Американська трагедія - Сторінка 148

Але я хочу спитати от про що. Ваші відносини з міс Олден залишались такими ж близькими і після того, як ви зрозуміли, що більше не любите її?

— Н-ні, сер… у всякому разі недовго, — нервово і присоромлено пробурмотів Клайд.

Він думав, що всі в залі суду чують його… і його мати, і Сондра, і всі люди по всій Америці дізнаються з газет, що він відповів! Коли кілька місяців тому Джефсон уперше показав йому ці запитання, він поцікавився — навіщо все це, і Джефсон відповів: "Для виховного впливу. Чим дужче і чим більше несподівано ми вразимо їх деякими життєвими фактами, тим легше доб'ємося, щоб вони скільки-небудь розсудливо зрозуміли, в чому полягала проблема, яка стояла перед вами. Але ви не дуже турбуйтеся про це. Коли настане час, ви просто відповідайте на запитання, а решту залишіть нам. Ми знаємо, що робимо". І тепер Клайд провадив далі:

— Бачите, після зустрічі з міс X я більше не міг ставитися до Роберти, як раніше, і тому старався якнайменше бути з нею. Але в усякому разі дуже скоро після цього вона… її спіткало лихо… ну і тоді…

— Зрозуміло. А коли приблизно це сталося?

— Наприкінці січня.

— Ну, і що ж? Коли це сталось, ви не відчули, що при таких обставинах ваш обов'язок — одружитися з нею?

— Але… ні, в тих умовах ні… тобто, я хочу сказати, якби я міг виручити її.

— А чому, власне, ні? І що значить "в тих умовах"?

— Бачите… все було, як я вам казав. Я більше не любив її, і я ж не обіцяв їй одружитися, — вона це знала. Тому я думав, що буде більш-менш правильно, якщо я допоможу їй позбутися цього, а потім скажу, що більше не люблю її.

— А все-таки ви не зуміли допомогти їй?

— Ні, сер. Але я пробував допомогти.

— Ви звертались до аптекаря, який давав тут показання?

— Так, сер.

— І ще до кого-небудь?

— Так, сер, я обійшов сім аптек, поки, нарешті, хоч щось дістав.

— Але те, що ви дістали, не допомогло?

— Ні, сер.

— Молодий торговець галантереєю показав, що ви звертались до нього, — чи було це?

— Так, сер.

— І він указав вам якого-небудь лікаря?

— Т-так… але… я не хотів би називати його.

— Добре, можете не називати. Але ви послали міс Олден до лікаря?

— Так, сер.

— Вона пішла одна чи ви супроводили її?

— Я провів її… тобто тільки до дверей.

— Чому тільки до дверей?

— Тому що… ми обміркували це і вирішили — і вона, і я, — що так, мабуть, буде краще. У мене тоді було обмаль грошей. Я думав, що, може, лікар допоможе їй за меншу плату, коли вона прийде одна, а не вдвох зі мною.

("Чорт забери, адже він краде мої громи і блискавки! — подумав при цьому Мейсон. — Він вихопив у мене більшість запитань, якими

Я сподівався заплутати Гріфітса". — І він стривожено випростався. Берлей, Редмонд, Ерл Ньюком — усі тепер ясно зрозуміли задум Джефсока.)

— Зрозуміло. А може, ви боялись, щоб про це не почули ваш дядько або міс X?

— О, так, я… тобто ми обоє думали і говорили про це. Вона розуміла моє становище.

— Але про міс X не було мови?

— Ні.

— Чому?

— Тому що… Я думав, що саме тоді не слід було говорити їй про це. Вона б дуже нервувалась. Я хотів почекати, поки в неї все уладнається.

— А тоді сказати їй усе і залишити її,— ви це маєте на увазі?

— Так… якби я відчув, що не можу ставитися до неї по-старому… Так, сер.

— Але не тоді, коли вона вже була в такому стані?

— Ні, сер, тоді ні. Але, бачите, на той час я ще сподівався, що допоможу їй позбутися цього.

— Зрозуміло. І її вагітність не вплинула на ваше ставлення до неї? Не викликала у вас бажання відмовитися від міс X і одружитися з міс Олден і таким чином усе виправити?

— Ні, сер… тоді ні… тобто не того разу.

— Що значить "не того разу"?

— Тобто я почав думати про це пізніше, як я вам казав… але не тоді. Це було пізніше… коли ми поїхали до Адірондакських гір.

— А чому не тоді?

— Я вже сказав, чому. Я зовсім втратив розум через міс X і не міг більше ні про що думати.

— Ви навіть тоді не могли змінити своє ставлення до міс Олден?

— Ні, сер. Мені було дуже шкода її, але я не міг інакше.

— Зрозуміло. Ну, поки що облишмо це. Потім я ще повернусь до цього питання. Зараз я хотів би, щоб ви, коли можете, постарались пояснити присяжним, що ж саме так приваблювало вас в міс X, чому вона вам подобалась настільки більше від міс Олден? Що саме, які особливості її поведінки, зовнішності, вдачі або становища в суспільстві так приваблювали вас? Чи ви самі це розумієте?

І Белнеп і Джефсон на різні способи і з різних психологічних, юридичних і особистих причин раніше не раз ставили Клайдові це запитання і діставали різні відповіді. Спочатку він взагалі не хотів говорити про Сондру, боячись, що його слова будуть занотовані і повторені на суді та в газетах поруч з її ім'ям. Потім, коли всі газети замовчували її справжнє ім'я, стало ясно, що їй не загрожує публічний скандал, і тоді він дозволив собі говорити про неї трохи вільніше. Але тут, на суді, він знову став обережний і замкнутий.

— Ну, це важко пояснити… На мою думку, вона красуня, куди красивіша за Роберту. Але не тільки в цьому справа. Вона зовсім не така, як усі, кого я знав раніше… набагато самостійніша… і всі так уважно ставились до того, що вона робила і говорила. Мені здається" вона знає далеко більше, ніж усі мої попередні знайомі. І вона надзвичайно гарно вдягалась, і була дуже багата, і належала до кращих кіл суспільства, і газети часто писали про неї і вміщували її портрети. Коли я її не бачив, я щодня читав про неї в газетах, і мені здавалось, що вона весь час зі мною. І потім, вона дуже смілива, не така проста і довірлива, як міс Олден… спершу я навіть не міг повірити, що вона стала так цікавитися мною. А кінець кінцем я більше ні про кого і ні про що не міг і думати, і про Роберту теж. Я просто не міг — адже міс X весь час була передо мною.

— Так, на мій погляд, ви справді були закохані, просто-таки загіпнотизовані,— докинув Джефсон, як узагальнення, куточком ока стежачи за присяжними. — Типова картина божевілля від кохання, — ясніше, на мою думку, нікуди.

Але і публіка, і присяжні вислухали його зауваження з непорушними, кам'яними обличчями.

І зразу після цього довелось пірнути у бистрі, каламутні води гаданого злісного умислу, бо все інше було тільки вступом.

— Отже, Клайд, що сталося потім? Розкажіть нам докладно все, що пам'ятаєте. Нічого не пом'якшуйте, не намагайтесь здаватися ні кращим, ні гіршим, ніж ви були насправді. Вона мертва — і ви теж можете померти, якщо ці дванадцять джентльменів зрештою прийдуть до такого рішення. (Від цих слів немов крижаний холод пройняв і Клайда і всіх, хто був у залі суду). Але ради свого ж душевного спокою вам краще говорити правду. (Тут Джефсон подумав про Мейсона: нехай спробує відбити такий удар!)

— Так, сер, — просто сказав Клайд.

— Отже, її спіткало лихо, і ви не зуміли допомогти їй. Ну, а потім? Що ви тоді зробили? Як діяли?.. Ага, до речі, яку платню ви одержували тоді?

— Двадцять п'ять доларів на тиждень, — признався Клайд.

— Інших джерел доходу не мали?

— Пробачте, я не дочув.

— Чи були у вас тоді які-небудь інші джерела, звідки ви могли б так або інакше дістати грошей?

— Ні, сер.

— Скільки вам коштувала кімната?

— Сім доларів на тиждень.

— А харчі?

— Доларів п'ять-шість.

— Були ще які-небудь витрати?

— Так, сер: на одяг і на прання білизни.

— Мабуть, вам доводилось також брати участь у витратах, зв'язаних з усякими світськими розвагами?

— Протестую, це навідне запитання! — крикнув Мейсон.

— Протест прийнято, — заявив суддя Оберуолцер.

— Чи можете ви пригадати ще які-небудь витрати?

— Так, на трамвай, на поїздки залізницею. І крім того— я мусив вносити свою пайку, коли брав участь у всяких розвагах.

— Саме так! — люто крикнув Мейсон. — Я вважаю, що досить вам підказувати цьому папузі!

— А я вважаю, що шановному прокуророві нема чого втручатися не в свою справу, — фиркнув Джефсон, відбиваючись і за себе, і за Клайда. Йому хотілося зломити страх Клайда перед Мейсоном. — Я допитую підсудного, а щодо папуг, то за останній час ми бачили їх тут скільки завгодно, і вимуштрувані вони були, як справжнісінькі шкільні зубрили.

— Це злісний, наклеп! — заволав Мейсон. — Я протестую і вимагаю, щоб мені принесли пробачення!

— Ваша честь, пробачення має бути принесене мені і моєму підзахисному, і його буде швидко дано, якщо тільки ваша честь зволить оголосити перерву на кілька хвилин. — І, рішуче підступивши до Мейсона, Джефсон додав — Я зумію добитися пробачення і без допомоги суду.

Мейсон стиснув кулаки, готуючись відбити напад. Охоронці порядку в залі суду, стенографісти, газетчики і навіть клерк квапливо оточили обох юристів і схопили їх за руки, поки суддя Оберуолцер несамовито стукав по столу своїм молотком.

— Джентльмени! Джентльмени! Ви обидва виявляєте неповагу до суду! Негайно просіть пробачення у суду і один в одного, інакше я оголошу процес недійсним, арештую вас на десять днів і оштрафую на п'ятсот доларів кожного.

Говорячи це, суддя з свого підвищення суворо подивився на обох. І зразу Джефсон відповів дуже чемним і вкрадливим тоном:

— Якщо так, ваша честь, я приношу свої пробачення вам, панові прокурору і панам присяжним. Нападки прокурора на обвинуваченого здались мені надто несправедливими і недоречними, от і все.

— Не слід звертати на це увагу, — промовив Оберуолцер.

— Якщо так, ваша честь, я приношу свої пробачення вам і панові оборонцю. Може, я трохи погарячився. Та й підсудному теж, — насмішкувато додав Мейсон, глянувши спочатку в гнівні й непохитні очі судді Оберуолцера, а потім в очі Клайда, який зразу здригнувся і повернув голову вбік.

— Продовжуйте, — сердито пробурчав Оберуолцер.

— Отже, Клайд, — знову почав Джефсон, так спокійно, ніби викликати всю цю бурю означало для нього не більше, ніж чиркнути сірником, — ви сказали, що ваша платня становила двадцять п'ять доларів на тиждень і що у вас були всякі витрати. І ви не зуміли на той час відкласти трохи грошей про чорний день?

— Ні, сер… дуже мало… майже нічого

— Так. Ну, а коли б лікар, до якого звернулась міс Олден, погодився б допомогти їй за плату, скажемо, в сто доларів, — ви могли б заплатити стільки?

— Ні, сер… тобто не зразу.

— Вам невідомо, чи були у неї які-небудь свої гроші?

— Наскільки я знаю, не було, сер.

— Як же ви сподівались їй допомогти?

— Бачите, я думав, що коли вона або я знайдемо лікаря і він погодиться ждати, я, може, відкладаючи потроху, розплачусь з ним у розстрочку.

— Зрозуміло.