Алеф - Сторінка 12

Капітан Дітріх цур Лінде, мій батько, відзначився при облозі Намюра 1914 року, а через два роки – при форсуванні Дунаю[242]. Що ж до мене, то я буду розстріляний як убивця й кат. Таким був справедливий вирок суду, на якому я від самого початку визнав свою провину. Завтра, коли тюремні дзиґарі видзвонять дев'яту, я увійду в браму смерті; тож цілком природно, що я думаю тепер про своїх предків, адже я вже зовсім близько від їхніх тіней, адже, певною мірою, я і є ними.

Під час процесу (який, на моє щастя, тривав недовго) я сидів мовчки; виправдовуватися тоді означало б лише відтягнути ухвалення вироку й могло здатися боягузтвом. Але тепер ситуація змінилась; у цю ніч перед стратою я можу говорити, нічого не боячись. Я не збираюся просити прощення, оскільки не почуваю себе винним, але я хотів би, щоб мене зрозуміли. Ті, котрі зуміють зрозуміти мене, зрозуміють історію Німеччини й майбутню історію світу. Я знаю, що випадки, подібні до мого, які сьогодні вражають і здаються чимось винятковим, скоро стануть банальною повсякденністю. Завтра я помру, але я стану символом майбутніх поколінь.

Я народився в Марієнбурзі, 1908 року. Дві пристрасті, сьогодні майже забуті, допомогли мені з мужністю й майже радістю пережити найтяжчі роки – музика й метафізика. Я не зможу назвати всіх, хто зробив мені велике добро, але два імені я не можу обминути мовчанкою. Це – Брамс{429} і Шопенгауер. Захоплювався я й поезією; у цьому зв'язку я назву ще одне широко відоме германське ім'я – Вільям Шекспір. Ще раніше мене зацікавила теологія, але від цієї фантастичної науки (і від християнської віри) мене назавжди відохотили Шопенгауер – своєю логічною аргументацією – та Шекспір і Брамс – невичерпним розмаїттям своїх світів. Нехай кожен, хто, тремтячи від любові та вдячності, радісно умліватиме над тим чи тим твором цих обранців долі, знає, що і я, мерзенний, також тремтів од щастя над ними.

Десь 1927 року в моє життя ввійшли Ніцше та Шпенґлер. Один автор вісімнадцятого сторіччя відзначив, що ніхто не мусить нічим завдячувати своїм співвітчизникам; тож і я, щоби звільнитися від впливу, який починав гнітити мене, написав статтю під назвою "Abrechnung mit Spengler"[243], у якій відзначив, що найочевиднішою пам'яткою тих характеристик, які автор називає фаустіанськими, є не заплутана й суперечлива драма Ґете[244], а поема, написана на дві тисячі років раніше "De rerum natura"[245]. Проте я віддав належне щирості цього філософа історії, його войовничому, радикально німецькому (kerndeutsch) духові. 1929 року я вступив у Партію.

Не стану багато говорити про роки свого навчання. Вони були тяжчими для мене, ніж для багатьох інших, бо, хоч мені й не бракувало мужності, проте я вочевидь не мав покликання до насильства. Проте я розумів, що ми перебуваємо на порозі нового часу і що цей час потребує нових людей, як потребували їх епохи первісного ісламу або первісного християнства. В індивідуальному плані мої товариші були мені бридкі, й марно переконував я себе, що для високої мети, яка нас об'єднувала, треба було відмовитися від індивідуальних уподобань.

Теологи запевняють, що коли Господь бодай на секунду відверне свою увагу від моєї правої руки, яка щось пише, вона вмить перетвориться на ніщо, мовби згорить у невидимому вогні. А я сказав би, що ніхто не зміг би існувати, ніхто не зміг би випити склянку води або відламати кусень хліба, якби кожен наш вчинок не мав виправдання. Причому для кожної людини це виправдання своє, окреме; я жив чеканням невблаганної війни, яка утвердить нашу віру. Мені досить було знати, що я стану солдатом на полях її битв. Іноді мене опановував страх, що наш задум може зазнати краху через боягузтво Англії або Росії. Але випадковість, або доля, приготувала мені інше майбутнє. Першого березня 1939 року вже на смерканні в Тильзіті виникли заворушення, що їх газети обминули своєю увагою; у вуличці за синагогою дві кулі влучили мені в ногу, яку довелося ампутувати[246]. Через кілька днів наші війська увійшли до Богемії; коли завили сирени, повідомляючи про цю подію, я напівсидів на лікарняному ліжку, шукаючи забуття в книжці Шопенгауера. Наче символ моєї невдалої долі, дрімав на підвіконні величезний пухнастий кіт.

Я перечитував те місце в першому томі "Parerga und Paralipomena"[247], де сказано: все, що відбувається з людиною від моменту її народження й до смерті, визначається нею самою. Таким чином, усяка недбалість є умисною, всяка випадкова зустріч – побаченням, усяке приниження – покутою, усяка невдача – таємничою перемогою, усяка смерть – самогубством. Немає більшої втіхи, аніж думати, що ми самі обираємо собі власні нещастя; ця індивідуальна телеологія відкриває нам таємничий порядок і в чудесний спосіб прилучає нас до божества. Яка невідома спонука, думалося мені, примусила мене шукати в той вечір цих куль і цього каліцтва? Не страх перед війною, я це знав, а щось набагато глибше. Зрештою, мені здалося, що я все зрозумів. Померти за віру набагато простіше, аніж жити нею всім своїм єством; битися в Ефесі проти хижаків не так тяжко (тисячі нікому не відомих мучеників робили це), як бути Павлом, слугою Ісуса Христа; вчинок коротший, аніж життя людини. Битва і слава – це своєрідні вигоди; Наполеонові було легше робити свою справу, ніж Раскольникову. Сьомого лютого 1941 року мене призначили заступником коменданта концентраційного табору в Тарновіцах.

Виконувати ці обов'язки мені було не вельми приємно, але ніхто не зміг би дорікнути мені в несумлінності. Боягуз випробовується на полі битви; людина милосердна, співчутлива прагне реалізувати себе у в'язницях, там, де вона бачить чужий біль. Нацизм, по суті, – це моральна доктрина, що навчає, як скинути з себе гнилу оболонку колишньої порочної людини й перетворитися на людину нову. В битві таке перетворення відбувається з усіма, під вигуки воєначальників та загальний рев; і зовсім інакше стоять справи в затхлій тюремній камері, де підступна жалість спокушає нас давно забутою любов'ю. Я недаремно назвав це слово; жалість для вищої людини – це найтяжчий гріх Заратустри. І зізнаюся, я мало не скоїв його, коли до нас перевели з Бреслау відомого поета Давида Єрусалема.

Йому було десь років п'ятдесят. Позбавлений благ цього світу, гнаний, зацькований і обмовлений, він присвятив свій геній оспівуванню щастя. Якщо пам'ять мене не зраджує, Альберт Зерґель{430} у своїй статті "Dichtung der Zeit"[248] порівняв його з Вітменом. Це порівняння невдале; Вітмен оспівує всесвіт словами передбачуваними, загальними і майже байдужими; Єрусалем палко радіє кожній дрібничці в ньому, виокремлюючи кожну з витонченою любов'ю. Він ніколи не вдається до переліку, не вкладає каталогів. Я й тепер можу продекламувати чимало гекзаметрів його наповненої глибокими асоціаціями поеми "Цзе Янґ, маляр тигрів", ніби посмугованої візерунком тигрячої шкури, поеми, між рядками якої, здається, снують, перетинаючись, вервечки мовчазних тигрів. Ніколи не забуду я й монолог "Розенкранц розмовляє з ангелом", у якому лондонський лихвар шістнадцятого сторіччя марно силкується перед смертю виблагати в Бога прощення за свої гріхи, не здогадуючись, що таємним виправданням усього його життя вже став той факт, що якось він навіяв одному зі своїх клієнтів (якого бачив лише один раз і якого не пам'ятає) образ Шейлока. Давид Єрусалем мав очі, які не можна забути, зеленаво-жовте обличчя, майже чорну бороду і являв собою яскравий тип єврея-сефарда, хоча належав до нікчемних і зневажених ашкеназі. Я був з ним суворий і не піддавався ані почуттю жалості, ані поваги до його слави. Я зрозумів уже багато років тому, що немає на світі такої речі, в якій би не зачаївся зародок можливого пекла; обличчя, слово, компас, марка цигарок можуть звести людину з розуму, якщо вона неспроможна викинути їх із пам'яті. Хіба не божевільним є той, хто постійно бачить перед собою карту Угорщини? Я надумав застосувати цей принцип до дисциплінарного режиму в нашому таборі…[249] На кінець 1942 року Єрусалем з'їхав з глузду, а в березні 1943 року наклав на себе руки[250].

Я не знаю, чи Єрусалем зрозумів, що я вбив його лише з метою вбити в собі здатність до жалості й співчуття. У моїх очах він не був ані людиною, ані навіть євреєм; він перетворився на такий собі символ тієї частки моєї душі, яку я щиро ненавидів. Я пережив агонію разом з ним, я помер разом з ним, я, в якомусь розумінні, занапастив себе разом з ним. Тому моя суворість була невблаганною.

А тим часом над нами пролітали великі дні й великі ночі переможної війни. Повітря, яким ми дихали, п'янило, наче любов. Солодке хвилювання затоплювало нас, наче хвилі морського прибою. Усе в ті роки було іншим – навіть сновидіння. (Я, либонь, ніколи не був цілком щасливим, проте лихо, як відомо, потребує втраченого раю.) Немає такої людини, яка не прагне до повноти відчуттів, тобто не прагне пережити все, на що спроможна людина; немає також людини, яка не боїться втратити частину цієї своєї дорогоцінної спадщини. Але моєму поколінню судилося пережити все: спочатку тріумф, потім – поразку.

У жовтні чи в листопаді 1942 року мій брат Фрідріх загинув у єгипетських пісках, у другій битві під Ель Аламейном{431}; через кілька місяців під час повітряного нальоту був зруйнований наш батьківський дім, а під бомбами другого повітряного удару, наприкінці 1943 року, загинула моя лабораторія. Обложений усім світом, помирав Третій райх; він воював проти всіх, і всі накинулися на нього. А потім сталося непередбачене, і тепер я годен це зрозуміти. Мені здавалося, я спроможний до самого дна випити чашу гніву, але на дні залишився осад із несподіваним, таємничим і майже жахливим присмаком щастя. Я спробував дати цьому кілька пояснень, але мене не задовольнило жодне. "Я радію поразці, – думалося мені, – тому що в душі відчуваю себе винним, і лише кара може спокутувати мою вину". "Я радію поразці, – думалося мені, – тому що це кінець, а я почуваю себе дуже втомленим". "Я радію поразці, – думалося мені, – тому що вона прийшла, тому що вона поєднана безліччю зв'язків з усіма подіями, які є, які були, які будуть, тому що нарікати на будь-яку реальну подію – це виступати проти усталеного порядку у всесвіті".

Я подумки перебирав усі ці пояснення, поки не натрапив на єдино слушне.

Давно відомо, що всі люди народжуються прихильниками або Платона, або Аристотеля.