте, дорогий Чублику! Сюди, ближче! Гляньте, мій любий журавлику!

І Сиз, не даючи хлопцеві отямитися, швидко потяг його за руку до колекції. І тут Чублик зрозумів, що сяйво лилось не із стін, як йому здавалося, а із скляних шаф, із поличок, із ящиків, де щось лежало. А там, під склом! Знаєте, що там лежало? Звичайнісінькі шматки дерева, кори, трухлявого коріння, пеньків, старих трутовиків— наростів, дерев’яних гниличок. Все те давно зотліло, перетрухло, зацвіло мохом і грибами, розсипалося на жовте або на зелено-руде порохно. Але (і в тому диво!) із вогких, із гнилих пеньків і корінців якраз і лилося, текло, фосфорувало оте фантастичне світіння!

— А це що? Що воно ворушиться? Що то воно повзає? І світить, світить синенько, черв’ячком! — сміявся Чуб лик і аж носом протискався в один із ящиків.

— Ага! Ага, клюнуло, повело, — торжествував Сиз. Він радів не менше за Чублика. — То, мій коханий, звичайні личинки. Тобто не звичайні, а личинки багатьох світ ляків… Я ж казав вам, я казав вам, дорогий Вертутію, — напосів раптом Сиз на сусіда, — я просив вас: дайте мені вашого онука в науку! Ми б тут ого! Ми б тут з ним таке сотворили! А ви? До старого Варсави, до того схимника, диво-дивака одвезли! Ну добре, то ваша справа, хай собі ловлять парашутики, — ніби примирливо, але й з гіркою образою в голосі закінчив Сиз і повернувся спиною до Вертутія, а лицем до Чублика. — Дивись, журавлику! Ти думаєш, чого цей березовий пень світиться? Думаєш, саме Дерево світить? Е, брате, ні! Приглянься: деревина вся пронизана грибницею. І ото грибниця горить, палає, світить — і як вона світить? Бачиш, холодно-білим вогнем. Білим вогнем та ще й із глибоким, із голубим відливом.

— Е— е, брат! Я тобі ще не таке покажу! Ходімо скоріше в другий зал, до жуків!

Чублик і оком не моргнув, як його потягли далі. Знову якісь двері, і тут уже сам Сиз зіп’явся на порозі і войовничо підкрутив вуса. Він знав, що хто б не глянув туди, в темряву, то вигукне: «Ох ти ж, лелечки!»

— Лелечки ж мої! — тихо промовив Чублик.

Якщо в першому залі густе, волохате сяйво стояло, якщо воно рівно й спокійно лилося із стін, то тут!.. Щось неймовірне, чаклунське: було страшно й темно, як в глибокій печері, і в тій густій імлі блукало безліч маленьких вогників-ліхтариків. Ні, вогники не блукали, вони пурхали, літали, виписували кола й складні піруети. Темрява синьо й лілово світилася від тих вогників, від міріадів зірочок, від жаринок, що зблискували й гасли. А потім знов зблискували й гасли. І знову гасли, і знов зблискували.

— Ну як? Ну як тобі, Чублику? — вигукнув над вухом Сиз.

— Ух ти! Це жуки-світлячки? Це вони блискають?!

— Так, так! — підстрибував і гаряче дихав йому в поти лицю Сиз. — Це вони, жуки-світлячки! Лампіриси, як їх називають латиною. Але слухай: світять, дорогий мій колего, не всі жуки. Світять самочки, а бува, й самці. У них на черевці є такі світні поясочки, такі смужки, от вони й посилають сигнали в темряву. А от! Це твій знайомий, Чублику! Глянь, ти його бачив у лісі.

Сиз вийняв з кисета якусь жарину (то був дупляний гнилець-світляк), присвітив ним над одним столиком. І взяв з моху, поклав Чубликові на долоню якогось нічного жука. Сірого, дуже простого й непримітного повзуна.

— Ну що, впізнаєш?

Чублик пом’явся, потім покахикав, як те робив дід Вертутій, і так дипломатично похитав головою: мовляв, я б упізнав, так воно щось не дуже впізнається…