Альпійська стежина - Сторінка 6

- Люсі Мод Монтгомері -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Вже на початку була приємна мандрівка звивистими тринадцятьма милями через пагорби, гай, ріки і вздовж берегів. Доводилось перетинати багато мостів, два з них були перекидними. Я завжди страшенно боялася перекидних мостів, — та й досі боюсь. Коли коні йдуть по мості, я в глибині душі завмираю від страху, аж доки щасливо переправлюся.

Дім дядька Джона Кемпбела був великим, білим і потопав у садах. Колись тут жило троє моїх веселих кузенів, що вибігали з вітаннями та втягали мене у свій сміх. Самі стіни цього будинку просякли духом добрих часів. А ще була славна стара комора, завжди повна ласощів, куди ми мали звичку гуртом прокрадатися перед сном і грішно з'їдати смаколики, видаючи звуки бунту і радощів.

Є там один старий гвинт, що стирчить зі стіни на сходовому майданчику і завжди змушує мене виразно розуміти, що я й справді виросла. Коли я відвідувала Парк Корнер на світанку мого свідомого життя, гвинт був на рівні мого носа! Нині він сягає моїх колін. Я мірялася при ньому щоразу, коли до нього підходила.

* * *

Я страшенно любила рибалити і збирати ягоди. Ми рибалили у лісових струмках, використовуючи безсмертний гачок та жилку, з "черваками" для принади. Загалом, я вміла й сама насадити свого черв'яка, але витрачала на це дуже багато нервової енергії. Проте мені вдавалося піймати рибу. Пам'ятаю гостру гордість, яку я відчула одного прекрасного дня, піймавши досить велику форель, таку саму завбільшки, як ту, що її дехто з дорослих ловив у ставку. Велл і Дейв були зі мною і я усвідомила, що принаймні на п'ять відсотків виросла у їхніх очах. Дівчинку, яка піймала форель, не можна було зневажати.

Ми збирали ягоди на пустків'ях і полях за лісом, йдучи туди лісовими доріжками, зарослими пахучими дзвіночками, пронизаними сонячним світлом і тінями, по килимах моху, де ми бачили лисиць і кроликів у їхніх домівках. Ніколи я не чула нічого солодшого, ніж свист вільшанок у кленових лісах довкола цих полів, при заході сонця.

Ходити через ліс гуртом було дуже приємно, але геть інша річ — йти тудою поодинці. За милю від нас жила сім'я, що тримала магазинчик, де продавали чай, цукор та інше. Мене часто посилали купити там дещо для дому, і я ніколи не забуду, який страх я перетерпіла, йдучи через ліс. Тієї лісової дороги було не більше чверті милі, але мені вона видавалася нескінченною.

Не можу пояснити, чому я так боялася. Я знала, що у лісі не було нікого, страшнішого за кроликів, або, як казали мені мудрі дорослі, "страшнішого за мене". Це був просто старий примітивний страх, успадкований від предків, які мали повні підстави боятися лісу. У мене ж це був сліпий безпричинний страх. І це при денному світлі, а вже йти через ці ліси після настання темряви було просто немислимо. Все-таки знаходилися люди, спроможні на таке. Молодий учитель, який мешкав у нас, схоже, не задумуючись, прогулювався там поночі. В моїх очах він був найбільшим героєм, що його коли-небудь бачив світ.

* * *

Я вже казала про час, коли пізнала фізичний біль. Мій перший досвід психічного болю і туги спіткав мене у дев'ять літ.

Я мала двох домашніх кошенят, Киця і Базю[32]. Киць вдався трохи занадто сумирним і рожевоносим, щоб задовольнити мене, зате Базя була наймилішим і "найсимпатичнішим" клубочком сірого смугастого хутра, яке я тільки бачила, — і я її гаряче любила.

Якось уранці я застала її, коли вона помирала від отрути. Ніколи не забуду свого горя, коли яскраві очі моєї маленької улюблениці заходили шкливом, а її маленькі лапки застигали. Хоч як я помудріла з віком, ніколи не сміялася зі свого пекучого жалю через цю маленьку смерть. Це було так реально, так символічно! Це вперше я пізнала смерть, вперше, відколи я навчилася любити, те, що я любила, назавжди мене покинуло. У цю мить прийшло до мене прокляття роду людського, "смерть увійшла у мій світ[33]", і я повернулася спиною до Едему дитинства, де все видавалося вічним. Я навіки була вигнана з нього полум'яним мечем цього гострого і незабутнього болю.

* * *

Ми були пресвітеріанами і щонеділі ходили до старої кавендішської пресвітеріанської церкви на голому пагорбі. Церква не була гарною ні ззовні, ні зсередини, але в очах прихожан її прикрашали роки спогадів та святобливих асоціацій. Наша лава містилася біля вікна, звідки було видно схил довгого західного пагорба, синій ставок, що тягся до закруглених дюн пляжу, і вузьку смужку блакитної Затоки.

У задній частині церкви був великий балкон. Я завжди прагнула сидіти там, передусім тому, що це було заборонено, а заборонений плід, безперечно, солодкий. Раз на рік, на Неділю Євхаристії[34], мені разом з іншими дівчатами дозволяли піти туди і я дуже з цього тішилася. Ми могли дивитися згори на все зібрання, яке у цей день цвіло найпишнішим цвітом нових капелюшків та суконь. Неділя Євхаристії була для нас тим самим, що Великдень для городян. Всі ми мали нові сукні або капелюшки, або ж, о щастя, і те, й інше!

Дуже боюся, що про обнови ми думали більше, ніж про церковну службу і про її вшановування. Служби тоді були дуже довгими і ми, малеча, почували велику втому та радше заздрили тим безвідповідальним прихожанам, які виходили, коли церковна громада співала: "То була ніч, коли мусили знати[35]". Недільна школа подобалася нам куди більше, ніж церковні служби. Я зберегла найсолодші спогади про години, проведені у тій старій церкві зі своїми друзями, з нашими Бібліями і листочками уроків, які ми тримали руками, вдягнутими у бавовняні рукавички. Щосуботи ввечері ми вивчали катехізис, Золоті Тексти[36] і переспіви. Я завжди насолоджувалася читанням переспівів, особливо тих, які мали рядки, що бриніли драматично.

"Лондонський Оглядач" у дуже прихильному відгуку на "Енн із Зелених Дахів" написав, що, можливо, я дещо пересадила із раннім розвитком Енн, заявивши, що одинадцятилітня дитина може оцінити драматичний ефект рядків:

"Погинув вражий супостат,

Мов мідіянський цар".[27]

Але я мала всього дев'ять, як ці рядки схвилювали мене до глибини душі, коли я читала їх у недільній школі. Я повторювала їх подумки впродовж усієї проповіді. Вони досі дають мені загадкове задоволення і це задоволення зовсім не залежить від їхнього значення.

* * *

Так пробігало моє дитинство, як бачите, дуже тихо і просто. Нічого хвилюючого, жодного відтінку "кар'єри". Дехто може назвати його нудним. Але життя ніколи не дозволяло мені нудьгувати. Моя жвава уява була моїм пропуском до чарівного краю. У мріях я могла миттю прослизнути у країну чудових пригод, без жодних обмежень часу і місця, — і робила це.

Все було повне якоїсь чаклунської благодаті й чару, випромінюваних моєю власною фантазією: дерева, які шепотілися вночі довкола старого дому, де я спала, поля довкола нашої садиби, кожне з яких мало свою індивідуальність завдяки незвичайній огорожі чи формі, море, шепотіння якого ніколи не змовкало у моїх вухах, — і все це світилося "славою і мрією".

Я завжди глибоко любила природу. Маленькі папороті в лісі, килими із низьких дзвоників під ялинами, місячне світло, що осявало високі берези, перетворюючи їх на колони зі слонової кості, вечірні зорі над старою модриною на греблі, хвилі тіней, які пробігали над полем стиглої пшениці, — це все викликало в мене "думки, надто глибокі для сліз[38]" і почуття, які я не можу передати словами.

Мені завжди, з часу раннього дитинства здавалося, що, попри усю звичність життя, я була дуже близько до царства ідеальної краси. Лише тонка завіса відділяла мене від нього. Я ніколи не могла повністю її відхилити, але інколи вона здригалася під поривом вітру і я якусь мить бачила зблиск чарівного краю за нею. Лише зблиск — але заради нього варто було жити.

* * *

Само собою зрозуміло, що я пристрасно любила читати. У нас вдома небагато було книжок, зате чимало газет і один-два журнали. Бабуся передплачувала "Жіночу бібліотеку Годея[39]". Не знаю, як би я нині оцінила той журнал, але тоді я вважала його чудовим і його щомісячний прихід був для мене епохальною подією. На його обкладинках повно було зображень модниць, які мене безмежно тішили. Я задоволено стирчала над ними і коротала години, вибираючи, яку сукню я б придбала, якби могла. То були дні гривок, настовбурченого волосся і високих мов корони капелюшків, які я вважала надзвичайно гарними та сподівалася теж мати усе це, коли стану достатньо дорослою. За модними сторінками йшли дрібні літературні твори, короткі оповідання та серіали, які я жадібно поглинала, виплакуючи очі над стражданнями героїнь — вони геть усі були надзвичайно вродливими і добрими.

У тодішній літературі усі були або чорними, або білими, без жодних проміжних відтінків. Усі лиходії та лиходійки були виразно позначені і можна було не сумніватися в їхній оцінці. Старий метод мав свої переваги. Тепер нелегко визначити, хто є лиходієм та яка вдача героя. Але при читанні "Жіночої бібліотеки Годея" я не мала жодних сумнівів. Наші книжки добре і часто читалися. Я мала свої особливо улюблені. То були два червоно оправлені томи "Історії світу", з грубо розмальованими ілюстраціями, що викликали в мене непроминаючий захват. Боюся, що, як історична література, вони були радше убогими, зате як художня — напрочуд цікавими. Починалися з Адама і Єви в раю, переходили через "славу, що була Елладою, велич, що була Римом[40]", і аж до царствування королеви Вікторії.

Потім була місіонерська книжка, що оповідала про тихоокеанські острови. Я нею упивалася, бо там повно було зображень вождів людожерських племен із найвигадливішими зачісками. Казки Андерсена впродовж багатьох років давали мені радість. Я завжди любила чародійські казки і насолоджувалась історіями про привидів. Я й досі нічого не люблю більше, ніж добре розказану історію про привида, від якої по спині пробігають мурашки. Але зазначу, що це має бути історія про справжнього привида, дух не сміє виявитися помилкою або чиїмсь підступом.

Я мала доступ до небагатьох романів. У ті дні романи не схвалювалися як дитяче чтиво. Єдиними романами у нашому домі були "Роб Рой[41]", "Записки Піквікського клубу[42]" та "Заноні" Бульвер-Літтона[43], і я стовбичила над ними, аж доки не вивчала цілі розділи напам'ять.

На щастя, заборона на романи не поширювалась на поезію.