Аліса в Задзеркаллі - Сторінка 13

— Дерев'яного коника на коліщатках — ось якого коня вам треба!

— А що — в цієї породи рівніша хода? — жваво зацікавився Лицар і обіруч обняв свого Коня за шию —--і, треба сказати, зробив це саме вчасно, рятуючись від нового падіння.

— Куди рівніша, ніж у живої, — пирснула сміхом Аліса, бо вже не могла його далі стримувати. [107]

— Я дістану собі таку конячку, — замислено сказав Лицар. — Навіть двох... ні, кількох.

Трохи помовчавши, він промовив:

— Я — мастак на всілякі винаходи. Ось, приміром, щойно, як ти мене підводила — ти помітила, який я був задуманий?

— Зосереджений, — уточнила Аліса.

— Я саме обмірковував, як по-новому перелазити через хвіртку. Хочеш послухати?

— Якщо ваша ласка, — чемно відповіла Аліса.

— Ось як у мене зародилась ця ідея, — пожвавішав Лицар. — "Дивися, — сказав я собі, — тут є лиш одна проблема — ноги: як закинути їх нагору? Голова нагорі й так". А тепер дивись: спершу впираємося головою в дашок хвіртки — отже, голова вже нагорі... Тоді стаємо на голову — от уже й ноги нагорі, а тоді — мах! — і кінець. Тобі ясно?

— Ясно, що кінець, якщо це зробити, — замислено сказала Аліса. — Та чи не здається вам, що таке завдання не з легких?

— Я ще не пробував, — зітхнув Лицар, — то й не скажу... Але, мабуть, і справді складнувате.

На цю думку обличчя йому скривилося, й Аліса мерщій змінила розмову.

— Ой, який цікавий у вас шолом! — бадьоро вигукнула вона. — Так само ваш винахід?

Лицар з гордістю глянув на свій шолом, причеплений до сідельної луки.

— Так, — відказав він. — Але я винайшов ще кращого... Щось на зразок довжелезного ковпака. Коли я, бувало, злітав з коня, то спочатку [108] впирався у землю ним, а далі падав сам. З такої висоти, сама розумієш, це вже ніяке й не падіння... Зате з'явилася інша загроза — впасти у шолом. Одного разу так і сталося... Найгірше, що перш ніж я встиг із нього виборсатися, надійшов інший Білий Лицар і нап'яв його на себе. Він думав, що то його шолом...

Лицар оповідав це так піднесено, що Алісі просто не стало духу розреготатися.

— Боюся, ви добряче натовкли йому маківку, — зауважила вона, ледве тамуючи сміх.

— Нічого гріха таїти, довелося разочок його брикнути, — відказав Білий Лицар без тіні посмішки. — Того-то він урешті й здогадався скинути шолома... От тільки витягувати мене довелося довгенько: я ж залетів у той шолом глибоко, як... як блискавка!

— Але ж природа блискавки дещо не така! — зауважила Аліса.

— Ото ж я й кажу, що залетів з протиприродною швидкістю! Протиприродною, неприродною і неприродною разом узятими!

З цими словами бідолаха збуджено підніс руки догори — і негайно дав сторчака із сідла просто в глибокий рів.

Аліса кинулася до нього. Це падіння захопило її зненацька (якийсь час її охоронець їхав вельми справно), і вона боялася, щоб цього разу він таки й справді не покалічився.

Та хоч із рову стриміли тільки його ноги, вона полегшено зітхнула, зачувши, що він і далі продовжує говорити, мовби нічого й не сталося: [109]

— ...як протиприродна блискавка... Але ж і він добрячий роззява: узяти й надягти чужого шолома!.. Разом з господарем!

— Як ви можете розмовляти сторч головою, та ще й так спокійно? — запитала Аліса, витягуючи його за ноги.

Вочевидь, це питання Лицаря дуже вразило.

— Чи не байдуже, де опиниться моє тіло? — запитав він. — Головне, щоб працював розум. Що нижче моя голова, то більше спадає мені на розум нових винаходів.

Помовчавши, він додав:

— Ну, а найблискучіший мій винахід — новий пудинг — прийшов мені у голову прямо за обідом, за другою стравою!

— І його встигли випекти на наступну? — запитала Аліса. — Меткі пекарі, що й казати!

— На наступну — ні, — замислено протягнув Лицар. — Не на наступну страву.

— Тоді на наступний день? Не подавали ж вам два пудинги в один день?

— Ні, не на наступний день, — так само протягнув Лицар. — На наступний день — ні. Правду кажучи, — дедалі тихіше провадив він, схиляючи голову, — його навряд чи хто й пік. І навряд, чи його взагалі коли-небудь спекли б! А який то був шедевр винахідництва!..

— З чого ж його мали випікати? — запитала Аліса, сподіваючись підбадьорити Лицаря, який, здавалося, зовсім занепав духом.

— Насамперед, із промокального паперу, — аж застогнав бідний Лицар. [110]

— Навряд, чи це надто смачна річ...

— Сама по собі, звісно, ні, — урвав він із запалом. — Але ти й гадки не маєш, які дива здатні творити присмаки... Скажімо, порох чи там... сургуч! Але тепер я мушу з тобою попрощатися...

Вони саме вийшли на узлісся.

З несподіванки Аліса аж розгубилася: усі її думки заполонив пудинг...

— Ти засмутилася? — стривожився Білий Лицар. — Дай-но я щось заспіваю тобі для душі.

— А ваша пісня не довга? — поцікавилася Аліса.

Чим-чим, а віршами сьогодні вона була сита по саму зав'язку.

— Довгенька, але гарненька! — сказав Лицар. — Гарна-прегарна! Кожен, хто чує, як я її співаю... або ридма ридає, або...

— Або що? — спитала Аліса, бо Лицар нараз примовк.

— Або... не ридає. Заголовок тієї пісні називається "Риб'ячі очі".

— Ви хочете сказати — пісня так називається? — спитала Аліса, силкуючись збудити в собі зацікавлення.

— Ні, ти не розумієш, — трохи наче роздратовано сказав Лицар. — То заголовок так називається. А пісня називається "Старий дідусь".

— Виходить, я мала запитати: "Пісня має такий заголовок?" — поправила себе Аліса.

— Ні, зовсім не так! Її заголовок "Печена вода". Але так вона тільки називається}

— То яка ж це пісня насправді? — запитала остаточно заморочена Аліса. [111]

— До цього я й веду, — сказав Лицар. — Насправді це пісня "Коло воріт". Мелодія власного винаходу*!

З цими словами він зупинив Коня, кинув повіддя йому на шию і, сповільна відбиваючи такт рукою, з легким усміхом, що осяяв його добре недоумкувате обличчя, почав співати.

З усіх чудес, що їх пережила Аліса у своїх задзеркальних мандрах, саме це залишилося в її пам'яті найяскравішим спомином. Навіть через багато літ усе пам'яталося так виразно, наче сталося вчора: лагідні голубі очі Лицаря, його м'яка усмішка... сяйво призахідного сонця, що просвічує його волосся... сліпучий блиск обладунків... кінь з попущеним повіддям, що спокійно скубе травичку просто з-під її ніг... чорна сутінь лісу в неї за плечима, — усе це вона ввібрала в себе, мов картину, доки, прихилившись до дерева, споглядала з-під руки цю чудернацьку пару, наслухаючи в напівсні сумовиту мелодію пісні.

"А мелодія якраз і не його власного винаходу, — сказала вона собі. — Хіба ж це не "Я все віддав тобі, що міг"?

Аліса слухала пісню дуже уважно, але ридати ридма — чомусь не ридала.

Я все скажу, не потаюсь, —

І розкажу як слід,

________________________________________

*Для людини, втаємниченої в логіці й семантиці, усе це досить зрозуміло. Пісня ця — "Той, що сидить при воротях"; вона називається "Діжки з ям"; ім'я пісні — "Старий дідусь"; ім'я це називається "Риб'ячі очі". Керрол тут розрізняє предмети, імена предметів та імена імен предметів. "Риб'ячі очі" наймення імені — належить до тієї галузі, яку в сучасній логіці називають "метамовою". [112]

________________________________________

Як стрівсь мені старий дідусь

Колись коло воріт.

"Ну, як живеться?" — я спитав. —

"Чим, діду, живиш дух?"

Та все, що він відповідав,

Летіло мимо вух.

Старий сказав: "Я в ячмені

Метеликів ловлю,

З них пиріжки роблю м 'ясні

І людям продаю.

Смакують ними моряки

В погоду штормову.

Й мене годують пиріжки,

Бо з них і я живу".

А я обдумував якраз,

Як щоки крейдувать,

Й таке при щоках мати скло,

Щоб білість ту ховать,

Тому й не чув я до пуття,

Що говорив дідусь.

"То як?" — гукнув я. — "Як життя?"

Та в лоб його лу-лусь!

І знову лебедить дідок:

"Живу собі, роблю,-

Як десь надибаю струмок,

Візьму та й підпалю.

Гребуть великі бариші

З печеної води,

Я ж маю бідних три гроші

За всі мої труди". [113]

Та я роздумував тоді

Ви знаєте над чим? —

Як, ївши глину на воді,

Зробитися гладким.

І знову добре я труснув

Дідка, що зморх, як гриб.

"То що ж ти робиш?— я гукнув,

З чого їси ти хліб?"

"Збираю очі риб'ячі

На лузі у лозі,

А з них майструю ґудзики

(Я, бачте, ще й ґудзій).

І продаю їх дешево —

По шелягу за сто...

Хороші ґудзики, та ба —

Їх не бере ніхто!

Я крабів на сильце ловлю,

Копаю пиріжки,

З горбів колеса я роблю,

А з ям роблю діжки.

Отак живу, труджусь весь час,

Так заробляю гріш...

Охоче й вип 'ю я за вас,

Частуйте ж бо скоріш!"

Оце вже я почуть зумів,

Бо вклався план мені,

Як зішкребти іржу з мостів,

В киплячому вині.

"Я радий, діду, — я сказав, —

Що хліб у тебе є [114]

Й що ти не проти випить за

Здоров 'ячко моє!"

Тепер, коли, буває, я

Десь пальця причавлю,

Або у лівий черевик

Правицею ступлю,

Або як з Їм, бува, чого

І заболить живіт,-

Я плачу так, що о-го-го,

Бо я пригадую того

Дідусика плаксивого,

Як голубочка сивого,

Як ворона хрипливого,

На речі лепетливого,

На очі миготливого,

На ніженьки хитливого,

На мізки юродивого

Дідка старенького того,

Що бачив я давно його

Колись біля воріт.

Проспівавши останні слова балади, Лицар підібрав повіддя і розвернув коня.

— Звідси вже як рукою подати, — сказав він. — Спустишся он туди, до струмочка, перескочиш його, і ти — Королева!.. Але почекай, поки я від'їду, добре? — додав він, бачачи, як Алісі нетерпеливиться хутчій перескочити через струмок. — Я тебе довго не затримаю. А коли я вже почну зникати з очей, помахаєш мені хустинкою, добре? Може, це додасть мені духу. [115]

— Я почекаю, звичайно, — сказала Аліса. — Дуже дякую і вам, що допровадили мене аж сюди... І за пісню теж... Я просто зачарована.

— Хочеться вірити, — непевно промовив Лицар. — Хоча ридала ти не так ревно, як можна було сподіватися.

Тут вони потисли одне одному руки, і Білий Лицар поволі в'їхав у ліс.

"Боюся, — дивлячись йому вслід, подумала Аліса, — щоб дорогою до першого скруту він не скрутив собі в'язів... Ну ось, упав! І, звичайно, на голову... Хоча назад він залазить доволі спритно, — зрештою, воно й не диво: на того коня стільки понавішувано..."

Отак вона собі розмірковувала, кінь неквапливо ступав шляхом, а Лицар, знай, давав з нього сторчака: раз — праворуч, раз — ліворуч. Після четвертого чи п'ятого падіння він таки дістався до скруту, і вона махала йому хустинкою, аж доки він зник із очей*.

— Сподіваюся, це додало йому духу, — мовила Аліса, збігаючи з косогору.