Живцем поховані - Сторінка 9

— Зубожіти не велика труднація, а забагатіть так оце труднація. Мене мабуть побила лиха година од того часу, як граф напустив злиднів у наш двір. Як помер батько, в мене було грошей більше як триста карбованців. Я купив пару добрих коней, справив панську бричку, возив панів по всій околиці з Фастова та з Білої Церкви тоді, як ще не було залізних дорог, держав і простіші коні й ставав під хуру з вагою. Але раз якось повіз я одного пана з Фастова далеченько, за верстов шістдесят. Вертаюсь назад, аж у Білій Церкві усе жидівське місто згоріло: погоріли трохи не усі жидівські хати та крамниці, їду я через те пожежище, а в мене й у душі похололо. Мабуть погоріли й мої хати, бо обидві стоять просто на улиці, недалечко од міста, думаю я, та вже й коней не поганяю. Руки з віжками й батогом так і опали на коліна, неначе мертві; самі коні якось потрапили довезти мене до моєї оселі. Дивлюся я, мого батьківського дому, що стояв над самою вулицею, нема. Тільки головешки куряться. Дім стояв під вітром та під іскрами й згорів дочиста. Небагацько дечого з дому й вихопили, бо пожежа трапилась пізно, вже в обляги. Друга оця хата, що досталась мені од моєї баби, стояла далі в садку, то якось, бог хранив, і не згоріла. Перебрався я в ту хату, оцю, що ви в їй були, випровадивши з неї одного панка пожильця, та й живу там і до цього часу. А тут на тобі другу біду, ніби до мене в двір унадились злидні: через рік, якось влітку, повів я до Росі напувати коні. Завів я їх у воду. Один кінь ліг у воді, побрьохався та й устав. Потім ліг і другий, почав перекидаться та якось набрав води в вуха. Як тільки вода залила вуха, кінь ніби сказився. Я тягну його до себе, до берега, а він вирвався, сліпцем кинувся в Рось на глибиню, потрапив на ковбаню та й сів на дно. Другий кінь чогось заслаб, почав миршавіть, і я мусив продати його за безцінь водовозові. Так і пропали мої коні ні за що, ні про що. Од того часу я втратив заробітки, не спромігся купити другі добрі коні та й зубожів і мусив оце найнятись за дванадцять карбованців на місяць на своїх харчах у одного старого тутешнього пана, що колись держав одно село в графа в посесії та забагатів і тепер живе на бруку в своєму домкові в містечку. Вдень я на службі, а ночувати йду додому. Теперечки довелось мені служити за наймита в такого пана, що колись був достоту такий убогий шляхтич, як тепер я. А він забагатів з графської ласки та з ласки графського управителя, цебто рондзи, тепер живе та хліб жує без роботи, бо він католик. А я мушу служити у його за погонича, хоч ми колись були дідичі й державці.

— Це мені дивно. Як же воно так трапилось?— питав я, здивований.

— А так трапилось, як воно тепер тутечки скрізь по цих панських польських маєтностях у нас буває. Ще люде пам’ятають, як оцей самий пан, в котрого я служу за наймита, колись возив у свого батька мливо до млина, сидів зверху на мішках, пас батькові коні в діброві. А тепер він пан на всю губу, хоч нігде в школах не вчився й ледве вмів читати та писать. Його батько був простий убогий шляхтич, а дехто каже, що він навіть був сірий білоцерківський мужик. Але як тільки ксьондзи затягли його до костьолу та він став перевертнем і почав запобігать ласки в панів, то пани зараз посадили його за лісничого в діброві, а як підріс його син, то й сина настановили за пригінчого коло робітників на буряках, а потім і старого, і його сина взяли за ікономів на графські ферми. Од того часу він так і пішов угору й забагатів, бо ті ікономи обкрадають панів, скільки влізе в капшук та в кишені. А потім ото вже, як назбирав чимало грошей, знайшов собі спільників, таких самих, як і він, і з ними в спілці взяв одно село в графа в посесію. Спілка їх розпалась. Спільники прогайнували свої гроші й одстали, а він вдержав посесію сам та й забагатів. Тепер він вже старий, вже не держить посесії; поставив собі дім на графській землі в містечку, платить за грунт чинш і живе собі та хліб жує без роботи. Таких тут у вас набереться улиць зо дві або й зо три. Оці здатні й дітей вчити в гімназії. А нам далеко тепер до гімназій, як куцому до зайця.

— Чом же ви не напитували собі місця тут таки в канцеляріях у пана? їх же тут багацько. Або чом ви не стали хоч будлі-де за пригонича або за іконома в якогось посесора?

— І шукав, і питав, та мені місця пани не дали, бо я не католик і не поляк. Тут в канцеляріях, на фермах, в посесіях, в питлях, скрізь усі місця обсаджені або поляками, або євреями, або й нашими людьми, тільки католиками, хоч вони по-польській і говорити незугарні. Наших нігде не приймають на службу, хіба вже буде недостача в своїх, тоді тільки заткнуть порожню дірку або українцем, або руським, або німцем. Од нас тут одбили цей хліб в великих польських панів. Та я їх не люблю й не йму їм віри ні в чому. А батько мій після отого горя став недовірливий і панам не йняв віри; і я не йму їм віри. Я і їм, і усім не йму віри, навіть своїй жінці, хоч добре знаю, що вона ніколи ні в чому мене не дурить. Але як прийде з торгу та лічить гроші, то усе чогось не йму їй віри, бо я нікому не йму віри. Аж мені самому це чудно!— і щиросердий Василь зареготався дрібним веселим сміхом.