Єгипетські ночі

- Олександр Пушкін -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

ЄГИПЕТСЬКІ НОЧІ

1835

РОЗДІЛ I

— Quel est cet homme?

— Ha, c'est un bien grand talent, il fait de sa voix tout ce qu'il veut.

— Il devrait bien, madame, s'en faire une culotte* .

Чарський був одним із корінних жителів Петербурга. Йому не було ще тридцяти років; він не був одружений; служба не обтяжувала його. Небіжчик дядя його, що був віце-губернатором у добрі часи, залишив йому чималий маєток. Життя його могло бути дуже приємним, але він мав нещастя писати і друкувати вірші. В журналах звали його поетом, а в лакейських віршописцем.

Незважаючи на великі переваги, з яких користуються віршувальники (признатися: крім права ставити знахідний відмінок замість родового і ще деяких, так званих поетичних вільностей, ми ніяких особливих переваг за російськими віршувальниками не відаємо) — як би там не було, незважаючи на всілякі їх переваги, ці люди зазнають великих невигід і неприємностей. Зло найбільш гірке, найбільш нестерпне для поета є його звання і прозвище, котрим він затаврований і котре ніколи від нього не відпадає. Публіка Дивиться на нього як на свою власність; на її думку, він народжений для її користі і втіхи. Чи повернеться він із села, перший зустрічний питає його: чи не привезли ви нам чого-небудь новенького? Чи замислиться він про розладнані свої справи, про хворобу милої йому людини: зараз же пошла усмішка супроводить пошлий вигук: певне, компонуєте щось! Чи закохається він?—Красуня його купує собі альбом в англійській крамниці і вже чекає елегії. Чи приїде вія до людини, майже з ним незнайомої, поговорити про важливу справу: та вже гукає свого синка ї змушує читати вірші ось такого; і хлопчисько пригощає віршувальника його ж таки спотвореними віршами. А це ще квіти ремесла! Які ж повинні бути злигодні? Чарський признавався, що привітання, запити, альбоми і хлопчиська так йому набридли, що кожної хвилини змушений він був стримуватися від якої-небудь грубості.

Чарський вдавався до всіляких намагань, щоб зітерти з себе нестерпне прозвище. Він уникав товариства своєї братії літераторів і віддавав перевагу перед ними світським людям, навіть найпустішим. Мова його була цілком пошла і ніколи не торкалась літератури. В своєму вбранні він завжди додержувався найостаннішої моди з несміливістю і забобонами молодого москвича, який зроду вперше приїхав до Петербурга. У кабінеті його, прикрашеному як дамська спальня, ніщо не нагадувало письменника; книги не валялись по столах і під столами; диван не було забризкано чорнилом; не було того безладдя, яке викриває присутність музи і відсутність мітли та щітки. Чарський був у розпачі, якщо хтось із світських його друзів заставав його з пером у руках. Важко повірити, до яких дрібниць могла доходити людина, обдарована, до речі, талантом і душею. Він прикидався то пристрасним любителем коней, то відчайдушним гравцем, то найтоншим гастрономом; хоч ніяк не міг розрізнити горської породи від арабської, ніколи не пам'ятав козирів і потай віддавав перевагу печеній картоплі перед всілякими винаходами французької кухні. Він провадив життя істинно розсіяне; стовбичив на всіх балах, об'їдався на всіх дипломатичних обідах і на кожному званому вечорі був такий же неминучий, як рєзановське морозиво.

Одначе він був поет, і пристрасть його була нездоланна: коли нападало на нього таке паскудство (так називав він натхнення), Чарський замикався у своєму кабінеті і писав з ранку до пізньої ночі. Він признавався щирим своїм друзям, що тільки тоді і знав справжнє щастя. Іншим часом він гуляв, заносячись і прикидаючись і чуючи кожної хвилини славне запитання: чи не написали ви що-небудь новеньке?

Якось уранці Чарський почував той благодатний стан духу, коли мрії яскраво вимальовуються перед вами і ви знаходите живі, несподівані слова для втілення видінь ваших, коли вірші легко лягають під перо ваше, і звучні рими біжать назустріч гармонійній думці. Чарський поринув у солодке забуття... І світ, і думка світу, і його власні примхи для нього не існували.— Він писав вірші.

Раптом двері його кабінету рипнули, і незнайома голова показалась. Чарський здригнувся і нахмурився.

— Хто там?—запитав він з досадою, проклинаючи в душі своїх слуг, які ніколи не сиділи в передпокої.

Незнайомий увійшов.

Він був високий на зріст, худорлявий і здавався рок;в тридцяти. Риси смаглявого його обличчя були виразні: блідий високий лоб, окритий чорними пасмами волосся, чорні блискучі очі, орлиний ніс і густа борода, що обрамляла запалі жовтосмагляві щоки, виявляли в ньому іноземця. На ньому був чорний фрак, який по швах уже побілів; панталони літні (хоч надворі стояла вже глибока осінь); під потертим чорним галстуком на жовтуватій манішці блищав фальшивий алмаз; шершавий капелюх, здавалось, бачив і годину й негоду. Зустрівшися з цією людиною в лісі, ви прийняли б її за розбійника; у товаристві — за політичного змовника; у передпокої — за шарлатана, який торгує еліксирами і миш'яком.

— Що вам потрібно? — запитав його Чарський французькою мовою.

— Signer,— відповів іноземець з низькими поклонами,— Lei voglia perdonarmi se..*.

Чарський не запропонував йому стільця і підвівся сам, розмова продовжувалась італійською мовою.

— Я неаполітанський художник,— говорив незнайомий,— обставини примусили мене залишити батьківщину; я приїхав до Росії, сподіваючись на свій талант.

Чарський подумав, що неаполітанець збирається дати кілька концертів на віолончелі і розвозить по домах свої квитки. Він уже хотів вручити йому свої двадцять п'ять карбованців і швидше його позбутися, але незнайомий додав:

— Сподіваюсь, Signer, що ви подасте дружню поміч своєму собратові і введете мене у доми, до яких самі маєте доступ.

Неможливо було завдати гонорові Чарського образи, більш відчутної. Він з пихою глянув на того, хто називався його собратом.

— Дозвольте спитати, хто ви такий і за кого ви мене вважаєте?— запитав він, ледве стримуючи своє обурення.

Неаполітанець помітив його досаду.

— Signer,— відповів він запинаючись... — ho credulo... ho sentito... la vostra Eccelenza mi perdonara...*

— Чого вам треба? — повторив сухо Чарський.

— Я багато чув про ваш дивовижний талант; я певен, що тутешнє панство має за честь виявляти всіляке покровительство такому пречудовому поету,— відповів італієць,— і тому насмілився до вас з'явитися...

— Ви помиляєтесь, Signor, —перервав його Чарський.— Звання поетів у нас не існує. Наші поети не користуються покровительством панства: наші поети самі пани, і коли наші меценати (чорт їх забери!) цього не знають, тим гірше для них. У нас нема обшарпаних абатів, яких музикант брав би з вулиці для створення libretto* . У нас поети не ходять пішки з дому в дім, випрошуючи собі допомоги. А втім, мабуть, вам сказали жартома, що ніби я великий віршувальник. Щоправда, я колись написав кілька поганих епіграм, але, слава богу, з добродіями поетами нічого спільного не маю і мати не хочу.

Бідний італієць знітився. Він глянув навколо себе. Картини, мармурові статуї, бронзи, коштовні іграшки, розставлені на готичних етажерках,— вразили його. Він зрозумів, що між бундючним dandy*, що стоїть перед ним у косматій парчовій скуфійці, в золотавому китайському халаті, підперезаному турецькою шаллю, і ним, бідним мандрівним артистом, в потертому галстуку і поношеному фраку, нічого не було спільного. Він вимовив кілька незв'язних пробачень, поклонився і хотів вийти. Жалюгідний вигляд його зворушив Чарського, який, всупереч дрібницям свого характеру, мав серце добре і благородне. Він засоромився роздратованості свого самолюбства.

— Куди ж ви?—сказав він італійцю.— Стривайте... Я повинен був відхилити від себе незаслужене титло і признатися вам, що я не поет. Тепер поговоримо про ваші справи. Я готовий вам стати в пригоді, в чому тільки буде можливо. Ви музикант?

— Ні, eccelenza *,— відповів італієць,— я бідний імпровізатор.

— Імпровізатор?,—вигукнув Чарський, відчувши усю жорстокість свого поводження.— Чому ж ви раніше не сказали, що ви імпровізатор? — і Чарський стис йому руку з почуттям щирого каяття.

Дружній вигляд його підбадьорив італійця. Він простодушно розговорився про свої наміри. Зовнішність його не була оманлива; йому гроші були потрібні; він сподівався в Росії сяк-так підправити свої домашні обставини. Чарський вислухав його з увагою.

— Я сподіваюсь,— сказав він бідному художникові,— що ви будете мати успіх: тутешнє товариство ніколи ще не чуло імпровізатора. Цікавість буде збуджена; щоправда, італійська мова у нас не вживається; вас не зрозуміють; але це не біда; головне — щоб ви були в моді.

— Але коли у вас ніхто не розуміє італійської мови,— сказав замислившись імпровізатор,— хто ж поїде мене слухати?

— Поїдуть,— не бійтеся: інші з цікавості, інші, щоб провести вечір як-небудь, треті, щоб показати, що розуміють італійську мову; повторюю, потрібно тільки, щоб ви були в моді; а ви таки будете в моді, ось вам моя рука.

Чарський ласкаво розпрощався з імпровізатором, узяв собі його адресу, і в той же вечір він поїхав за нього клопотатись.

РОЗДІЛ II

Я цар, я раб, я черв, я бог.

Державін.

Другого дня Чарський в темному і нечистому коридорі трактиру відшукав 35-ий номер. Він зупинився коло дверей і постукав. Учорашній італієць відчинив їх.

— Перемога! — сказав йому Чарський, — з вашою справою гаразд. Княгиня ** дає вам свою залу, вчора на рауті я встиг завербувати половину Петербурга; друкуйте квитки і об'яви. Ручусь вам, коли не за тріумф, то принаймні за бариш...

— А це головне! — вигукнув італієць, виявляючи свою радість жвавими рухами, властивими південній його породі.— Я знав, що ви мені допоможете. Corpo di Вассо!* Ви поет так само, як і я; а що не кажи, поети добрі хлоп’ята! Як виявлю вам свою вдячність? стривайте... чи не хочете вислухати імпровізацію?

— Імпровізацію!., хіба ви можете обійтися і без публіки, і без музики, і без грому оплесків?

— Пусте, пусте! де знайти мені кращу публіку? Ви поет, ви зрозумієте мене краще від них, і ваше тихе підбадьорення дорожче мені за цілу бурю оплесків... Сідайте де-небудь і дайте мені тему.

Чарський сів на чемодані (з двох стільців, що були У тісній комірчині, один було зламано, другий закидано паперами й білизною).