Альпійська стежина - Сторінка 3

- Люсі Мод Монтгомері -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Її впевненість, що, звичайно, підемо, давала мені значну полегшу. Якщо справді вірила, наче наступного дня піде до недільної школи, то не може вірити, що завтра побачить кінець світу.

Але ж це було надруковано! Та ніч була сповнена нестерпних страждань. Про сон навіть і не йшлося. Чи ж не почую я у цю мить звук "останньої труби"? Тепер я можу з цього сміятися — та й хто завгодно може сміятися. Але для довірливої дитини це було справжньою мукою, такою ж реальною, як усі душевні страждання пізнішого життя.

Неділя тяглася ще довше, аніж звичайна тодішня неділя. Але, врешті, закінчилася, і, коли її "темне сідаюче сонце" запалося за пурпуровий небокрай Затоки, я глибоко й полегшено зітхнула. Чудовий зелений світ квітування і сонячного сяйва не буде спалений; ще якийсь час триватиме. Але я ніколи не забула страждань тієї неділі.

Через багато літ я використала цю пригоду як основу розділу "Судна неділя" повісті "Казочниця". Але діти саду Кінгів[16] мали підтримку одне в одному. Натомість "сама одна я чавило топтала[17]".

Другий випадок був куди менш значним. "Мартін Форбс" із "Казочниці" мав свого прототипа у старому, що тиждень гостював у мого діда. Звичайно ж, звали його не Форбсом. Я вірю, що він був люб'язним, респектабельним і гідним старим джентльменом. Але він здобув мою вічну ненависть, називаючи мене "Джонні" щоразу, як розмовляв зі мною.

Як я скаженіла через це! Це звертання видавалося мені смертоносною та непростимою образою. Моя лють дуже його тішила і спонукала його далі називати мене "поганим" іменем. Якби я могла, то розірвала б його на шматки. Коли він від'їжджав, я відмовилася потиснути йому руку, а він гучно засміявся і сказав: "Ну, більше я не називатиму тебе "Джонні". Називатиму тебе "Семмі"". Це, звичайно ж, лише підлило олії до вогню.

Впродовж багатьох років я не могла чути імені цього чоловіка без палючого гніву. Повних п'ять років потому, коли мені було десять, я записала у своєму щоденнику: "Помер містер Джеймс Форбс. Він був братом того страховиська із Саммерсайду, що називав мене "Джонні"".

Я ніколи більше не бачила бідного старого містера Форбса, отож не мусила терпіти зневаги називання мене "Семмі". Тепер він мертвий, і, думаю, те, що він називав мене "Джонні", не зарахували йому за гріх на Страшному Суді. Але, можливо, він зробив таке, що можна вважати набагато гіршим, бо викликане його дражнінням приниження закарбувалося у чутливій дитячій свідомості.

Принаймні, цей досвід чогось мене навчив. Я ніколи не дражнила дитини. Якщо б і мала нахил до цього, то одразу б його позбулася, згадавши, як я страждала через містера Форбса. Йому було просто "весело" дражнити "образливу" дитину. А для мене це було зміїною отрутою.

* * *

Наступного літа, коли мені було шість років, я почала ходити до школи. Кавендішська школа була побіленою будівлею з низьким піддашшям, розміщеною на узбіччі дороги відразу ж за нашими воротами. На заході і півдні похилі узгір'я заростав ялинник. Цей старий ялинник з домішкою кленів у моїй дитячій фантазії був чародійським царством краси і романтики. Завжди буду вдячна за те, що моя школа стояла біля гаю зі звивистими стежками, скарбницями папоротей, мохів та лісових квітів. Це справило на моє життя сильніший і благотворніший виховний вплив, ніж уроки за шкільною партою.

Ще там був струмок — чудовий струмок із глибоким, сильним, чистим джерелом, з якого ми відрами черпали воду, і не було кінця заводям і закуткам, куди учні вставляли свої пляшки з молоком, щоб воно залишалося солодким і холодним до обіду. Кожен учень мав своє улюблене місце і горе хлопчині чи дівчаті, що зайняли б чуже, право на яке освячували закони давності. Лелечки, я не мала жодних прав на струмок. Не було мені писане задоволення бігти перед уроками крученою доріжкою вниз, щоб поставити пляшку навпроти зарослої мохом колоди, де освітлена сонцем вода танцювала і кипіла вершковою білістю.

Я, натомість, щодня мусила ходити обідати додому і була скандально невдячною за цей привілей. Звичайно, тепер я розумію, як мені пощастило, — я могла їсти вдома смачні теплі страви. Але тоді мені здавалося інакше. Це не було й наполовину таким цікавим, як брати обід до школи і споживати його у товариському гуртку на ігровому майданчику або ж під деревом. Як я тішилася з нечастих буревійних зимових днів, коли я теж мусила брати свій обід. Тоді я ставала "одною з гурту", а не окремим винятком, наділеним особливими перевагами.

Ще я обурювалась тим, що мені не дозволяли ходити до школи босоніж. Усі інші діти ходили саме так і мені ця різниця видавалася принизливою. Дома я могла бігати босоніж, але до школи мусила взувати "гарненькі черевички з ґудзичками". Нещодавно моя колишня однокласниця зізналася, що завжди заздрила мені через ті "гарненькі черевички з ґудзичками". Така вже людська природа — бажати недосяжного! Коли б я, подібно до моїх товаришів, ходила босоніж, то, побачивши ті черевички, теж вирішила б, яке то щастя їх узувати.

Не думаю, що більшість дорослих має реальне уявлення про страждання маленьких дітей через будь-яку помітну різницю між собою й іншими мешканцями їхнього маленького світику. Пам'ятаю зиму, коли мене послали до школи у фартушку нового фасону. Досі думаю, що він був радше негарним. Тоді ж я вважала його огидним. Це була довга мішкоподібна одежина з рукавами. Ці рукави були найбільшим приниженням. До того ніхто в нашій школі не носив фартушки з рукавами. Коли я прийшла в ньому до школи, одна дівчинка уїдливо зауважила, що це фартушок для немовляти. Це було вершиною всього! Я не могла його зодягати, але мусила. Почуття приниження так і не минуло. До кінця існування тих фартушків "для немовлят" — а вони страшенно довго носилися — вони позначали для мене остаточну межу людської витривалості.

Не маю особливих спогадів про мій перший шкільний день. Тітка Емілі повела мене до школи і віддала під нагляд кількох "великих дівчат", з якими я у той день і сиділа. Але мій другий день — горенько! Не забуду його, доки живу. Я запізнилася і мусила зайти до класу сама. Страшенно соромлячись, я прослизнула і сіла поруч із "великою дівчинкою". По кімнаті одразу ж прокотився сміх. Я увійшла в капелюшку.

Зараз, коли я це пишу, пережиті в ту мить ганьба і приниження знову повертаються до мене. Я відчувала себе мішенню для глузувань усього Всесвіту. Не була певна, чи зможу я жити після такої страшної помилки. Потупцяла зняти того капелюха як поламана частка людства.

* * *

Моя новизна для "великих дівчат" — їм було по десять років і мені вони видавалися страшенно дорослими — швидко зносилася і я опустилася до дівчаток свого віку. Ми "робили" додавання, вчили табличку множення, переписували "приклади" і читали уроки та повторювали правила написання. Йдучи до школи, я вже вміла читати і писати. Мусила бути мить, коли я зробила перший крок у чарівний світ, довідавшись, що А — це А; але, чим більше намагаюся її згадати, тим більше мені здається, що я вже від народження вміла читати, як, наприклад, дихати чи їсти.

Я була на стадії другої книжки старої серії Королівської Читанки. Першу, з усіма її віршиками про котів та щуриків, пройшла вдома, а тоді вже перейшла до Другої Читанки, пропустивши Першу Читанку. Коли я у школі виявила, що інші вчать Першу Читанку, то почувалася дуже скривдженою, бо мене це оминуло. Мені здавалося, що я щось утратила і це мені боліло. Досі я відчуваю дивний абсурдний жаль через брак у моєму житті Першої Читанки.

Починаючи з сьомого року життя мої спогади стають виразнішими. Взимку, після мого сьомого дня народження, тітка Емілі вийшла заміж і покинула нас. Я пам'ятаю її весілля як найбільш захопливу подію, а ще тижні таємничих приготувань, увесь процес випічки, глазурування і прибирання тортів. У той час тітка Емілі була молодою дівчиною, але мені вона видавалося такою ж древньою, як усі дорослі. Я ще не мала жодного уявлення про вік. Або хтось дорослий, або ні — та й годі.

Весілля було таким гарним і старосвітським, яким воно ніколи не буває в наші дні. Присутня була уся велика "родина й фамілія" з обох сторін, церемонія шлюбу о сьомій, одразу ж після цього гостина, тоді танці й ігри, а тоді ще одна велика гостина о першій ночі.

Цього разу мені дозволено було залишитися, мабуть, тому, що не було куди мене покласти, кожна кімната була призначена для якоїсь частини святкування, а, зрештою, через хвилювання і загальну поблажливість я й так цілий тиждень не спала. Але воно було того варте! Мушу з жалем зізнатися, що я била свого нового дядька кулаками і казала, що ненавиджу його, бо він забирає від нас тітку Емілі.

* * *

Наступного літа до господи дідуся й бабусі додалося двоє малих хлопців, що ходили до школи, Веллінгтон і Девід Нельсони, більше знані як "Велл" і "Дейв". Велл був мого віку, Дейв на рік молодший. Були моїми приятелями ігор впродовж трьох щасливих років; ми мали силу-силенну простих, корисних, чудових розваг, хаток-"халабудок", спільних ігор у розкішних літніх сутінках, коли ми щасливо марширували у полях та садах, а ще довгих зимових вечорів біля каміну.

Першого ж літа після їхнього приїзду ми збудували халабудку в ялиннику, на захід від саду перед нашим домом. Ми вибрали для неї маленький круг юних смерек. Збудували нашу хатку, вбиваючи кілки в землю між деревами і обплітаючи їх смерековими галузками зсередини і ззовні. Я була майстром цієї справи і завше викликала у хлопців захоплення своїм умінням густо заплітати нерівні щілини у нашому зеленому замку. Ще ми зробили двері, дуже хистку штуковину з трьох необструганих дощок, ненадійно прибитих до двох інших, і підвісили їх до гілок витривалої берези на завісах із шкіри, вирізаної зі старих черевиків. Але в наших очах ці двері були такими ж прекрасними і коштовними, як Красні ворота Храму у стародавніх євреїв[18]. Адже ми самі їх зробили!

Тоді ми мали садок, нашу гордість і втіху, хоча він дуже скромно винагороджував нашу працю. Довкола наших прихистків ми посадили безсмертники і вони росли так, як лише можуть рости безсмертники. Можна сказати, що вони там єдині й росли. Інші наші рослини: морква й пастернак, салат і буряки, флокси і запашний горошок — або ж не росли взагалі, або тягли бліде убоге існування аж до безславного кінця, попри всі наші терплячі скопування, удобрення, поління і поливання.