Альпійська стежина - Сторінка 2

Мій двоюрідний дід, Вільям Макнейл, умів писати чудові сатиричні вірші. Але його старший брат, Джеймс Макнейл, був природженим поетом. Склав сотні поезій, які іноді декламував обраним. Вони ніколи не були записані, наскільки я знаю, жоден рядок із них не зберігся. Але я чула, що мій дід повторював багато з них, це була справжня поезія, переважно сатирична або пародійно героїчна. Вони були дотепними, гострими і драматичними. Дядько Джеймс був кимось наче "німий, непрославлений" Бернс. В силу обставин його життя пройшло на віддаленій фермі на Острові Принца Едварда, я певна, що, коли б він міг здобути бодай таку освіту, яка тепер приступна будь-якому школяреві, то не був би ані німим, ані непрославленим.

"Тітонька Мері Ловсон", якій я присвятила "Казочницю", теж була донькою Вільяма та Елізи Макнейл. Історія моєї "кар'єри" була б неповною, якби я не віддала їй належного, вона була одною з тих, хто справив на мене найбільший вплив у моєму дитинстві. З багатьох поглядів вона була найчудовішою жінкою, яку я знала. Не отримала освіти, але від природи була обдарована потужним гострим розумом і прекрасною пам'яттю, яка аж до дня її смерті зберегла все, що вона коли-небудь чула, читала або бачила. Вона була блискучою співрозмовницею і я дуже тішилася, коли тітонька Мері починала розповідати і згадувати про свою юність, про небуденні вчинки і висловлювання людей з тих років молодості нашого краю. Ми з нею були "колегами", коли їй було за сімдесят, а я — надцятиліткою. Ніяких слів не досить, щоб сплатити мій борг вдячності тітоньці Мері Ловсон.

* * *

Коли я мала двадцять один місяць, у старому домі на Кавендіші після довгої хвороби померла моя матір. Виразно пригадую, що я бачила її в труні, це мій найранніший спогад. Мій батько стояв біля труни, тримаючи мене на руках. Я була одягнена у коротеньку білу сукню з вишитого мусліну, а батько плакав. Довкола кімнати сиділи жінки, я пам'ятаю, що дві з них, які сиділи навпроти мене на софі, шепотілися між собою і з жалем дивилися на мене й на батька. Позаду них було відчинене вікно, у нього заглядали зелені виноградні лози, а їхні тіні танцювали на підлозі у квадраті сонячного світла.

Я глянула на мертве обличчя матері. Воно було лагідним, хоча й виснаженим і вимученим місяцями страждань. Моя мати була прегарною і Смерть, така жорстока у всьому іншому, пощадила ці ніжні риси, довгі шовковисті вії, що затіняли запалі щоки, і масу гладенького золотисто-бронзового волосся.

Я зовсім не сумувала, бо геть не розуміла, що відбувається. Відчувала дише неясний неспокій. Чому мати не рухається? І чому батько плаче? Я простягла руку і своєю дитячою долонею торкнулася материної щоки. Ще досі відчуваю холод цього дотику. Хтось у кімнаті заридав і сказав: "Бідна дитина". Холодне мамине обличчя налякало мене; я обернулася і благально обняла батькову шию, а він мене поцілував. Заспокоївшись, я знову дивилася вниз, на лагідне спокійне обличчя, а він тимчасом ніс мене з кімнати. Це єдиний мій дорогоцінний спомин про схожу на молоду дівчину матір, яка спить на старому кавендішському цвинтарі, заколисана морським гомоном.

* * *

Мене виховували дідусь і бабуся у старому домі Макнейлів у Кавендіші. Кавендіш — це старе землеробське поселення на північному узбережжі Острова Принца Едварда. Від нього було одинадцять миль до залізниці і двадцять чотири до найближчого міста. Кавендіш заснували 1700-го року три шотландські родини: Макнейли, Сімпсони і Кларки. Всі вони переженились між собою і потрібно було народитися чи вирости у Кавендіші, щоб уберегтися від критики. Я чула, що тітонька Мері Ловсон наївно заявляла, наче "Макнейли і Сімпсони завжди вважали себе кращими від решти", а ще існувало трохи ущипливе висловлювання, яке чужаки звертали до членів клану: "Від пихи Сімпсонів, від гордості Макнейлів і зарозумілості Кларків оборони нас, добрий Боже". Хай якими були їхні вади, це був законослухняний, солідарний, чесний і богобійний люд, що зберігав традиції віри, простоти і високих поривань.

* * *

Своє дитинство і дівочі літа я провела у старосвітському сільському домі в Кавендіші, серед яблуневих садів. Перші шість років свого життя пам'ятаю як крізь імлу. Де-не-де пам'ять змальовує яскраву картинку. Ось чудова мить коли я — так мені здавалося у моїй простоті — виявила точне розташування Небес.

Якось у неділю — мені було тоді не більше чотирьох років, — ми з тіткою Емілі були у старій кліфтонській церкві. Я чула, як священник розповідав про Небо — дивне таємниче місце. Все, що я про нього знала, — "туди відійшла мама".

"Де є Небеса?" — шепнула я до тітки Емілі, хоча добре знала, що шепотіння в церкві вважалося великим гріхом. Тітка Емілі його не вчинила. Мовчки і поважно показала вгору. Я з буквальною і беззастережною дитячою вірою зрозуміла це як ту частину кліфтонської церкви, що була вище склепіння. У склепінні був малий квадратний отвір. Чому ми не можемо пройти крізь нього і побачити маму? Для мене це було загадкою. Я вирішила, що, коли підросту, піду до Кліфтона, знайду спосіб добратися до Неба і відшукаю матір. Ця віра і надія була моєю великою таємницею, що потішала мене впродовж кількох років. Небеса не були віддаленим і недосяжним місцем, "якимсь прекрасним, але далеким берегом". Ні, ні! Всього за десять миль, на горищі кліфтонської церкви. Я втрачала цю віру дуже, дуже сумно і повільно.

У своєму чарівному "Я пам'ятаю" Томас Гуд[12] написав, що тепер він далі від Небес, ніж у дитинстві[13]. Мені теж світ видався холоднішим і самотнішим, відколи вік та досвід накинули моїй семилітній свідомості прийняту з розпачем певність, що Небеса не настільки близькі, як мені мріялось. Можливо, вони близькі, "ближчі, ніж дихання, ближчі, аніж рука чи стопа[14]", але дитяче мислення неодмінно дуже конкретне, і, коли я певної миті прийняла той факт, що на горищі кліфтонської церкви немає ні золотих вулиць, ні перлових брам[15], то почувалася так, наче це все могло бути далі, ніж найдальша зірка.

* * *

Багато із цих ранніх спогадів пов'язані з відвідинами ферми дідуся Монтгомері у Парк Корнер. Він та його сім'я мешкали у "старому домі", найхимернішому і найкращому старому місці, яке я пам'ятаю, повному шаф, затишних кутків та маленьких несподіваних східців. Саме там, коли мені було близько п'яти років, я перебула єдину тяжку хворобу в моєму житті — напад тифозної гарячки.

Ввечері перед хворобою я була на кухні зі слугами і почувалася так само добре, як зазвичай, — "бадьора і повна дзіндзіверу", як це окреслювала стара куховарка. Я сиділа перед пічкою, а кухарка "розворушувала" вогонь довгим прямим залізним прутом, призначеним для цієї мети. Поклала його на плиту, а я одразу ж схопила цього прута, збираючись "поворушити" й сама, — мені дуже подобалося дивитися, як сяйливі червоні вуглики падають на чорний попіл.

Та, на лихо, я ухопилася не за той кінець! І страшенно опекла руку. Це я вперше зазнала фізичного болю, принаймні, наскільки пам'ятаю.

Я страшенно мучилася і гірко плакала, але все ж була неабияк задоволена тією метушнею, якої наробила. Певний час я почувалася страшенно поважною особою і мене це тішило. Дідусь лаяв бідну розгублену куховарку. Батько благав щось зробити для мене, ошалілі домочадці бігали, пропонуючи і застосовуючи різні народні засоби. Врешті я, плачучи, заснула, тримаючи руку аж по лікоть у відрі з крижаною водою, — це єдине давало мені полегшення.

Наступного ранку я прокинулася з сильним головним болем, який впродовж дня ставав усе тяжчим. Через кілька днів лікар визначив мою хворобу як тифозну гарячку. Не знаю, як довго я хворіла, але кілька раз я була за крок від смерті і ніхто вже не думав, що я одужаю.

На початку моєї хвороби бабуся Макнейл вийшла з дому. Мені так хотілося її побачити, що хвилювання підняло мою температуру до небезпечного рівня. Батько, намагаючись мене заспокоїти, запевнив мене, що вона пішла додому. Його замір був добрим, але вийшло зле. Я сприйняла це буквально — надто буквально. Коли бабуся повернулася, я не вірила, що це вона. Ні! Вона пішла додому. Отож, ця жінка — це, мабуть, місіс Мерфі, яка часто працювала в дідуся і була високою та худорлявою, як бабуся.

Я не любила місіс Мерфі і навідріз відмовилася підпускати її до себе. Ніхто не міг переконати мене, що то бабуся. Це могло бути маренням, але я так не думаю. У той час я була при повній свідомості. Чогось у мій ослаблений розум вбилися татові слова. Раз бабуся пішла додому, то це не може бути вона, а схожа на неї жінка — це хтось інший.

Лише коли я змогла сидіти, ця ілюзія розвіялася. Якось ввечері я зрозуміла, що це справді бабуся. Я була такою щасливою, що не могла вийти з її обіймів. Постійно гладила її обличчя, захоплено примовляючи: "Так, ти не місіс Мерфі, ти бабуся".

У той час хворі на тиф не дотримувались суворої дієти, як це заведено тепер. Пам'ятаю, що якось, задовго до того, як я змогла сидіти і невдовзі після того, як мене покинула пропасниця, я дістала на обід смажені ковбаски, — жирні, гострі, солоні домашні ковбаски, котрих не знайдеш у наш зіпсований час. Це був перший день, коли я відчула голод і жадібно їла. Згідно з усіма правила, ці ковбаски мусили мене вбити і отак би обірвалася та "кар'єра", про яку я пишу. Але вони цього не зробили. То було приречення. Я певна, що лише приречення врятувало мене від наслідків тих ковбасок.

* * *

У моїй пам'яті закарбувалися два випадки з наступного літа, напевне, тому, що вони були такими гострими і такими болісними. Якось я почула, що бабуся читає газетну статтю про те, що наступної неділі настане кінець світу. Тоді я цілком і беззастережно вірила всьому, що було "надруковано". Раз так написано в газеті, то це мусить бути правдою. Пізніше я цю щиру віру втратила, і мушу з жалем зазначити, що життя відтоді стало біднішим на гострі відчуття захоплення й жаху.

Відколи я почула це страхітливе пророцтво і аж до кінця тієї неділі я жила у безнастанному жаху. Домочадці сміялися з мене і відмовлялися серйозно відповідати на мої запитання. Тепер я майже так само боюся глузувань, як Судного Дня. Але усю суботу перед тією фатальною неділею я набридала тітці Емілі, постійно питаючи її, чи підемо ми завтра до недільної школи.