1Q84 - Сторінка 44

— Вважайте її своєрідним правилом. А тому не відмовляйтеся від винагороди. Якщо гроші вам не потрібні, можете їх не використовувати. Коли і це вам не до вподоби, можете анонімно пожертвувати їх якійсь організації. Що з ними робити — ваша справа. Та якби ви мене послухали, то я порадила б поки що їх не чіпати, а десь зберігати.

— Та я не хотіла б мати справу з грішми, — сказала Аомаме.

— Я вас розумію. Однак завдяки тому, що ви вміло спроваджуєте, куди треба, тих нікчемних чоловіків, не виникають клопітні шлюборозлучні судові процеси і суперечки про батьківські права та обов'язки, жінкам не доводиться жити у страху, що раптом прийде чоловік і побоями спотворить до невпізнання їхнє обличчя. Їм виплатять і страхові на випадок смерті чоловіка, й пенсію за втрату годувальника. Вважайте, що передані вам гроші — це форма віддяки тих жінок. Безсумнівно, ви зробили правильну річ. Але вона не повинна бути безплатною. Розумієте, чому?

— Не зовсім.

— Бо ви — не ангел і не Бог. Мені ясно, що у своїх діях ви керуєтеся чистими помислами. Тому я розумію, чому не хочете брати за це грошей. Однак такий абсолютно чистий, без будь-яких домішок, намір сам по собі небезпечний. А тому вам треба прив'язати його до землі так міцно, як тримають на припоні повітряну кулю. Якщо все правильно й ваші помисли чисті, ви не зможете робити будь-чого. Розумієте?

Задумавшись на хвилину, Аомаме кивнула.

— Не зовсім, але поки що робитиму так, як ви кажете.

Господиня всміхнулася. І ковтнула квіткового чаю.

— На банківський рахунок грошей не кладіть. Бо податкова служба запідозрить, якщо про них дізнається. Готівку зберігайте в абонементному сейфі банку. Колись стане у пригоді.

— Так і зроблю, — пообіцяла Аомаме.

Коли, повернувшись з клубу, Аомаме готувала вечерю, задеренчав телефон.

— Аомаме-сан! — сказав хрипкуватий жіночий голос. Це була Аюмі.

Приклавши слухавку до вуха, Аомаме простягла руку й, зменшивши вогонь на плиті, спитала:

— Ну, то як просувається поліцейська робота?

— Виписую квитанції за порушення правил паркування і псую людям настрій. Працюю старанно, не так, як чоловіки.

— Це найголовніше.

— А ви, Аомаме-сан, що зараз робите?

— Готую вечерю.

— Завтра маєте вільний час? Як настане вечір...

— Маю, але не збираюся робити того, що недавно. Бо даю своєму організму трохи перепочити.

— Так, і мені це не завадить. Просто я зараз подумала, що хотіла б з вами зустрітись і трохи погомоніти.

Аомаме на мить задумалася над сказаним. Але відразу нічого не вирішила.

— Послухайте, я зараз зайнята — тушкую овочі, — сказала вона. — Ви не могли б подзвонити ще раз за півгодини?

— Гаразд. Ще раз подзвоню за півгодини.

Поклавши слухавку, Аомаме закінчила тушкувати овочі. Потім приготувала суп з місо та пророслими соєвими бобами й з'їла все це разом із нечищеним рисом. Випила півбанки пива, а решту вилила в умивальник. Коли помила посуд і, сівши на дивані, передихнула, знову зателефонувала Аюмі.

— Я подумала, що було б добре разом повечеряти, — сказала вона. — Бо завжди їсти самій нудно.

— А хіба ви завжди їсте самі?

— Я мешкаю в гуртожитку на повному пансіоні, а тому за їдою завжди всі між собою гучно перемовляються. А мені іноді хочеться посмакувати чимось особливим у тихій атмосфері. Де-небудь у модному ресторані. Але самій іти туди не хочеться. Розумієте мій настрій?

— Звичайно.

— Але в такий час навколо нема людини, з якою я могла б разом пообідати. Ні чоловіка, ні жінки. Загалом усі схожі на завсідників якоїсь убогої пивнички. І от я подумала, чи не можна було б піти кудись з вами. Вас це не обтяжить?

— Та ні, зовсім, — відповіла Аомаме. — Гаразд, підемо кудись перекусити чогось смачного. Бо я теж давно цього не робила.

— Справді? — запитала Аюмі. — Це чудово!

— Завтра підходить?

— Так, завтра в мене якраз вихідний день. А гарний ресторан десь знаєте?

Аомаме назвала французький ресторан у Ноґідзака.

Почувши цю назву, Аюмі затамувала подих.

— Аомаме-сан, а хіба це не страшно відомий ресторан? В одному журналі я читала, що там ціни непомірно високі й стіл треба замовляти за два місяці наперед. З моєю зарплатою, гадаю, мені нема туди дороги.

— Не турбуйтеся. Його власник і шеф-кухар — член нашого клубу, якого я треную особисто. Даю йому також поради щодо поживності страв їхнього меню. Якщо попрошу його, то він надасть нам стіл і сильно знизить ціни. Але натомість стіл, можливо, не буде найкращим.

— Та я не проти того, щоб сидіти навіть у стінній шафі.

— Тільки добре причепуріться, — нагадала Аомаме.

Поклавши слухавку, вона трохи здивувалася, що відчуває природну приязнь до цієї молодої жінки-поліцейського. Після смерті Тамакі чогось подібного ні до кого не почувала. Та, ясна річ, це було зовсім інше відчуття — не таке, як до Тамакі. А проте вона так давно не вечеряла ні з ким удвох і навіть не думала, що це можна робити. До того ж компаньйонка виявилася жінкою-поліцейським. Який дивний цей світ!

На Аомаме був невеликий білий джемпер із застібкою на ґудзиках поверх синювато-сірої сукні з короткими рукавами, на ногах — туфлі на високих каблуках від Ферраґамо, у вухах — кліпси, на руці — тонкий золотий браслет. Сумку через плече (звісно, разом із мініатюрною плішнею) вона залишила вдома, а взяла з собою невеликий гаманець від Ла-Баґажері. Аюмі мала на собі простий чорний жакет від Ком-де-Ґарсон поверх брунатної теніски з великим вирізом та елегантної спіднички з квітчастим візерунком. Як і попереднього разу, в руках тримала сумку від Ґуччі, у вухах — сережки з невеличкими перлинами, на ногах — брунатні туфлі на низьких каблуках. Тепер вона здавалася набагато привабливішою й вишуканішою, ніж минулого разу. Принаймні, зовсім не була схожою на поліцейського.

Вони зустрілися в барі, випили легкого коктейлю "Мімоза" на основі шампанського, а потім їх провели до непоганого стола. З'явився власник готелю ( він же шеф-кухар) і заговорив з Аомаме. І сказав, що вино в них подається зі знижкою.

— Вибачте, але воно вже відкорковане й для проби його лишилося мало. А вчора до нього висловлювалися претензії, тож довелося його замінити, хоча в його смаку не було нічого поганого. Від одного клієнта, відомого політика, що вважається великим знавцем вин, але насправді нічогісінько в них не петрає. Він просто хизувався перед колегами. Мовляв, оце бургундське трохи гірчить. Оскільки клієнтів ми поважаємо, то, підбираючи відповідні слова, сказали: "Ну, що ж, можливо, трохи гірчить. Видно, на складі імпортера не доглянули. Зараз же замінимо. Ви ж наші гості. Самі добре розумієте". — І принесли іншу пляшку. Так згладжуємо непорозуміння. А між нами кажучи, трохи збільшили рахунок. Бо, зрештою, він спише все це на представницькі витрати. Хай там що, але ми не подаємо своїм клієнтам того, до чого були претензії. Це ж цілком природно.

— Та нам до цього байдуже.

Власник ресторану підморгнув одним оком.

— Справді байдуже?

— Звичайно, байдуже, — сказала Аомаме.

— Абсолютно, — підтвердила Аюмі.

— А ця гарненька панночка — ваша молодша сестра? — запитав власник ресторану.

— Схожа на мене? — запитала Аомаме.

— Схожа не обличчям, а настроєм, — відповів він.

— Подруга, — сказала Аомаме. — Служить у поліції.

— Невже? — Власник готелю знову подивився недовірливо на Аюмі. — Патрулюєте з пістолетом при боці?

— Але ще нікого не застрелила, — відповіла Аюмі.

— Я не сказав нічого недоречного? — запитав власник готелю.

Аюмі хитнула головою.

— Абсолютно нічого.

Власник ресторану, всміхнувшись, склав докупи руки перед собою.

— Це бургундське вино можна впевнено рекомендувати будь-якому клієнтові. Його виробляє славетна винарня, воно витримане, й зазвичай одна пляшка коштує кілька десятків тисяч єн.

Прийшов офіціант й налив обом вина у склянки. Аомаме й Аюмі підняли їх догори й легенько цокнулися — здавалось, ніби десь далеко залунав небесний дзвін.

— О, я вперше в житті п'ю таке смачне вино! — сказала Аюмі, примруживши очі, після одного ковтка. — І який це дивак присікався до такого вина?

— Завжди є люди, готові присікатися до будь-чого, — сказала Аомаме.

Після того вони взялися докладно вивчати меню. Аюмі гострим поглядом юриста, який переглядає важливий договір, від початку до кінця двічі прочитала його зміст. Чи не пропущено чогось найголовнішого, чи не приховано в ньому якоїсь хитрої лазівки? Перевіривши різноманітні умови й параграфи, обдумала наслідки, які вони можуть принести. Зважила вигоди й витрати. Сидячи навпроти, Аомаме зацікавлено стежила за такою її поведінкою.

— Вирішено? — спитала Аомаме.

— Загалом, — відповіла Аюмі.

— То що ви вибрали?

— Суп із мідій, салат із трьох видів цибулі й мозок телят з Івате, тушкований у бордо. А ви, Аомаме-сан?

— Суп із сочевицею, тушковані весняні овочі, підсмаженого в паперовій обгортці "морського чорта" і на додачу поленту. Червоне вино сюди не підходить, але не буду й проти нього, бо воно подається зі знижкою.

— Може, трохи чимось поділимося?

— Звичайно, — погодилася Аомаме. — Якщо ви не проти, візьмемо на двох закуску — смажених пилчастих креветок.

— Чудово! — сказала Аюмі.

— Якщо ви вибрали страви, то бажано згорнути меню, — сказала Аомаме. — Бо інакше офіціант ніколи не прийде.

— Справді, — погодилася Аюмі, неохоче згорнувши меню й поклавши його на стіл. Офіціант негайно підійшов і забрав у них замовлення. — Щоразу, коли закінчую замовлення, мені здається, ніби я помилилась у виборі страв, — вела далі вона, як тільки офіціант пішов. — А вам, Аомаме-сан, так не здається?

— Навіть якби я помилилася, мені байдуже, бо йдеться тільки про їжу. Порівняно з помилками в житті це дрібниця.

— Звичайно, ви маєте рацію, — сказала Аюмі. — Але для мене це надзвичайно важливо. Так було від самого дитинства. Завжди-завжди після замовлення я жаліла: "От було б добре, якби замість гамбургера я була вибрала крокети з креветок". Невже ви з дитячих років були такими спокійними?

— У домі, де я виросла, всяке траплялося, але не було заведено харчуватися в місті. Зовсім. Відколи себе пам'ятаю, ні разу не ступала ногою в ресторан чи щось подібне. Поки не стала досить дорослою, не вибирала в меню страв, які мені подобалися. Щодня мовчки їла лише те, що мені давали. Не мала права скаржитися, що воно несмачне, не до вподоби чи його мало.