Американська трагедія - Сторінка 145

- Теодор Драйзер -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Але хоч би яким тяжким злочином було це з морального і громадського погляду, юридично це не злочин. І тільки внаслідок дивного, складного, майже неймовірного збігу обставин, зв'язаних із смертю цієї дівчини, збігу, який веде, крім того, до дуже глибоких помилок, Клайд Гріфітс опинився тут, перед вами, в ролі обвинуваченого. Я ручуся за це. Я знаю, що це правда. І відносно цього вам повинні бути і будуть подані тут вичерпні і цілком задовільні пояснення, перш ніж закінчиться цей процес.

"Однак у зв'язку з цим твердженням треба зробити ще одно, яке буде передмовою до всього дальшого.

"Панове присяжні! Той, кого ви тут судите і чиє життя у ваших руках, — боягуз, особа, розумово і морально малодушна, — не більш і не менш, але зовсім не запеклий жорстокий злочинець. Подібно до багатьох людей, які опинилися в критичному становищі, він став жертвою особливого сполучення інтелектуального страху з страхом моральним. Причини цього явища ніхто ще не зумів як слід пояснити. У всіх у нас є свої потайні страхи, свої страховища. І не що інше, а саме ці особливості його вдачі поставили його тепер у таке небезпечне становище. Джентльмени, саме боягузтво, страх перед правилами, встановленими на фабриці дядька, так само як і побоювання порушити слово, дане фабричному начальству, — от причина, що змусила його приховувати спочатку свій інтерес до гарненької дівчини, яка почала працювати в його відділі, а пізніше — приховувати знайомство з нею.

"Однак це зовсім не злочин в очах закону. Ви ніяк не могли б за це судити людину, хоч би що кожен з вас особисто думав про неї.

І, джентльмени, після того як він переконався, що більше не може підтримувати з нею відносини, якими раніше так дорожив, саме це розумове і моральне боягузтво не дало йому сказати їй відверто, що він більше не може і не хоче підтримувати цей зв'язок, а тим більше— одружитися. Але не засудите ж ви людину до смерті за те, що вона стала жертвою страху? Адже, кінець кінцем, якщо мужчина твердо вирішив, що йому нестерпна близькість певної жінки (або жінці — близькість певного мужчини) і їх співжиття буде просто тортурами, — скажіть, що має робити ця людина? Одружитися з нею? Навіщо? Щоб їм вічно ненавидіти, зневажати і мучити одному одного? Чи можете ви щиро сказати, що визнаєте це розумним способом дій, правилом або законом? Проте з точки зору оборони обвинувачений намагався діяти цілком розумно і при цих обставинах досить чесно. Він запропонував, — правда, не одружитись, і, на жаль, безуспішно, — він запропонував жити нарізно з умовою, що допомагатиме їй із свого заробітку, а вона оселиться де-небудь поза Лікургом. Її листи, прочитані тут учора, вказують на дещо схоже на це. Але, на жаль, вона виявила наполегливість, яка так часто приводить до трагедії,— коли наполягають на тому, чого в багатьох випадках краще було б не робити. А потім, згодом — тривала, проведена в суперечках і спробах переконати одному одного, подорож в Утіку, на озеро Грасс і на Біг-Бітерн. І все даремно. Але без наміру убити її або довести до загибелі. Без найменшого наміру! І ми вам покажемо, чому.

"Джентльмени, я знову запевняю, що не який-небудь злочинний план або умисел, а саме інтелектуальне і моральне боягузтво змусило Клайда Гріфітса подорожувати з Робертою Олден під різними вигаданими іменами по місцях, які я зараз згадав, саме воно змусило його писати "містер Карл Грехем з дружиною", "містер Кліфорд Голден з дружиною". Він боявся, що зробив серйозну помилку в очах громадськості і тяжкий гріх, коли переслідував її і кінець кінцем дозволив собі вступити з нею в гріховний, беззаконний зв'язок, — це і є інтелектуальне і моральне боягузтво, страх перед можливими наслідками.

"І на Біг-Бітерні, коли в результаті нещасного випадку води озера зімкнулись над нею, знову-таки те саме боягузтво перешкодило йому повернутись у бігбітернську гостиницю і повідомити про її смерть. Інтелектуальне і моральне боягузтво, боягузтво розуму і серця — от що це було, не більше і не менше. Він думав про своїх багатих лікурзьких родичів, про те, що його подорож на озеро з цією дівчиною була порушенням правил фабрики і що тепер це відкриється, думав про горе, сором і гнів її рідні. А крім того, ще ж була і міс X — найяскравіша зірка в яскравому сузір'ї його мрій.

"Ми визнаємо все це, і ми цілком готові допустити, що він думав або повинен був думати про це. Як запевняє сторона, що обвинувачує (і ми також визнаємо це), він був цілком захоплений і заполонений цією міс X, як і вона ним. Він ладен був, він прагнув покинути ради іншої свою першу коханку, яка віддалась йому, бо краса і багатство робили в його очах цю іншу незрівнянно більш бажаною, так само як він здавався Роберті Олден найбільш бажаним за всіх інших. І якщо Роберта Олден помилилася в ньому, — а це насправді так і було, — що ж, хіба не міг і він помилятись у своєму нерозважливому потягу до тієї, що зрештою — хто зпає? — може, не так уже й дорожила ним… У всякому разі, як він сам признався нам, своїм оборонцям, його тоді чи не найбільше лякала думка, що коли міс X дізнається про його подорож на озеро з дівчиною, про яку вона і не чула, тоді… ну, тоді, значить, кінець її увазі до нього.

"Я знаю, джентльмени, на вашу думку для такої поведінки немає ніяких виправдань. Людина може стати жертвою внутрішньої боротьби між двома недозволеними почуттями і, однак, з погляду церкви і закону бути винною в гріху та злочині. А проте — і це незаперечна істина! — незалежно від закону, незалежно від релігії такі почуття існують і борються в людському серці, і в безлічі випадків саме вони визначають вчинки своїх жертв. І ми визнаємо, що це вони визначали вчинки Клайда Гріфітса.

"Але чи вбив він Роберту Олден?

"Ні! І ще раз — ні!

"Чи не замишляв він, хоч би несміливо і нерішуче, затягти її туди, приховуючись усякими вигаданими іменами, і потім, якщо вона не захоче дати йому свободу, потопити її? Безглуздо! Неможливо! Безумно! його план був зовсім інший.

"Але, джентльмени, — тут Белнеп раптом спинився, неначе йому враз спало на думку щось нове, несподіване, — може, ви більше будете задоволені і моїми доказами, і остаточним висновком, який вам належить зробити, якщо вислухаєте свідчення єдиного очевидця смерті Роберти Олден — того, хто не просто чув крик, а справді був там, хто сам бачив і, отже, знає, як її спіткала смерть…

Він глянув на Джефсона, ніби кажучи: "Ну от, Рубен, нарешті!" І Рубен, обернувшись до Клайда, з невимушеністю, за якою, проте, почувалась залізна воля, шепнув:

— Отже, Клайд, справа тепер за вами. Але я піду з вами, зрозуміло? Я вирішив сам вас допитувати. Я стільки вас муштрував, що, на мою думку, вам буде зовсім легко відповідати мені, правда ж?

Він весело, підбадьорливо усміхнувся. І Клайд, якого заспокоїла і сильна промова Белнепа і нове рішення Джефсона, підвівся мало не з безжурним виглядом (якихось чотири години тому він був далеко не так добре настроєний) і шепнув:

— От добре! Я радий, що ви самі візьметесь за це. Я думаю, що тепер у мене все вийде, як треба.

А тимчасом публіка, почувши, що має з'явитися справжній очевидець, та ще й виставлений не обвинуваченням, а обороною, зразу захвилювалась; люди схопилися з своїх місць, витягуючи шиї і озираючись. І суддя Оберуолцер, надзвичайно незадоволений тим, що процес проходить у неналежній обстановці, без потрібної суворості і урочистості, застукав своїм молотком, тоді як клерк голосно закликав:

— До порядку! До порядку! Прошу негайно сісти, інакше зал суду буде очищено від публіки! Прошу приставів стежити за порядком!

І потім настала напружена тиша і ще гучніше пролунав голос Белнепа:

— Клайд Гріфітс, пройдіть на місце для свідків.

Здивовано побачивши, що Клайд, супроводжуваний Джефсоном, виступив наперед, публіка знову збуджено зашепотіла, незважаючи на різкі окрики судді та приставів. Навіть Белнеп, побачивши, що до нього наближається Джефсон, трохи здивувався, бо спочатку домовились, що він сам допитуватиме Клайда. Але поки Клайда приводили до присяги, Джефсон підійшов упритул до Белнепа і прошепотів:

— Залиште його на мене, Елвін. На мою думку, так буде краще. Він поводиться занадто напружено і полохливо, але я певен, що зможу витягнути його.

Публіка теж звернула увагу на зміну адвокатів і перешіптувалась з цього приводу, а Клайд своїми великими тривожними очима оглядав усе навкруг і думав: "Ну от, нарешті, я — свідок і, звичайно, всі на мене дивляться. Треба здаватися спокійним, неначе я й зовсім не хвилююсь, бо я не вбивав її. Адже я не вбив її, це правда". І все-таки він був синьоблідий, повіки його почервоніли й опухли, і руки, незважаючи на всі зусилля, злегка тремтіли. І от довга, сильна і струнка, мов лоза, постать Джефсона повертається до нього, голубі очі пильно дивляться просто в карі очі Клайда, і адвокат починає:

— Отже, Клайд, насамперед потрібно, щоб присяжні і всі присутні в залі ясно чули мої запитання і ваші відповіді. А тепер подумайте трохи і спокійно розкажіть нам усе, що пам'ятаєте про своє життя: звідки ви, де народились, що робили ваші батько і мати і, нарешті, що робили ви самі, відколи почали жити своїм трудом і дотепер. Можливо, я зрідка перериватиму вас і ставитиму деякі запитання, але в основному дам вам самому все розповісти, бо знаю, що ви зробите це краще, ніж будь-хто інший.

Але щоб Клайд був спокійний і весь час пам'ятав, що оборонець — поруч, подібно до стіни, бастіону між ним і нетерплячою, напруженою, недовірливою та ворожою юрбою, Джефсон присунувся майже впритул до нього, зовсім близько: час від часу він міг навіть ставити ногу на східці трибуни для свідків або, нахиляючись до Клайда, спертись рукою на поруччя його крісла. Він весь час повторював: "Так-так-так… Та-ак… А далі що?.. А потім?" І впевнений, підбадьорливий, дружній голос Джефсона незмінно додавав Клайдові сили, і він зумів доладно, твердо, не запинаючись, розповісти коротку повість свого життя.

— Я народився у Гренд-Репідс, штат Мічіган. Тоді мої батьки керували в цьому місті релігійною місією і виступали з проповідями на вулицях…

РОЗДІЛ XXIV

Клайд дійшов у своїх показаннях до того моменту, коли з Куїнсі, штат Іллінойс (там його батьки якийсь час працювали в "Армії Спасіння"), сім'я переїхала в Канзас-Сіті, де він, починаючи з дванадцяти і до п'ятнадцяти років, намагався знайти яку-небудь роботу, бо йому не подобалось учитися в школі і одночасно брати участь у релігійній діяльності, як того хотіли батьки.

— І успішно йшло ваше навчання в школі?

— Ні, сер.