Американська трагедія - Сторінка 149

- Теодор Драйзер -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

І ви щиро хотіли так зробити?

— Так, сер, звичайно.

— І ви говорили їй про це?

— Так, сер. Вона це знала.

— Але ні вам, ні їй не вдалося знайти лікаря, який допоміг би їй, — а що далі? Що ви тоді зробили?

— Тоді вона захотіла, щоб я з нею одружився.

— Негайно?

— Так, сер, негайно.

— Що ж ви на це відповіли?

— Я сказав їй, що ніяк не можу зразу одружитись. У мене для цього не було грошей. І крім того, якби ми одружились і нікуди не виїхали, принаймні доти, поки народиться дитина, всі дізналися б про наші відносини і я втратив би службу. Та й вона так само.

— Чому ж?

— А мої родичі? Мені здається, вони не захотіли б залишити мене на фабриці, та і її теж.

— Зрозуміло. Вони вважали б, що ви обидва непридатні для цієї роботи.

— У всякому разі так я думав, — відповів Клайд.

— А далі що?

— Справа в тому, що якби я і хотів поїхати з нею і повінчатися, — у мене не було для цього грошей і у неї теж. Мені довелося б спершу відмовитись від свого місця і підшукати де-небудь інше, а вже потім вона могла б приїхати до мене. Крім того, я знав, що ніде не зможу заробляти стільки, скільки тут.

— А служба в готелі? Ви не могли повернутися до цієї роботи?

— Та, може… якби в мене були які-небудь рекомендації. Але я не хотів повертатися до цього.

— Чому ж?

— Мені не хотілося більше займатися цим… не подобався такий спосіб життя.

— Але ж ви не думаєте цим сказати, що взагалі не хотіли нічого робити? Хіба такі були ваші наміри?

— Ні, сер. Зовсім ні. Я їй зразу сказав, що коли вона поїде на деякий час, — до народження дитини, — і дасть мені змогу залишитися в Лікурзі, то я постараюся жити скромніше і посилатиму їй усе, що зекономлю, поки вона не зможе знову заробляти сама.

— Але ви не думали одружитися з нею?

— Ні, сер, тоді я не мав у собі досить сил це зробити.

— Що вона вам на це відповіла?

— Вона не погодилась. Вона сказала, що не може і не хоче залишатися в такому становищі і що я мушу з нею повінчатися.

— Зрозуміло. Тут-таки, одразу?

— Ну, так… у всякому разі якнайшвидше. Почекати трохи вона погоджувалась, але поїхати — нізащо, якщо тільки я не одружуся з нею.

— Ви їй сказали, що більше не любите її?

— Так, майже… так, сер.

— Що значить "майже"?

— Я сказав, що… що я не хочу одружитися. І потім, вона знала, що я вже не люблю її. Вона сама це говорила.

— Вона вам це говорила? В той час?

— Так, сер, кілька разів.

— Що ж, це вірно. Це було і в усіх її листах, які тут зачитувалися. Але що ви зробили, коли вона так рішуче відмовилась поїхати?

— Я не знав, що робити… Але я думав, може, я умовлю її поїхати на деякий час додому, а сам постараюся зібрати грошей і… може… коли вона буде вдома… і зрозуміє, що я дуже не хочу з нею одружитися… (Клайд запнувся і замовк. Прикро було брехати.)

— Так, продовжуйте. І пам'ятайте: правда, хоч би як ви її соромилися, завжди краща за брехню.

— Я думав, може, тоді, коли вона ще більше налякається і стане вже не такою незговірливою…

— А самі ви не боялися?

— Так, сер, боявся.

— Гаразд, продовжуйте.

— Так от… я думав так… може, якщо я запропоную їй усі гроші, скільки зумію до того часу зібрати… розумієте, я хотів спробувати ще і позичити в кого-небудь… тоді, може, вона погодиться поїхати і не змусить мене вінчатися з нею… просто оселиться де-небудь в іншому місті, а я допомагатиму їй.

— Зрозуміло. Але вона не погодилася на це?

— Ні… Тобто на те, щоб не вінчатися… Але вона погодилась поїхати на місяць додому. Я тільки не міг умовити її, щоб вона відмовилась від мене.

— Ви казали їй тоді або коли-небудь раніше чи пізніше, що приїдете і повінчаєтеся з нею?

— Ні, сер… Ніколи не казав.

— А що ж саме ви їй сказали?

— Сказав, що… тільки-но добуду грошей… — від хвилювання і сорому Клайд почав заїкатися—…приблизно через місяць я приїду по неї, і ми поїдемо куди-небудь на якийсь час, поки… поки… ну, поки все це не кінчиться.

— Але ви не сказали їй, що одружитеся з нею?

— Ні, сер. Не казав.

— Але вона, звичайно, хотіла цього?

— Так, сер.

— Ви не вважали тоді, що вона може примусити вас? Тобто що вам проти волі доведеться одружитися з нею?

— Ні, сер, я цього не думав. Я б старався з усіх сил, щоб так ке сталось. У мене був план: я хотів ждати якнайдовше і зібрати якнайбільше грошей, а потім відмовитися від шлюбу, віддати їй усі гроші і надалі допомагати їй усім, чим зможу.

— Але вам відомо, — тут Джефсон заговорив дуже лагідно і дипломатично, — що от у цих листах, які писала вам міс Олден (він дотягнувся до стола прокурора, взяв пачку оригіналів листів Роберти і урочисто зважив їх на долоні), є різні згадки про якесь рішення, яке було у вас обох зв'язане з цією поїздкою, — принаймні вона, очевидно, так вважала. Так от, що ж це було за рішення? Якщо я правильно пригадую, вона впевнено пише: "у нас усе вирішено".

— Так, я знаю, — відповів Клайд: адже два місяці вони з Белке-пом і Джефсснсм обговорювали це питання. — Але єдине рішення, про яке мені відомо (він щосили намагався здаватися щирим і говорити переконливо), — це рішення, яке я пропонував їй знову й знову.

— Яке ж саме?

— Та от, щоб вона виїхала, найняла де-небудь кімнату і дала мені можливість допомагати їй, а я час від часу відвідував би її.

— Е, ні, ви щось не те говорите, — навмисне заперечив Джефсон. — Не може бути, щоб вона це мала на увазі. В одному з листів вона каже, що розуміє, як вам важко буде поїхати і залишатися з нею так довго, — поки вона не одужає,— але що тут нічим не можна зарадити.

— Так, я знаю, — відповів Клайд швидко і точно, як кому було наказано. — Але це був її план, а не мій. Вона весь час повторювала, що хоче цього і що так мені й доведеться зробити. Кілька раз вона говорила про це по телефону, і я, може, відповідав: "Добре, добре", але зовсім не в тому розумінні, що я цілком згоден з нею, а прссто — що ми поговоримо ще про це пізніше.

— Зрозуміло. Отже, ви думаєте, що вона мала на увазі одно, а ви інше?

— Я знаю тільки, що я ніколи не погоджувався з нею в цьсму. Тобто я весь час просив її почекати ще трохи і нічого не розпочинати, поки я не зберу достатню суму грошей; я сподівався приїхати і обговорити все з нею ще раз і умовити її, щоб вона виїхала, — так, як я пропонував.

— Ну, а якби вона не погодилась на це, тоді що?

— Тоді я мав розповісти їй про міс X і просити, щоб вона відпустила мене.

— А якби вона все-таки наполягала?

— Ну, тоді я, мабуть, утік би… але мені навіть і думати про це не хотілось.

— Вам, звичайно, відомо, Клайд, що дехто з присутніх гадає, ніби приблизно в цей час у вашій свідомості зародився злочинний план: сховатися під чужим ім'ям, заманити її на одно з безлюдних озер в Адірондакських горах і холоднокровно убити або потопити, щоб вільно, без перешкод одружитися з міс X. Так от, чи правда це? Скажіть присяжним — так чи ні?

— Ні! Ні! Ніколи я не думав убивати ні її, ні кого-небудь іншого, — справді трагічно запротестував Клайд, стискаючи поруччя свого крісла і прагнучи, як його вчили, щоб ці слова прозвучали якнайбільш схвильовано і виразно.

Він трохи підвівся і всіляко намагався здаватися твердо впевненим у собі і викликати довіру, хоч в цю хвилину він весь був сповнений жахливого усвідомлення того, що саме таким і був його задум… і це усвідомлення, кричуще, тяжке, відбирало у нього всі сили. Погляди всього залу були прикуті до нього. Погляди судді, і присяжних, і Мейсона, і всіх журналістів. І знову на лобі його виступив холодний піт. Він нервово облизав свої тонкі губи і з зусиллям ковтнув, бо в горлі у нього пересохло.

І от крок за кроком, починаючи з перших листів Роберти після її приїзду до батьків і кінчаючи листом, в якому вона вимагала, щоб Клайд приїхав по неї, погрожуючи в противному разі повернутися в Лікург і викрити його, Джефсон розібрав усі стадії "передбачуваного:" зловмисного заміру і злочину, всіляко намагаючись применшити і остаточно спростувати все, що свідчило проти Клайда.

Вважають підозрілим, що Клайд не писав Роберті. Але ж він боявся ускладнень через родичів, через свою роботу, через усе на світі. Те саме стосується і зустрічі у Фонді, про яку він умовився з Робертою. Тоді у нього не було ніякого плану поїздки в якесь певне місце. Була тільки невиразна думка зустрітися з нею де-небудь — де прийдеться — і по можливості переконати її розлучитися з ним. Але настав липень, а його плани все ще були дуже непевні, і тут йому спало на думку, що вони можуть поїхати куди-небудь за місто, в недорогу дачну місцевість. І в Утіці сама Роберта запропонувала поїхати на яке-небудь з північних озер. Там, у гостиниці, а зовсім не на вокзалі, він дістав кілька карт і путівників (сказати правду, згубне твердження, бо у Мейсона був один з цих путівників з печаткою готелю "Лікург" на обгортці — печаткою, якої Клайд свого часу не помітив, і Мейсон подумав про це, слухаючи його свідчення). Клайд поїхав з Лікурга потихеньку, з далекої околиці,— що ж, безперечно, він хотів зберегти в таємниці свою поїздку з Робертою, але тільки для того, щоб уникнути всяких пересудів. Саме цим пояснюється те, що вони їхали в різних вагонах, записались як "містер і місіс Голден" та інше, — ціла серія хитрувань і викрутів, для того, щоб лишитися непоміченими. А ті два капелюхи, — просто старий забруднився і, побачивши підхожий, він купив ще один. І потім, загубивши капелюх під час катастрофи, він, природно, надів другий. Зрозуміло, у нього був при собі фотографічний апарат, і це вірно, що він брав його з собою до Кренстонів, коли гостював у них в перший раз, вісімнадцятого червня. І він спочатку відмовлявся від цієї власності через одну-єдину причину: через побоювання, що його причетність до суто випадкової смерті Роберти зрозуміють хибно і йому важко буде виправдатись. Його помилково обвинуватили в убивстві з першої ж хвилини арешту в лісі,— а він і без того був наляканий усім, що трапилось під час цієї злополучної поїздки, і не мав оборонця і нікого, хто замовив би за нього хоч слівце; він вирішив, що найкраще взагалі нічого не говорити, і тому тоді просто все заперечував. Та коли йому дали оборонців, він зразу розповів їм справжню історію того, що сталося.

Те саме було і із зниклим костюмом: він був мокрий і брудний, тому Клайд ще в лісі зв'язав його в клунок і, добравшись до Кренстонів, засунув кудись серед каміння, сподіваючись пізніше дістати його і віддати в чистку.