Живцем поховані - Сторінка 11

Як ця перезва було доїжджає до брами в двір, то пани дають знать і трублять в ріжки та труби, а декотрі стріляють з рушниць. Коні харапудяться, стають гопки. Пани регочуться. Браму одчиняють, і ввесь поїзд поглинає брама й двір. З палацу неначе висипаються панії й панни, наймички й козачки. Ноші з дичиною кладуть кругом ганка. Лакеї й кухарі збігаються. Цікаві панни обстають ноші й оглядають лисиці та зайчики. В великому дворі була збірня така, ніби там став якийсь ярмарок у будлі-якому містечку, в Рокитні, або в Шамраївці, або в Фастові. Галас, шум, крики, регіт! Двір неначе галасує од радощів, наче навезли добутку після того, як розбили вороже військо й заграбували й опанували всі незліченні скарби.

Усей натовп запрошують не в палац стародавній та невеликий, а в той павільйон на два етажі, що стоїть проти палацу аж у парку, в ту залу на два етажі з двома рядками вікон— унизу й угорі. Там вже порається ціла юрба лакеїв, котрі розносять чай на здоровецьких срібних підносах і розставляють стакани на двох рядках мраморних столиків, що стоять по обидва боки зали попід стінами. А там вже грають музики до танців. Жінки й дочки приїжджих гостей і собі йдуть у той просторний і високий, наче церква, павільйон, зумисне збудований для літніх балів і танців. Паничі розпочинають танці і, не зважаючи на те, що ввесь день ганяли пішки по діброві, гацають цілу коротку ніч та вже, як свіне надворі, роз’їжджаються додому вже тоді, як люде прокидаються й устають, щоб йти на панщину в поле.

— Чи пак і теперечки ставляють козаки в лісах ятки на стовпах з покрівлею й накладають в ятках копиці сіна для серн на годівлю на зиму?— питаю я в свого візника.

— Атож! Ставляють, але кіз чогось небагацько в лісах, їх певно їдять вовки. Бо в лісах козаки забороняють стрілять вовки. І їх розплодилось сила! Як тільки смеркне, то де тільки ходить товаряка коло лісу, зараз з чагарника десь візьметься вовк та й душить худобу. Оце недавно ми не загнали телиці в двір, а вовк вискочив з ліска та й обгриз бік. Теличку не одрятували од смерті,— пропала. Те ж саме роблять вовки з графськими сернами й зайцями, котрі йдуть на годівлю… вовкам.

— Чом же ви й ті, що од їх графи пооднімали поле, не завели крамниць, не пішли в крамарі?— питав я в Василя.

— Не завів, бо не було за що. Та й граф Ксаверій зараз накликав із Варшави євреїв купців і поставив отой мурований «гостинний ряд» з крамницями навкруги в йому, отой, що й тепер стоїть серед пляца на містечку. А вони зараз понавозили з Варшави усякого краму та й осілись у нас і по цей день. А тепер за ними й не потовпишся.

«Вас поховав старий гетьман Ксаверій живцем, без спобоління, без жалю, а натомісць позаводив псярні та розплоджував вовки та лисиці»,— майнула в мене думка. Культура вловчих собак, дорогих коней, культура пишних парків та краківських хомутів… та панщини,— це була одна й єдина культура, яку несли на Україну давні польські магнати. Я пригадав мемуари про ті часи М. Чалого та П. Лебединцева й пересвідчився, що вони були правдиві.

Ми вже їхали широким поштовим трактом. Тут вже починався давній гетьманів парк, перероблений з справічного лісу. По один бік трахту тягся без кінця густий здоровий, як ліс, парк, обсаджений акаціями понад окопом; по другий бік стояв обрідний дубовий та грабовий старий ліс. Широкий трахт став схожий на алею, обставлену високими деревами, наче зеленими стінами. День зранку був ясний, сонячний, жовто-золотий, а як звернуло з півдня, став якийсь білий, наче срібний. Усе небо затяглося ніби прозорою імлою, а крізь неї, неначе через намітку, ледве світилась небесна блакить. Подекуди на небі в білій імлі плавали неясні срібні хмарки, неначе розлите сиве молоко з ледве примітними блискучими обідочками та тонесенькими обвідами. Ті прозорі розмазані хмари стояли непорушно, неначе плавали в тихому мертвоводі. Сонце світило тихим білим світом, неначе серед неба чиясь рука запалила вінок з дротиків магнія. На парк, на ліс, на всю землю лився тихий молочно-білий світ. День ні хмарний, ні сонячний, не золотий, а якийсь ніби срібний. Небесна блакить подекуди проглядала й визирала, неначе синя атласова підбійка. Усе небо з непорушними, ледве обмежованими хмарами в імлі здавалося наче намальоване, накидане першим ескізом маляра на якомусь велетенському плафоні. Сріблястий світ заливав парк та ліс зверху донизу. Між деревом снувався легесенький туманець. Ліс світився наскрізь, наче засипаний сріблястим пилом. Тіні од дерева були неясні, не різкі, а м’які, розливчасті, неначе потрушені пилом. Зелене бадилля папороті, червона смілка, білі та жовті соняшнички в лісі й на окопах неначе потонули на саме дно в прозорій імлі. Ліс став ніби легший. Усей ліс, уся дорога, усей парк— усе було ніби залите прозорим морем, ніби затонуло на саме дно. Щось було фантастичне, надзвичайне в тому освітленні срібного сонця. Серед білого дня з’явилось трохи навіть фантастичне з’явище, мрійна картина, схожа на ману— міраж. Подекуди в гущавині лісу та парку білі тони та сутінки були інші й переходили в голубуваті ніби од місячного сяєва.