Американська трагедія - Сторінка 130

Вона почала так писати тільки після того, як потрапила в біду, а я хотів, щоб вона відпустила мене.

— Знаю, знаю. Про це ще треба подумати, — може, ми самі заявимо про це на суді. Якби тільки можна було яким-небудь способом добитися, щоб ці листи не оголошувались на суді! — вигукнув Джефсон, звертаючись до Белнепа і потім знову до Клайда: — От Що я хотів спитати: ви були з нею близькі приблизно з рік, так?

— Так.

— І за весь цей час, або ще до того в неї не було дружніх, близьких відносин ні з яким іншим молодим чоловіком? Ви нічого такого не знаєте?

І Клайд зрозумів, що Джефсон не дуже лякливий та делікатний і ладен запропонувати яку завгодно ідею, яку завгодно хитрість, аби з її допомогою, на його погляд, можна було викрутитись. Але Клайд не зрадів цьому натякові, а щиро обурився. Було б підло, знаючи характер Роберти, вдатися до такої брехні! Він не міг і не хотів допустити навіть натяку на таку брехню і тому відповів:

— Ні, сер. Я ніколи не чув, щоб вона водила знайомство з ким-небудь іще. Я просто знаю, що цього не було.

— Прекрасно, так і запам'ятаємо, — сказав Джефсон. — Як видно з її листів, мабуть, це вірно. Але ми мусимо знати всі факти. Все вийшло б зовсім інакше, якби тут був заплутаний ще хтось.

Клайд був не зовсім певен, чи справді Джефсон хоче змусити його оцінити цю ідею, але однаково, вирішив він, не слід навіть допускати таку думку. І все-таки він казав собі: "Хоч би цей чоловік міг придумати, як по-справжньому оборонити мене! Він, здається, дуже спритний".

— А тепер, — провадив далі Джефсон так само суворо і допитливо (Клайдові здавалось, що в його словах немає ні краплі співчуття або жалю), — є ще одно, про що я хотів вас спитати: за весь час, коли ви були знайомі з нею, до вашого зближення або потім, чи не писала вона вам коли-небудь пошлих, глузливих або загрозливих листів, чи не ставила будь-яких вимог?

— Ні, сер, не пригадую, — відповів Клайд. — Вона ніколи так не писала. Ні… Крім, хіба, останніх листів… крім останнього.

— А ви їй начебто ні разу не писали?

— Ні, сер. Я ніколи не писав їй ніяких листів.

— Чому?

— Ну, бачите, вона була тут же, на фабриці, поруч мене. А останнім часом, коли вона поїхала до батьків, я боявся писати їй.

— Ага, зрозуміло…

І проте, зовсім щиро почав пояснювати Клайд, Роберта інколи була не така вже лагідна та зговірлива… вона бувала дуже рішуча і навіть уперта. Вона не звертала ані найменшої уваги на його слова, коли він поясняв, що, наполягаючи на весіллі, вона губить його становище в суспільстві і все його майбутнє, а він же хотів працювати і допомагати їй грішми. Оця її впертість, за словами Клайда, і привела до нещастя… А тимчасом міс Фінчлі (і тут у голосі Клайда забриніли нотки благоговіння та захоплення, що зразу ж помітив Джефсон) ладна була на все заради нього.

— Отже ви справді дуже кохали міс Фінчлі?

— Так, сер.

— І ви не могли більше залишатися з Робертою після того, як зустрілися з міс Фінчлі?

— Ні, ні! Я просто не міг!

— Розумію, — зауважив Джефсон, значуще похитуючи головою і одночасно міркуючи про те, що було б безкорисно і навіть небезпечно повторювати все це присяжним. Може, найкраще, як запропонував Белнеп, грунтуючись на звичайній у наш час судовій практиці, говорити про неосудність, про душевне потрясіння, викликане тим, що створилось жахливе становище (таким воно здавалось Клайдові). Облишивши поки що це питання, Джефсон провадив далі: — Ви кажете, коли ви були з нею в човні в той останній день, з вами щось сталось і, власне, ви не знали, що саме робили в той момент, коли вдарили її?

— Так, сер, це правда.

І Клайд знову спробував пояснити, який був тоді його стан.

— Добре, добре, я вам вірю, — відповів Джефсон, ніби вірячи тому, що казав Клайд, хоч насправді не міг собі уявити такого стану. — Але ви, звичайно, розумієте, — заявив він, — що ніякі присяжні, зважаючи на всі інші обставини, не повірять вам. Занадто багато в цій справі такого, що вимагає пояснення, а при теперішньому становищі ми неспроможні пояснити все це як слід. Не знаю, що тут робити, — тепер він звертався до Белнепа. — Ці два капелюхи, чемодан… хіба що ми будемо доводити психічний розлад або що-небудь подібне. Я не зовсім певен, що це вийде. Ви не знаєте, у вашій родині не було коли-небудь випадків божевілля? — додав він, знову звертаючись до Клайда.

— Ні, сер, нічого такого я не знаю.

— У якого-небудь дядька, двоюрідного брата або діда' не бувало ніяких припадків або дивацтв?

— Ні, сер, ніколи ні про що таке я не чув.

— І вашим багатим родичам у Лікурзі, треба гадати, не дуже сподобається, якщо я спробую довести що-небудь у цьому роді?

— Боюсь, що вони будуть незадоволені, сер, — відповів Клайд, думаючи про Гілберта.

— Так… дайте подумати… — сказав Джефсон після паузи. — Все це дуже складно. Проте я не бачу іншого скільки-небудь вірного шляху.

Тут він звернувся до Белнепа з запитанням, чи не вважає той прийнятною теорію самогубства, бо листи Роберти вказують на схильність до меланхолії, що легко могла привести до думки заподіяти собі смерть. Чи не можна сказати таке: коли Роберта залишилася з Клайдом на озері і почала просити його одружитися з нею, а він відмовив їй, вона кинулась у воду? А він був такий вражений і приголомшений, що не спробував врятувати її.

— А як же з його власною історією про те, що вітер зірвав з нього капелюх, а він намагався спіймати і перекинув човен? — заперечив Белнеп таким тоном, неначе Клайда тут не було.

— Так, звичайно, це теж правильно… А чи не можна сказати, що він почував моральну відповідальність за стан, який змусив її заподіяти собі смерть, і тому не хотів сказати правду про самогубство?

Клайд сіпнувся, але ні той, ні другий уже не звертали на нього уваги. Вони розмовляли так, немовби його тут не було або він не міг мати своєї думки з цього питання, його це здивувало, але він не думав протестувати, — таким безпорадним почував себе.

— Так, але запис під вигаданими іменами? Два капелюхи, костюм, чемодан! — уривисто нагадував Белнеп таким тоном, що Клайд зрозумів, яким серйозним вважає Белнеп його становище.

— Ну, ці речі доведеться якось пояснити, однаково, яку б теорію ми не висунули, — роздумливо відповів Джефсон. — Я вважаю, що ми ні в якому разі не можемо використати справжню історію його задуму, не посилаючись на неосудність. А якщо ми нею не скористуємось, нам доведеться неминуче мати справу з цими доводами.

І він стомлено сплеснув руками, ніби кажучи: "Справді, не знаю, що тут робити!"

— Але зважте всі обставини, — наполягав Белнеп. — Він відмовився одружитися з нею, а з листів видно, що він обіцяв їй… та це ж тільки пошкодить йому, ще більше підбурить проти нього публіку. Ні, не годиться, — закінчив він. — Треба вигадати що-небудь таке, що викличе хоч якусь симпатію до нього.

Вони знов обернулись до Клайда, неначе цієї розмови і не було, і подивились на нього поглядом, який виразно промовляв: "Ну і задав же ти нам мороку!"

Потім Джефсон зауважив:

— Ах, так, ще цей костюм, який ви кинули в озеро десь біля дачі Кренстонів… Поясніть мені точніше, в якому місці ви його кинули, — чи далеко це від будинку?

Він чекав, поки Клайд з зусиллям пригадував усі подробиці.

— Якби я міг поїхати туди, я, напевне, швидко знайшов би це місце.

— Так, я знаю, але вам не дадуть поїхати туди без Мейсона, — заперечив Джефсон. — А може, навіть і з ним не пустять. Ви в тюрмі, і вас не можна вивести звідси без дозволу властей штату, зрозуміло? Але нам неодмінно треба добути цей костюм. — І потім, повернувшись до Белнепа, він тихше додав — Треба знайти його, віддати в чистку і потім показати справу так, неначе його послав у чистку сам Гріфітс, а не сховав, — зрозуміло?

— Так, правильно, — недбало підтвердив Белнеп, а Клайд зацікавлено слухав, трохи здивований цією одвертою програмою шахрайства та обдурення, вигаданого ради його інтересів.

— Тепер про цей фотографічний апарат, що впав у воду, — треба спробувати знайти і його. Я думаю, Мейсон знає про нього або підозріває, що він там. У всякому разі, нам дуже важливо знайти його, поки його не знайшов Мейсон. Як вам здалось, коли ви з ним їздили туди, — у них там правильно відзначено місце, де перекинувся човен?

— Так, сер.

— Добре, подивимось, чи не можна розшукати апарат, — вів далі Джефсон, звертаючись до Белнепа. — Треба постаратись, щоб він не виплив на суді. Тоді вони почнуть клястись, що він ударив її штативом або ще чим-небудь, і тут ми підставимо їм ніжку.

— Теж вірно, — відповів Белнеп.

— А тепер відносно чемодана, який зараз у Мейсона. Я ще не бачив його, але завтра подивлюсь. Ви ж як, коли вийшли з води, засунули той костюм у чемодан мокрим, як він був?

— Ні, сер, я спершу викрутив його — постарався висушити, як міг. А потім загорнув у папір, в якому раніше був наш сніданок, у чемодан спочатку поклав сухої хвої — і поверх костюма теж насипав хвої.

— І коли ви його потім вийняли, ніяких плям від вологи в чемодані не залишилось, ви не помітили?

— Ні, сер, здається, не залишилось.

— Але ви не впевнені?

— Тепер, коли ви питаєте, не зовсім впевнений.

— Ну, це я завтра сам побачу. Тепер про синці у неї на обличчі. Ви нікому не признавались, що ударили її чим-небудь?

— Ні, сер.

— А рана у неї на голові — це справді її ударило бортом човна, як ви казали?

— Так, сер.

— Але всі інші, на вашу думку, можуть бути слідами удару фотографічним апаратом?

— Так, сер, думаю, що так.

— Ну, от що, — Джефсон знову звернувся до Белнепа: —Я гадаю, у свій час ми твердо зможемо сказати, що ці садна і синці зовсім не його рук справа, а просто сліди багрів, що ними шарили по дну, коли шукали її,— розумієте? У всякому разі можна спробувати цю версію. Ну, а коли багри не винні,— додав він досить похмуро і сухо, — тоді, звичайно, тіло необережно перевозили від озера до станції і потім залізницею.

— Так, я думаю, Мейсону не дуже просто буде довести, що сліди ударів з'явились не від цього, — відповів Белнеп.

— А щодо штатива, то треба буде вирити тіло з могили і самим зробити всі виміри, і виміряти також товщину борта човна. Кінець кінцем, Мейсону буде нелегко використати в своїх інтересах цей штатив, хоч він і тримає його в руках.

При цих словах очі м-ра Джефсона звузились і стали особливо світлі й голубі.