Алеф - Сторінка 11

Адже ґаучо Мартін Ф'єрро, думав я, є для нас значно менш цікавою постаттю, аніж лорд Джім{417} або Разумов{418}. Воно то так, але Даміан, будучи ґаучо, мусив би повестися, як Мартін Ф'єрро, – принаймні на очах у ґаучо зі Східного Берега{419}. В тому, що Табарес розповів мені й чого не розповів, мені вчувся гострий присмак певного "уругваїзму" – переконаності (мабуть, непідвладної аргументам розуму) в тому, що уругвайці ближчі до елементарних основ, ніж мої співвітчизники, а тому й хоробріші… Пригадую, що в той вечір ми попрощалися, вдаючись до надто підкреслених виявів взаємної приязні.

Взимку я мусив знову зробити візит полковникові Табаресу – мені бракувало знання однієї або двох обставин, без яких моє фантастичне оповідання вперто не хотіло набути своєї остаточної форми. Я застав у домі полковника ще одного літнього пана – доктора Франсиско Амаро з Пайсанду, який також воював у революційному війську Саравії. Цілком природно, розмова торкнулася битви під Масольєром. Амаро розповів кілька цікавих бувальщин, а потім додав, розтягуючи слова, ніби міркуючи вголос:

– Пам'ятаю, ми тоді заночували в "Санта-Ірене", й там до нас приєдналося декілька людей. Був серед них француз-ветеринар, який помер напередодні битви, й хлопець-стригаль з Ентре-Ріос, такий собі Педро Даміан.

Я урвав його, кинувши з дошкульною іронією:

– Авжеж, знаю. Той аргентинець, що дав маху під кулями.

Я замовк. Мої співрозмовники витріщилися на мене з подивом.

– Ви помиляєтеся, сеньйоре, – сказав нарешті Амаро. – Педро Даміан помер, як і годиться померти справжньому чоловікові. Була четверта година пополудні. На вершині протилежного пагорба закріпилася піхота колорадос{420}, і наші пішли в атаку на їхні позиції, зі списами напереваги. Даміан скакав попереду з гучним криком, і куля влучила йому просто в груди. Він іще підвівся на стременах, востаннє закричав і впав на землю, під кінські копита. Лежав мертвий, і остання атака під Масольєром промчала над ним. Такий сміливець – а йому ж і двадцяти не було.

Він розповідав, безперечно, про якогось іншого Даміана, але, сам не знаю чому, я запитав, а що ж він кричав.

– Лайку, – сказав полковник. – Як і завжди в атаці.

– Можливо, – погодився Амаро. – Але він також кричав: "За Уркісу{421}!"

Ми помовчали. Потім полковник пробурмотів:

– Так ніби не під Масольєром він був, а в Каганчі{422} або Індіа-Муерте{423}, років сто тому.

І додав із щирим збентеженням:

– Я командував тим військом, але присягаюся, що оце вперше чую про якогось Даміана.

Ми так і не домоглися, щоб він його пригадав.

В Буенос-Айресі я був приголомшений не менше, зустрівшись зі ще одним випадком такої забудькуватості. В підвалі англійської книгарні Мітчела біля одинадцяти томів незрівнянного Емерсона я зустрів якось увечері Патрісіо Ґаннона{424} й запитав, як йому ведеться з його перекладом вірша "The Past". Він відповів, що й не думав за нього братися й що іспанська література надто занудна, аби була потреба додавати до неї ще й твори Емерсона. Я нагадав йому, що він обіцяв надіслати мені цей переклад у тому самому листі, в якому повідомив про смерть Даміана. Патрісіо запитав у мене, хто такий Даміан. Я почав пояснювати йому, та коли майже з жахом переконався, що він абсолютно не розуміє, про кого я говорю, то поквапився перевести розмову на наклепників, котрі намагалися очорнити Емерсона, поета ще складнішого, ще вправнішого й, безперечно, ще оригінальнішого, ніж бідолашний По.

Я мушу згадати про ще кілька подій. У квітні я одержав листа від полковника Діонісіо Табареса. Затьмарення пам'яті у нього вже минуло, й тепер він добре пригадував хлопчину з Ентре-Ріос, який мчав попереду під час атаки під Масольєром і якого того ж таки вечора поховали товариші біля підніжжя пагорба. У липні я проїздив через Ґвалеґуайчу; але не зміг знайти дорогу на Даміанову ферму, бо ніхто вже про нього не пам'ятав. Я мав намір поговорити зі скотарем Дієго Абароа, який був при смерті Даміана, але й він помер іще до зими. Я спробував поновити в пам'яті риси Даміана, та через кілька місяців, гортаючи якісь альбоми, я переконався, що похмуре обличчя, яке мені вдалося пригадати, належало знаменитому тенорові Тамберліку{425}, в ролі Отелло.

Тоді я перейшов до припущень. Найпростішим, але й найменш задовільним було те, що існували два Даміани: боягуз, який помер в Ентре-Ріос 1946 року, й сміливець, який поклав голову під Масольєром 1904 року. Вада цього припущення полягає в тому, що воно не пояснює найзагадковішого: дивних пригод, які сталися з пам'яттю полковника Табареса, котрий спершу геть-начисто забуває не тільки образ, а й ім'я знайомої йому людини, а потім знову пригадує ім'я, але образ змінює. (Я відкидаю, я не хочу навіть розглянути найпростішу можливість: те, що перший образ мені просто примарився.) Набагато цікавішим є надприродне тлумачення, яке запропонувала Ульріка фон Кюльман. Педро Даміан, вважає Ульріка, загинув у битві, але в свою останню хвилину звернувся до Бога з молитвою, щоб Він надав йому можливість повернутися в Ентре-Ріос. Бог завагався на секунду, перш ніж надати йому цю ласку, й у цю секунду той, хто її просив, помер, і кілька людей бачили, як він упав із коня. Бог, як відомо, не може змінювати минуле, але Він може змінити його образ, отож Він змінив образ смерті на образ непритомності, й привид Даміана повернувся на свою батьківщину. Він повернувся, але нам не слід забувати, що то був тільки привид. Він жив у самотині, без жінки, без друзів; він любив усе, що його оточувало, і вважав його своїм, але був від нього далеко або ніби на протилежному боці скла; він "помер", і його плинний образ розвіявся, зник, як ото зникає вода у воді. Це припущення помилкове, але, мабуть, саме воно наштовхнуло мене на істинне витлумачення (на те, яке я сьогодні вважаю істинним і яке є водночас і найпростішим, і найнезвичайнішим). Майже чудом я знайшов його в трактаті "De Omnipotencia"[238] П'єтро Даміані{426}, на який мене наштовхнули два вірші з двадцять першої пісні "Раю", де саме й порушується проблема тотожності. В п'ятому розділі цього трактату П'єтро Даміані стверджує, всупереч Аристотелю і Фредеґару Турському, що Бог може зробити так, аби не було того, що колись було. Я вдумувався в ці давні теологічні суперечки й почав розуміти трагічну історію дона Педро Даміана.

А розумію я її так. Даміан повівся боягузливо в битві під Масольєром і все своє подальше життя мріяв спокутувати свою ганьбу. Він повернувся в Ентре-Ріос; не підняв руку на жодну людину, не "штрикнув" нікого, не шукав собі слави відчайдуха, а тільки все запекліше й запекліше воював на полях Нянкая з дикими хащами і здичавілою худобою. Немає сумніву, що, сам про те не здогадуючись, він готував чудо. Він думав у самих глибинах своєї душі: "Якщо доля подарує мені іншу битву, я себе не зганьблю". Сорок років він чекав її з таємною надією, і доля, зрештою, подарувала йому цю битву в годину його смерті. Вона подарувала її йому в примарному сні, але ще стародавні греки знали, що ми лише примари чийогось сну. В агонії він знову пережив свою битву й повівся в ній як справжній чоловік, очоливши останню атаку й діставши кулю в серце. Так, завдяки своїм багаторічним стражданням, Педро Даміан помер 1946 року на полі трагічної битви під Масольєром, яка відбулася в кінці зими й перед самим початком весни року 1904-го.

"Suma Teologica"[239] не визнає, що Бог може зробити так, аби минулого не було, але нічого не говорить про заплутане переплетіння причин і наслідків, а воно є таким усеосяжним і міцно збитим, що, мабуть, неможливо стерти ту чи ту подію в далекому минулому, хоч би якою незначущою вона була, без того, щоб не порушити сучасне. Змінити щось у минулому не означає змінити якийсь один факт; це означає також стерти його наслідки, кількість яких прагне до нескінченності. Одне слово, якщо ти змінюєш щось у минулому, ти створюєш другу історію всесвіту, яка відрізняється від першої. Так, у першій історії Педро Даміан помер у Ентре-Ріос, 1946 року. У другій – у Масольєрі, 1904 року. Саме в цій другій історії ми тепер живемо, але змогли скасувати першу не зразу, звідси й ті неузгодженості, про які я розповідав. Так, у полковника Діонісіо Табареса ця переміна відбулася в кілька етапів: спочатку він пам'ятав, що Даміан повівся як боягуз; потім забув про це повністю; потім пригадав його героїчну смерть. Не менш показовим є і випадок зі скотарем Абароа; він помер, на мою думку, тому, що володів надто суперечливими спогадами про Педро Даміано.

Що ж до мене, то мені, гадаю, така небезпека не загрожує. Я виявив і зафіксував на папері випадок, недоступний людському розумінню, таке собі викривлення раціональності їхніх уявлень; але деякі обставини пом'якшують цей моторошний привілей. По-перше, я не впевнений, що описав усе достоту, як воно було. Маю слушні підстави підозрювати, що в мою розповідь потрапили й сумнівні спогади. Не виключено, що Педро Даміан (якщо він існував) називався не Педро Даміаном і що я запам'ятав його під цим ім'ям, аби одного дня переконати себе в тому, що його історія була підказана мені аргументацією П'єтро Даміані. Щось подібне можна сказати й про вірш, про який я згадував у першому абзаці й у якому йдеться про безповоротність минулого. Десь 1951 року я вважатиму, що написав фантастичну новелу, а насправді я просто занотував реальний випадок. Хіба не так само наївний Верґілій подумав дві тисячі років тому, що передбачив народження людини, а насправді провістив прихід Бога?

Бідолашний Даміан! Смерть забрала його в двадцять років під час жалюгідної мало кому відомої війни майже в домашній збройній сутичці, але він досяг того, чого прагнув усім своїм серцем, і так довго прагнув, а більшого щастя, мабуть, не існує.

Deutsches Requiem[240]

Хай Він навіть забере в мене життя, на Нього я покладатимусь[241].

Книга Йова, 13, 15

Мене звуть Отто Дітріх цур Лінде. Один із моїх предків, Крістоф цур Лінде, загинув у кавалерійській атаці, яка визначила переможний результат битви під Цорндорфом{427}. Мій прадід по материнській лінії Ульріх Форкель був убитий у Маршенуарському лісі{428} французьким снайпером в останні дні кампанії 1870 року.