Земля горить - Сторінка 3

А на поверхні — напружене одчайдушне чекання жінок, лемент тривожного гудка і понурі, сірі стіни ковчегу рятувальної станції...

Неприємно дивитись на цю станцію і хочеться мерщій обійти це величезне капище, що ховає за своїми стінами страшну статистику наглих смертей і каліцтва.

Коксові печі^Важко тягне вгору підойма печні незграбні "дверцята", що заввишки, певно, не менше як п'ять метрів, і червона маса розпеченого вугілля неохоче, як цькований і вже розлютований звір, вилазить із своєї пекельної нори стати до останнього смертного бою з людиною. Звіра шарпають звідусіль довжелезні коцюби, і просто на нього йдуть в атаку кілька робітників з брандспойтами. Струмінь води, як гартована криця, блиснув на сонці і вдарив звіра в червоні полум'яні груди. Звір захарчав, застогнав, рвонувся ще раз і всією масою виліз із печі.

Коротка боротьба. Брандспойти свердлять розпечену масу, коцюби розтягають її на всі боки, гасне поволі червінь на робітничих щоках, здіймається остання пара над холодними вже купами коксу.

— Давай следующую печь!..

Але нам треба вже назад. Вже приготували нам шахтарський одяг, принесли електричні лампочки-шахтарки, переодягайся і — в шахту. Шорстка забруднена сорочка й штани на голе тіло — дряпають непризвичаєну шкіру, ноги муляють кепсько позабивані дерев'яні цвяхи в підошвах. Лампочка не годна змагатись своїм миршавим блищиком огню із теплим промінням весняного сонця. Ідемо сходами. Попереду десятник. Трохи моторошно йти з дня в глибочезну пітьму підземелля. Ось і кліть. Вогкуватий присмерк і тиша. Іржава скриня без бічних стінок, угорі й унизу просвердлена дірками, щоб не чинити повітрю опір. Увійшли в кліть. Гулко дзеленчать гаки — це замикають з одкритої сторони кліть. Для чогось міцніше впираєшся ногами в підлогу, і ту ж мить розумієш, що цього зовсім не треба: адже під ногами, власне, не підлога, а 350 сажнів діри, куди порине зараз кліть. А що, як кліть обірветься? Бувають же такі випадки? Чому не бути фатального випадку саме з нашим спуском? Але ця думка напливає спокійно, не наганяючи жаху, бо людина вірить у краще, ну, а коли б і сталось, що ж: на цій страшній глибині порятунку не жди.

І раптом кліть здригнула. Спочатку тихо, а потім швидше, швидше, швидше. Пішла-а-а!.. Летять угору незліченні поверхи земних шарів, і тільки ясніш починають блимати наші лампочки та виразно чути, як тисне повітря слухові перетинки ушей. Руки держаться за поручень.

Несвідомо стискуються на поручні пальці. Тьма, тьма. Гуде крізь кліть вітер. Не вітер — вітри. Тисячі осатанілих скажених вітрів вдираються крізь круглі дірки і мчать угору. Мчать, мчать... Хлюпотить десь вода. Летять згори грунтові води й потоками вирують край кліті. Як уночі під шторм. Тьма. Вітри. Незліченні поверхи земних шарів. Вода ллється на руку. Вітри, вітри...

Кліть затамувала рух. Повагом. Зовсім уже тихо. Стоп. Брязкають гаки коло входу, і під ногами знову твердий грунт. Світло великої електричної лампи падає тьмяно на цегловану стіну. Штольня. Не віриться, що це вже і є шахта, що це на 350 сажнів під землею; здається, що це звичайне якесь фабричне приміщення вночі, і отам за дверима спочивають зараз трансмісії та верстати. Підходимо до дверей. Але їх не так легко відчинити. Десятник стає до них спиною, впирається руками об одвірки й з потугами відчиняє. І тоді ж одразу глухий, підмогиль-ний гул. Це гуде повітря, що його женуть сюди із земної поверхні могутні вентилятори.

— Гушшшш... Гу-у-у-у... Гушшш...

Якийсь справді містичний, підмогильний гул — і тьма. Ми в досить просторих суточках. Зачиняють перші двері, і десятник знову так само береться за другі. Напруження всього тіла, гул — і двері подались...

У густій, здається, зовсім матеріальній тьмі пропадає перспектива штреку. Перекинутою неправильною трапецією один за одним ідуть стовпи "крепей". Над головою рухається кудись линва, через п'ятдесят кроків повільно й мовчазно крутяться широкі металеві кружала. Назустріч їдуть рейками вагонетки з вугіллям.

— Держись левой стороны! Левой стороны там! — кричить десятник, і голос його глухо застигає під дерев'яним склепінням "крепей". Тихо проїхали повз нас вагонетки до штольні. В спину дме холодний вітер вентиляції. Ноги сковзаються на мокрому грудді, ступають калюжами. Веселими вогниками блимають тепер наші "шахтарки". Повернули ліворуч. Знову двері, знову тягучий, сумний, підмогильний вий повітря. Суточки. Поперечний ухил. Галерея вужчає, десь збоку під ногами дзюрчить струмок. Тиша. Цілковита тиша і тьма. Тільки "шахтарки" весело коливаються в руках і створюють ілюзію якоїсь бутафорії. Ніби це павільйон десь на кінофабриці ВУФКУ й ці "крепі" — то тільки декорація, а ми — артисти невідомих ролей, що грають чи то якусь нескладну містерію чи групу авантурників із пересічного детективного фільму.

Ухил спускається вниз. Нижче сідає над головою стеля, щільніше підступають до плечей стіни. Ось над тобою переламаний посередині, як маленький ціпок, товстий стовп "крепі" — натиснула згори порода, не витримало дерево. Жаско дивитись на виламані шпичаки стовпа, і тоді пригадуєш, що над тобою 350 саженів масивної земляної цілини. 350 сажнів!

— Левой стороны, товарищи! Вагонетки!

Але тут вагонетки тягне вже коняка. Мовчазна, флегматична, покірна, вона слухняно тягне рейками вагонетки з вугіллям. Сюди електрики провести не можна, тут завжди є певний відсоток гримучого газу, і можливе замикання електричних дротів погрожувало б страшними вибухами; через те тягнути вагонетки тут мусять коні. І жаль бере дивитись на тварину з великими сумними очима, що її роковано працювати завжди у вічній темряві. Шахтарські коні слухняні й розумні. Погонич тут ходить без батога; він тільки тихенько свиснув, і конячка пішла, сказав —"оставь", і конячка повернулась, зійшла з рейок. Шахтар щодня підіймається кліттю "на-гора", шахтар, хоч і небагато, а все ж бачить день, сонце, небо й дихає справжнім, уенапомпованим повітрям, а коняка— —ніколи. Єдине, що залишилось їй живого від життя — її погонич, що примушує тягти вагонетки. Далебі, мені ніколи, здається, не було нікого так шкода, як цієї змореної шахтарської шкапи. Яка все ж таки жорстока найдовершеніша земна істота — людина та її цивілізація...

Ми підійшли до забою. З метр завширшки продовжена щілина в невисокому вугільному траншею, де зігнувшись стоять два забійники. Вони довбають чорну блискучу стіну, й брили вугілля падають додолу. Тут зовсім уже нема колонади "крепей", тільки кілька чураків підтримують брили стелі, і робітники віч-на-віч із покладами вугілля, з небезпекою гримучого газу та завалу. Не зразу помітиш у забої забійника. Напівголе чорне тіло його зливається в своїх контурах із вугіллям, а цюкання кайла таке глухе, що одійди кілька кроків, і вже не чути його. Забійники спустили кайла і обернулись до нас. З чорної непроглядної вугільної тьми — людські очі й вишкірена низка білих зубів. Розповідає про забій. Посміхається. Забійник присів, сперся спиною об вугільний мур, злився з його чорною масою. І здається, що це дивиться на нас не людина, а саме вугілля. Дивиться й посміхається. Яка праця, які умови можуть зрівнятись із твоїми, забійнику! Чорна людино, що даєш людству променисту електрику, шалений біг поїздів, потужну ходу пароплавів, вогонь гуркотливих фабрик! Хто достойно спише твою роботу і твоє страшне життя, чорний Прометею, що даєш людям вугілля й вогонь? Безсиле ще моє перо розповісти про тебе, забійнику. Мої руки й моя голова схиляються перед твоєю добровільною каторгою. Чолом твоїй великій праці, чорна людино!..

Покинули забій, залізли з "піч". Це вузький, заввишки півтора метри поклад вугілля, що одбився гілкою праворуч угору. Сажнів двадцять ліземо навкарачках низькою дірою, заки підходимо до забійника. Шість годин він працює тут, не маючи змоги випростатись. Тільки напівле-жачи він може довбати "чорне золото". Знизу по-мавпя-чому підлазить сюди на чотирьох другий шахтар. Від пояса йому між ногами — ланцюг, що тягне "санки": металевий ящик без коліс, пудів на 10 ваги. Він насипає в ящик добутого вугілля й навкарачках тягне його, замість коняки, назад, униз, до вагонеток. Яка каторжна робота! Що може зрівнятись із цією жахливою мукою десь глибоко під землею, серед вічної тьми й могильної тиші! Якась справді лорна квінтесенція людських злиднів і праці... І тоді розумієш, що, поки ти не спускався в шахту, ти не знав половини життя. Щось гнітить душу, і тисячі чорних та важких, як поклади вугілля, думок тиснуть голову.

Вилізли з печі — трохи стало легше. Знову галереї штреків, двері, підмогильне завивання повітря, похмурі стовбури "крепей".

Ще на хвилину до шахтарської стайні. Темний ряд кінських задів. Сумирні, печальні шахтарські коні, позбавлені назавжди дня й світла. І коло кожного дощечка з ім'ям. В цих зворушливих іменах туга і згадки за втраченим небом і ясною земною поверхнею. "Голубой", "Ясный", "Облачный", "Голубчик", "Товарищ"... Тихо хрумтить на кінських зубах сіно. Тиша, морок, підземелля.

Наче веселіш тепер грюкнули гаки на кліті. Сигнальний удар металу. Пішли, пішли! Поверхи, квартали землі — вниз, кліть з нечуваною швидкістю, "с ветерком"— угору. Потоки води на спину — по-шахтарському "капьож". Вітри, тьма, гул. Швидко — так швидко, що втрачаєш відчуття ваги. І раптом — хтось крикнув — ми летимо вниз!!! Так, униз, униз, назад, зараз дно і... Але це омана. Глянь крізь зливу ґрунтової води на стіни "стовбура": вони поверхами, кварталами шалено мчать униз, а не вгору. Значить, кліть — на-гора. Ми інстинктивно притиснулись один до одного. Тьма, вітри, шторм... І ось блідне помалу світло наших "шахтарок", у кліті світлішає, рух повільнішає, зовсім тихо. Короткий металевий брязк, і кліть здригнулась. Поверхня! Небо, сонце, день!..

Будинок культури, шахтарський клуб на Смолянці, Макіївський робклуб, радпартшкола, переповнена зала кіно в Буденівці, клуб Містрану, цехи фабричні — це маршрут наших виступів. Хіба треба описувати кожний наш виступ? Вони всі злились у заповнені овалами робітничих лиць приміщення, довгі рясні оплески зустрічі, витягнені наперед уважні шиї. На стінах — гасла за опанування української культури, портрети й біографії українських письменників, десь збоку неодмінна виставка наших книжок.

Нас зустрічали напрочуд тепло.