Американська трагедія - Сторінка 146

Нам доводилось надто часто переїздити.

— В якому класі ви вчились, коли вам було дванадцять років?

— Бачите, мені вже треба було перейти до сьомого, але був я тільки в шостому. Тому мені й не подобалося в школі.

— А як ви ставились до релігійної діяльності батьків?

— Та що ж, це справа хороша… тільки я не любив зечорами співати псалми на вулицях.

І так він розповідав далі: про те, як служив у дешевій крамничці, як продавав содову воду і розносив газети, поки, нарешті, не став розсильним у "Грін-Девідсон"— найкращому готелі в Канзас-Сіті, пояснив він.

— Ну, от що… — промовив Джефсон. (Він боявся, що Мейсон, намагаючись викликати недовір'я до Клайда як свідка, буде занадто докладно допитуватись про аварію з автомобілем та про вбиту дівчинку в Канзас-Сіті і зіпсує враження від показань Клайда, — і вирішив випередити противника. Безперечно, правильно ведучи допит, можна буде пояснити і пом'якшити всю цю історію, а якщо залишити це на Мейсона, то він, звичайно, зробить з неї щось надзвичайно тяжке.) І тому Джефсон провадив далі:

— Скільки ж часу ви там служили?

— Трохи більше від року.

— А чому пішли звідти?

— Бачите, тут сталось одно нещастя…

— Яке саме?

І Клайд, заздалегідь підготовлений і вимуштруваний, докладно розповів про все, включаючи смерть дівчинки і свою втечу, — всім цим Мейсон, звичайно, мав намір зайнятися сам. І тепер, слухаючи Клайда, він тільки похитав головою і пробурчав іронічно:

— Сам підніс… непогано зроблено!

А Джефсон, розуміючи все значення того, що тут відбулось (схоже на те, що він вивів з ладу найкращу зброю м-ра Мейсона!), провадив далі:

— Скільки, ви сказали, вам було тоді років?

— Ішов вісімнадцятий.

— Значить, ви хочете сказати от що, — провадив він далі, кінчивши з усіма запитаннями, які міг придумати у зв'язку з цією подією: — Ви не знали, що могли повернутись, бо машину взяли не ви, і не знали, що після ваших пояснень батьки могли взяти вас на поруки?

— Заявляю протест! — крикнув Мейсон. — Нічим не доведено, що він міг повернутися в Канзас-Сіті і що батьки могли взяти його на поруки.

— Протест прийнято! — прогримів суддя з свого підвищення. — Попрошу оборону, допитуючи свідка, триматися ближче до справи.

— Знімаю запитання, — озвався з свого місця Джефсон.

— Ні, сер, я цього не знав, — усе-таки відповів Клайд.

— У всякому разі саме з цієї причини, виїхавши з Канзас-Сіті, ви почали називати себе Тенет, як ви мені казали? — провадив далі Джефсон.

— Так, сер.

— До речі, Клайд, звідки ви взяли прізвище Тенет?

— Це прізвище хлопчика, з яким я грався в Куїнсі.

— І це був хороший хлопчик?

— Заявляю протест! — крикнув з місця Мейсон. — Неправильно, неістотно, не стосується справи.

— Однак він міг дружити з хорошим хлопчиком, всупереч усьому, в чому ви хотіли б запевнити присяжних, і в цьому розумінні моє запитання навіть дуже стосується справи, — єхидно зауважив Джефсон.

— Протест прийнято! — загримів суддя Оберуолцер.

— А вам тоді не спадало на думку, що йому це може не сподобатись і що ви. можете завдати йому прикростей, коли його ім'ям користується людина, змушена переховуватись?

— Ні, сер… я думав, що Тенетів дуже вже багато…

Тут слухачі могли б поблажливо усміхнутись, але публіка була так вороже настроєна, з таким розлюченням ставилась до Клайда, що годі було й говорити про подібну легковажність у залі суду.

— Послухайте, Клайд, — провадив Джефсон далі, зрозумівши, що йому не вдалось пом'якшити настрій натовпу, — адже ви любили свою матір, правда ж?

Протест, суперечка, і кінець кінцем запитання визнано допустимим і законним.

— Так, сер, звичайно, я любив її,— відповів Клайд, але після легкого вагання, яке не залишилось непоміченим: щось стиснуло йому горло, і груди його піднялись і опустились у тяжкому зітханні.

— Дуже?

— Так, сер… дуже.

Тепер він не смів підняти очі.

— Вона завжди робила для вас усе, що могла і що вважала правильним — так?

— Так, сер.

— Але в такому разі, хоч вас і спіткало страшне нещастя, як же ви все-таки могли втекти і стільки часу жити далеко від матері? Чому ви ні слова не сказали їй про те, що ви зовсім не так винні, як здається, і що їй не треба тривожитись, бо ви знову працюєте і намагаєтеся поводитись як порядний юнак?

— Але ж я писав їй, тільки не підписувався справжнім ім'ям.

— Розумію. А ще як-небудь сповіщали про себе?

— Так, сер. Я одного разу послав їй трошки грошей. Десять доларів.

— І ви зовсім не думали про повернення додому?

— Ні, сер. Я боявся, що мене арештують, коли я повернусь.

— Інакше кажучи, — особливо значуще відкарбував Джефсон, — ви були інтелектуальним і моральним боягузом, як сказав мій колега містер Белнеп.

— Я протестую проти спроб розтлумачувати присяжним зізнання обвинуваченого! — перепинив Мейсон.

— Зізнання обвинуваченого, справді ж, не потребують будь-якого тлумачення. Вони дуже прості і правдиві, це зрозуміло кожному, — швидко докинув Джефсон.

— Протест прийнято! — оголосив суддя. — Продовжуйте, продовжуйте!

— Значить, Клайд, як я розумію, так вийшло тому, що ви були в моральному і розумовому відношенні боягузом. Але я зовсім не засуджую вас за те, в чому ви не винуваті (кінець кінцем, ви не самі себе зробили, правда ж?)

Але це було вже занадто, і суддя застеріг Джефсона, щоб він надалі обережніше добирав вислови.

— Отже, ви переїздили з місця на місце, — в Олтон, Пеорію, Блюмінгтон, Мілуокі, Чікаго, забиралися в якісь комірчини на околицях, працювали перемивальником посуду, продавцем содової води і возієм, переховувались під ім'ям Тенета, тоді як могли б, власне, повернутися в Канзас-Сіті, на свою стару службу? — питав Джефсон.

— Протестую! Протестую! — заволав Мейсон. — Немає ніяких доказів, що він міг повернутись і стати на попередню службу.

— Протест прийнято! — вирішив Оберуолцер, хоч у цю хвилину в кишені у Джефсона лежав лист Френсіса Кс. Скуайрса, який працював начальником над розсильними в готелі "Грін-Девідсон", коли там служив Клайд; Скуайрс писав, що, крім події, зв'язаної з катанням на чужому автомобілі, він не помічав за Клайдом нічого поганого; юнак завжди був ретельний, чесний, слухняний, моторний і ввічливий. Коли сталась та нещасна подія, м-р Скуайрс був певен, що Клай& міг бути лише одним з найбільш пасивних її учасників і що, якби він повернувся і до ладу розповів про все, що сталось, його б залишили в готелі. А тут вважали, що все це не стосується справи!

Потім Клайд розповів про те, як, утікши, щоб уникнути неприємностей, які загрожували йому в Канзас-Сіті, і мандруючи два роки з місця на місце, він, нарешті, знайшов роботу в Чікаго — спочатку возієм, а потім розсильним у клубі "Юніон Ліг"; про те, що з першого ж місця, де він дістав роботу, він написав матері, а потім, з її ініціативи, збирався написати дядькові, — і тут якраз зустрів його в клубі, і дядько запропонував йому приїхати в Лікург. Далі по порядку викладено було всі подробиці того, як він почав працювати, як був підвищений по службі, і двоюрідний брат та начальник цеху сказали йому про чинне на фабриці правило, і, нарешті, як він познайомився з Робертою, а потім і з міс X. Клайд докладно розповів, як він залицявся до Роберти Олден і як, домігшись її кохання, почував і вважав себе щасливим, але поява міс X і її глибока чарівність викликали різку зміну в його ставленні до Роберти: вона все ще дуже подобалась йому, але він уже не міг, як раніше, бажати шлюбу з нею.

Тут квапливо зтрутився Джефсон: виявлена Клайдом хиткість була надто неприємною властивістю, щоб можна було так швидко заговорити про неї в зізнаннях, і Джефсон захотів відвернути увагу присяжних.

— Клайд, — перепинив він, — ви спочатку справді любили Роберту Олден?

— Так, сер.

— Тоді ви повинні були знати або хоч би зразу побачити з її вчинків, що вона глибоко порядна, чиста і побожна дівчина, — так?

— Так, сер, я саме такою і вважав її,— повторив Клайд заучену відповідь.

— Тоді чи не можете ви пояснити в загальних рисах, не вдаючись у подробиці, пояснити самому собі і присяжним, як, чому, де і коли виникли зміни у ваших почуттях, що привели до відносин, про які всі ми (тут Джефсон обвів публіку, а потім і присяжних зухвалим, проникливим і холодним поглядом) глибоко шкодуємо. Якщо ви спочатку були такої високої думки про неї, як же сталось, що ви дуже швидко дійшли до таких недозволених відносин? Хіба ви не знали, що з точки зору всіх мужчин, а також і всіх жінок відносини ці гріховні і поза шлюбом непростимі, що це злочин?

Сміливість і в'їдлива іронія Джефсона викликали в розгублено принишклій публіці неспокійний рух — помітивши це, і Мейсон і суддя Оберуолцер сторожко нахмурились. Що за зухвалий, цинічний хлопчисько! Як він сміє підступними натяками під виглядом серйозного допиту навівати таку думку, в якій приховано посягання навіть на основи суспільства, ка релігійні й моральні підвалини! Ось він стоїть — зухвалий, безстрасний і гордовитий — і слухає відповідь Клайда:

— Так, сер, мені здається, я це знав… звичайно… але, справді ж, я ніколи не намагався її звести ні спочатку, ні потім. Просто я був у неї закоханий.

— Ви були закохані в неї?

— Так, сер.

— Дуже?

— Дуже.

— І вона теж була закохана у вас?

— Так, сер.

— З самого початку?

— З самого початку.

— Вона казала вам це?

— Так, сер.

— А в той час, коли вона переїздила від Ньютонів, — адже ви чули все, що про це говорили свідки, — ви не умовляли її, не намагались будь-яким способом, обманом або якими-небудь доказами умовити її переїхати від них?

— Ні, сер. Вона сама з власної волі хотіла переїхати. Вона тільки просила, щоб я допоміг їй знайти кімнату.

— Просила, щоб ви допомогли знайти кімнату?

— Так, сер.

— А чому, власне?

— Тому що вона не дуже добре знала місто і думала, що я, можливо, пораджу їй, де знайти хорошу, не занадто дорогу для неї кімнату.

— І ви вказали їй кімнату, яку вона зняла у Гілпінів?

— Ні, сер. Я їй ніяких кімнат не вказував. Вона знайшла її сама. (Це була точно заучена ним відповідь).

— А чому ж ви їй не допомогли?

— Тому що я був занятий цілими днями і майже завжди вечорами. І потім, я думав, що їй самій краще знати, чого вона хоче— у яких людей оселитись і все таке.

— А ви самі коли-небудь були в домі Гілпінів до того, як вона туди переїхала?

— Ні, сер.

— Чи були у вас з нею до її переїзду які-небудь розмови про те, яку саме кімнату їй слід найняти — з яким входом і виходом, наскільки відокремлену і все таке?

— Ні, сер, я ніколи з нею про це не говорив.

— І ніколи не наполягали, наприклад, щоб вона найняла таку кімнату, куди ви могли б пройти непомітно і звідки могли б вийти вночі або вдень, не зустрівшись ні з ким?

— Ніколи.