Американська трагедія - Сторінка 119

І внаслідок, поки Клайд гаявся і навіть рушив знову до табору, Мейсон і Суенк підпливли в байдарці до молоді на березі, і Мейсон спитав, чи немає тут містера Клайда Гріфітса і чи не можна його побачити.

І Харлей Бегот, що був найближче, відповів:

— Так, звичайно. Він де-небудь тут, недалеко.

А Стюарт Фінчлі гукнув:

— Ау, Гріфітс!

Але ніхто не відповів.

Клайд був досить далеко від берега і не міг чути цього крику, але він все-таки повертався до табору, — правда, повільно й обережно. А Мейсон, зробивши висновок, що він десь недалеко і, звичайно, нічого не підозріває, вирішив зачекати кілька хвилин. Все-таки він доручив Суенку піти в глиб лісу, — якщо він випадково зустріне там Слека або ще кого-небудь із своїх, нехай скаже, щоб одного розвідника послали вздовж східного берега, другого — вздовж західного; сам Суенк повинен човном податись до гостиниці у східній частині озера, — нехай звідти сповістять усіх, що в цій місцевості переховується чоловік, запідозрений у вбивстві.

А Клайд був у цей час за яких-небудь три чверті милі на схід від них, і щось усе ще підказувало йому: "Тікай, тікай, не гайся!" — і все-таки він гаявся і думав: "Сондра! Це чудове життя! Невже так і піти звідси?" І він казав собі, що, мабуть, буде ще більшою помилкою піти, ніж залишитись. А може, ці постріли нічого не означали, — просто мисливці стріляли дичину, — і через це він втратить усе? І все-таки, нарешті, він знову повернув, сказавши собі, що, мабуть, краще вернутись не зараз — в усякому разі не раніше сутінок: треба зачекати, подивитись, що означали ці дивні постріли.

І знову він спинився, нерішуче прислухаючись: щебетали лісові пташки. Він тривожно озирався, вдивляючись у хащу.

І раптом, не далі як за п'ятдесят кроків від нього, з довгих коридорів, утворених високими деревами, назустріч йому безшумно і швидко вийшов рослий, худорлявий чоловік з бакенбардами та пильними, проникливими очима — справжній лісовий житель; на ньому був коричневий фетровий капелюх, вигорілий, дивного кольору мішкуватий костюм, що вільно висів на його сухорлявому тілі. І так само раптово він крикнув, — почувши цей окрик, Клайд від страху весь похолов і спинився, немов прикипів до місця.

— Одну хвилину, пане! Ні з місця! Ваше ім'я часом не Клайд Гріфітс?

І Клайд, побачивши гострий, настійливий і допитливий погляд незнайомого і револьвер в його руці, спинився; поведінка цього чоловіка була така рішуча і недвозначна, що холод пройняв Клайда до самих кісток. Невже його справді-таки спіймано? Невже по нього з'явились представники закону? Господи! Ніякої надії на втечу!

Чому він не втік раніше, чому? Він зразу знесилився, — і одну мить вагався, чи не відповісти "ні", щоб не викрити себе, — але, отямившись, сказав:

— Так, це я.

— Ви ж з компанії, яка розташувалась тут табором?

— Так, сер.

— Чудово, містер Гріфітс. Пробачте за револьвер. Мені наказано затримати вас при всяких умовах, от у чому справа. Мене зовуть Краут, Ніколас Краут. Я — помічник шерифа округу Катаракі, і у мене є ордер на ваш арешт. Треба гадати, ви знаєте, в чому справа, і спокійно підете за мною?

І м-р Краут ще міцніше стиснув свою важку, грізну на вигляд зброю і твердо, рішуче подивився на Клайда.

— Але… Але… ні, я не знаю! — безсило відповів Клайд; він зразу зблід і змарнів. — Зрозуміло, якщо у вас є ордер на арешт, я піду за вами. Але я… я не розумію, — його голос злегка затремтів, — чому ви хочете мене заарештувати?

— От що, не розумієте? А ви не були випадково на Біг-Бітерні або на озері Грасс у середу або в четвер? Га?

— Ні, сер, не був, — збрехав Клайд.

— І ви, мабуть, нічого не знаєте про те, що там потонула дівчина, з якою, очевидно, були ви, — Роберта Олден з Більца?

— Господи, авжеж не знаю! — нервово й уривисто заперечив Клайд; справжнє ім'я Роберти і її адреса в устах цієї зовсім чужої людини… це потрясло його. Значить, вони дізнались! І так скоро! Вони знайшли ключ. Його справжнє ім'я і її також! Господи! — Так мене підозрівають у вбивстві? — додав він знесиленим голосом, майже пошепки.

— А ви й не знаєте, що вона потонула минулого четверга? Хіба ви не були з нею в цей час?

М-р Краут не відривав від нього колючих, допитливих, недовірливих очей.

— Ні, звичайно, не був, — відповів Клайд, пам'ятаючи тільки одно: він повинен усе заперечувати, поки не надумає, що має говорити і як діяти.

— І ви не зустрічали трьох прохожих в четвер увечері, годині об одинадцятій, коли йшли від Біг-Бітерну до Бухти Третьої милі?

— Ні, сер; звичайно, не зустрічав… Я ж сказав вам, що я там не був.

— Прекрасно, містер Гріфітс, я більше нічого не маю вам сказати. Від мене вимагається тільки одно — арештувати вас, Клайда Гріфітса, по підозрінню в убивстві Роберти Олден. Ідіть за мною.

Головним чином для того, щоб продемонструвати свою силу і владу, він вийняв пару стальних наручників; побачивши їх, Клайд відсахнувся і затремтів, немов його вдарили.

— Вам немає потреби надівати їх на мене, пане, — сказав він благально. — Будь ласка, не треба. Мені ніколи не доводилось надівати їх. Я і без того піду з вами.

Він тужно, з жалем подивився в глиб лісу, в рятівну хащу, де ще так недавно міг сховатись… Там була безпека.

— Ну що ж, — відповів грізний м-р Краут, — це можна, якщо ви підете спокійно.

І він узяв Клайда за майже неживу руку.

— Можна мені попросити вас ще про одно, — тихо і несміливо сказав Клайд, коли вони рушили (думка про Сондру і про всіх інших засліпила і знесилила його. Сондра! Сондра! Повернутись туди, до них, арештованим убивцею! Щоб його побачили таким Сондра і Бертіна! Ні, ні!). — Ви… ви хочете відвести мене назад у табір?

— Так, сер, хочу. Мені так наказано. Там зараз прокурор і шериф округу Катаракі.

— О, розумію, розумію! — істерично вигукнув Клайд, втративши майже все своє самовладання. — Але ви… ви не могли б… адже я йду зовсім спокійно… розумієте, там усі мої друзі, і це буде жахливо!.. ви не можете провести мене як-небудь повз табір, не захо-дячи туди… куди хочете! У мене є особливі причини… тобто… я… о боже! Дуже прошу вас, містер Краут… не ведіть мене назад у табір!

Він здався тепер Крауту дуже кволим і майже хлопчиком… тонке обличчя, начебто невинний погляд, хороший костюм і хороші манери… анітрохи не схожий на грубого, дикого вбивцю, якого гадав зустріти Краут. Явно — людина того класу, до якого він, Краут, звик ставитися з повагою. І, зрештою, може виявитися, що у цього юнака є знатна рідня. З усього, що Краут досі чув, було ясно: цей юнак належить до однієї з кращих родин Лікурга. І тому Краут вирішив бути до певної міри чемним.

— Гаразд, молодий чоловіче, — сказав він, — я не хочу поводитися з вами занадто суворо. Кінець кінцем, я не шериф і не прокурор, я мушу тільки арештувати вас. І без мене є люди, які скажуть, що з вами робити. От ми дійдемо до них, ви попросите, — може, вони скажуть, що не обов'язково вести вас назад у табір. Тільки от як з вашими речами? Вони, напевно, залишились там?

— Так, але це не має значення, — квапливо відповів Клайд. — їх можна буде взяти коли завгодно. Просто я не хотів би зараз іти туди, якщо тільки можна…

— Гаразд, ходімо, — відповів м-р Краут.

І от вони мовчки йдуть серед високих дерев, стовбури яких у сутінках височать урочисто, немов колони храму, — вони йдуть, як молільники по нефу собору, і Клайд неспокійним і втомленим поглядом стежить за багровою смужкою, яка ще просвічує за деревами на заході.

Його обвинувачено у вбивстві! Роберта вмерла! І Сондра вмерла— для нього! І Гріфітси! і дядько! і мати! І ті, в таборі!

Господи, але чому він не втік, коли щось — однаково, що це було, — твердило йому: тікай?

РОЗДІЛ IX

Враження м-ра Мейсона від товариства, серед якого бував Клайд, підтвердили і доповнили враження, які виникли у прокурора раніше в Лікурзі й Шейроні. Цього було досить, щоб витверезити його і похитнути його впевненість, ніби неважко буде добитись обвинувального вироку. Все побачене говорило, що знайдуться і кошти, і бажання зам'яти такий скандал. Багатство. Розкіш. Гучні імена і високі зв'язки, які, звичайно, доведеться охоронити від усього цього. Хіба не можуть багаті і впливові Гріфітси, дізнавшись про арешт племінника, хоч би який був його злочин, запросити найтала-новитішого адвоката, щоб уберегти своє добре ім'я? Безперечно, так і буде, а такий юрист зуміє добитись яких завгодно відстрочок… і тоді, мабуть, задовго до того, як він міг би домогтись засудження злочинця, він сам автоматично перестане бути обвинувачем і не буде не тільки обраний, а й намічений кандидатом на таку бажану і потрібну йому посаду судді.

Перед мальовничим колом розкинутих на березі озера наметів сидів Харлей Бегот в яскравому светрі та білих штанах тонкого сукна і ладнав свою рибальську снасть. У деяких наметах було відкинуто передні полотнища — і всередині можна було мигцем побачити Сондру, Бертіну та інших дівчат, що переодягались після недавнього купання. Компанія була така добірна, що у Мейсона виник сумнів, чи розумно з політичного і громадського погляду прямо заявляти про те, які причини привели його сюди. Він волів краще поки що промовчати і поринув у роздуми про контраст між юністю Роберти Олден або своєю власною — і життям цієї молоді. Зрозуміло, думав він, людина з кола Гріфітсів може так підло й жорстоко повестися з дівчиною, подібною до Роберти, і при цьому мати надію залишитися непокараною.

І все-таки, прагнучи добитися свого всупереч усім ворожим силам, які можуть перегородити йому шлях, він, нарешті, підійшов до Бегота і дуже кисло (хоч і старався щосили здаватись благодушною і товариською людиною) сказав:

— Гарне місце для табору!

— Атож… І ми так думаємо., — процідив Бегот.

— Це все, напевно, компанія з дач біля Шейрона?

— Та-ак… Головним чином з південного і західного берега.

— Але тут немає нікого з Гріфітсів? Тобто крім містера Клайда?

— Ні. Вони, здається мені, ще досі в Грінвуді.

— І ви знайомі особисто з містером Клайдом Гріфітсом?

— Ну, звичайно. Він з нашої компанії.

— А ви часом не знаєте, чи давно він тут, тобто, я хочу сказати, — у Кренстонів?

— Здається, з п'ятниці. У всякому разі я його побачив у п'ятницю вранці. Але ви можете його самого спитати про це, він незабаром прийде, — одрубав Бегот, подумавши, що м-р Мейсон стає трохи настирливим із своїми розпитуваннями; до того — він людина не їх з Клайдом кола.

У цей час з'явився Френк Гаррієт з тенісною ракеткою під пахвою.

— Куди, Френк?

— Гаррісон сьогодні вранці розчистив корти, — спробую там заграти.

— З ким?

— З Вайолет, Надіною і Стюартом.

— А там є місце для другого корту?

— Авжеж, там їх два.