Американська трагедія - Сторінка 26

Машину — чудовий дорогий "пакард", не яку-небудь — не можна було взяти в призначений день. З неї можна було скористатися тільки найближчого четверга чи п'ятниці або ж доведеться відмовитись від прогулянки.

Усім ще раніше пояснили, — це була тільки частина правди, — що машина належить якомусь м-ру Кімбарку, старому і дуже багатому джентльмену (він у цей час подорожував по Азії). Але правда полягала в тому, що приятель Хегланда, Спарсер, був зовсім не шофером м-ра Кімбарка, а просто неробою, непутящим сином управителя одної з молочних ферм м-ра Кімбарка. Цьому юнакові дуже кортіло вдавати з себе щось більше, ніж сина простого завідуючого фермою; тимчасово виконуючи обов'язки сторожа: і маючи доступ до гаража, він вирішив узяти найкращу машину й покататися на ній.

Хегланд підказав думку влаштувати разом з друзями по готелю яку-небудь веселу прогулянку. Та коли всі вже були запрошені, стало відомо, що незабаром повертається м-р Кімбарк; тому Уіллард Спарсер, побоюючись, щоб хазяїн не застукав його зненацька, вирішив, що, мабуть, більше не варто користатися машиною. Але коли він розповів про несподіваіну перешкоду Хегланду, який нетерпляче мріяв про цю поїздку, той відкинув усі аргументи Спарсера. Чому б не скористатися автомобілем ще разок? Він уже побудоражив усіх своїх друзів, і йому не хотілося б розчаровувати їх. І поїздку призначили на наступну п'ятницю, коли Хегланд і його друзі будуть вільні від полудня до шостої години вечора. А тому що в Гортензії тепер були свої плани, вона погодилася їхати разом з Клайдом, який, звичайно, теж був серед заіпрошених.

Але, як пояснив Хегланд Ретереру і Хігбі, машину беруть без згоди власника:, тому краще зустріти її десь далі, на одній з тихих вулиць поблизу Сімнадцятої й Західного проспекту; звідти вони рушать до місця, де зручніше зустріти дівчат, а саме до Двадцятої і Вашінгтон-стріт. Далі вони поїдуть Західною парковою дорогою через міст Ганнібала в напрямі на північний схід до Гарлема, Північного Канзас-Сіті, Майнавілля і через Ліберті й Мосбі до Ексель-сіор-Спрінгс. Головною метою їх поїздки був маленький, відкритий цілий рік готель "Вігвам", що стоїть за милю чи дві від Ексельсіора;

"Вігвам" був одночасно і рестораном, і дансингом, і готелем. Тут можна було танцювати під грамофон і піанолу. Сюди часто приїздили компанії молоді; Хегланд і Хігбі вже не раз бували у "Вігвамі" і заявляли, що це чудовий куточок. Годують добре, дорога прекрасна. Біля будинку тече маленька річка: влітку тут можна кататися човном і вудити рибу, а взимку, коли річка замерзає,— бігати на ковзанах. Щоправда, зараз — у січні — дорога засипана снігом, але проїхати не важко і довкола дуже гарно. Недалеко від Ексельсіора є маленьке озеро, що замерзає цієї пори року, і, на думку невтримного фантазера Хегланда, там можна покататися на ковзанах.

— Послухайте-но, що він пропонує: марнувати дорогий час на якісь там ковзани! — цинічно зауважив Ретерер: з його погляду, зміст прогулянки полягав зовсім не в спортивних розвагах, а тільки в упаданні біля супутниць.

— Ану, к бісу! Ніякої хорошої ідеї не можна запропонувати, відразу кепкують, — обурився автор ідеї.

Єдиний з усієї компанії, кого, крім Спарсера, мучили побоювання, чи не скінчиться поїздка погано, був Клайд. З самого початку, як він довідався, що машина належить не Спарсеру, а його хазяїнові, це розстроїло і навіть обурило його. Він був проти того, щоб брати чужу річ, хоч би й на короткий час. Хіба мало чого може трапитись? їх можуть викрити.

— А ти не думаєш, що нам небезпечно їхати цією машиною за місто? — спитав Клайд Ретерера за кілька днів до прогулянки, коли він остаточно зрозумів, в якій спосіб вони одержують автомобіль.

— А що тут такого? — відповів Ретерер; він уже звик до таких витівок, і вони його мало турбували. — Адже не я беру машину і не ти. Коли Спарсер хоче взяти її, то це його справа, — так? Якщо він запросить мене прогулятися, я поїду. Чому б і ні?.. Мені потрібне тільки одно — повернутися вчасно. Все інше мене мало непокоїть.

І Хігбі, що підійшов до них у цю мить, висловився в тому ж дусі. Та Клайд все-таки не був спокійний. А як із цієї витівки вийде щось недобре, тоді його, чого доброго, звільнять. Але прогулятися разом з Гортензією та іншими дівчатами й приятелями такою чудовою машиною було надто принадно: він не міг устояти перед спокусою.

В п'ятницю, відразу після полудня, всі запрошені зібралися в умовлених місцях: Хегланд, Ретерер, Хігбі і Клайд на розі Сімнадцятої і Західного проспекту; Майда Аксельрод — подружка Хегланда, Люсіль Ніколас — подружка Ретерера і Тіна Когель — г— подружка Хігбі, яка привела з собою Лору Сайп (яку призначили в дами Спарсеру) — на розі Дванадцятої і Вашінгтон-стріт. А Гортензія в останню хвилину сказала Клайдові, що їй треба зайти додому і просила заїхати за нею на ріг Сорок дев'ятої і Дженесі-стріт; компанія погодилась на це не без бурчання.

Був кінець січня; день був похмурий, низькі хмари погрожували снігопадом, а так приємно й цікаво дивитись на летючі сніжинки, коли сидиш у закритій машині, і тому всім дуже хотілось потішитися цим видовищем.

— От було б добре! — вигукнула Тіна Когель, коли хтось сказав, що може піти сніг.

— О, я дуже люблю дивитись, коли падає сніг! — підхопила Люсіль Ніколас.

Машина мчала по Уест-Блаф-Род, Вашінгтон-стріт і Другій, переїхала мостом Ганнібала, поминула Гарлем і помчала далі берегом річки, — звивистою дорогою, вздовж якої, наче на варті, стояли пагорби, — до Рандольфських висот, а потім повз Мосбі і Ліберті. Гут дорога була краща. Майоріли мальовничі будиночки і вкриті січневим снігом горби.

Клайд, який за все своє життя в Канзас-Сіті жодного разу не їздив далі Канзаса, розташованого на захід від Канзас-Сіті, або далі незайманих лісів Суоппарку на сході, так само як і не їздив уздовж рік Канзас або Міссурі далі містечка Аргентіни, чи далі Рандольфських висот, — був у захваті; ця поїздка здавалася йому справжньою мандрівкою. Це було таке не схоже на звичайні будні. І Гортензія була весела, добродушно настроєна. Вона зручно влаштувалася поруч нього і не запротестувала, коли Клайд, побачивши, що інші обняли своїх супутниць, теж обійняв її і пригорнув ближче до себе. Навпаки, глянувши на Клайда, вона сказала:

— Здається, мені доведеться зняти капелюха.

Всі засміялися. В Гортензії була якась пікантна жвавість, часом дуже мила! Крім того, вона зробила нову зачіску, це було їй до лиця, і дівчині не терпілося показати її всім.

— А потанцювати там де-небудь можна? — спитала вона, не звертаючись ні до кого окремо.

— Будьте певні! — сказав Хігбі, який уже переконав Тіну Когель теж зняти капелюшок і міцно притис дівчину до себе. — Там є піанола і грамофон. Шкода, що я не догадався взяти свій кларнет. Я вмію грати на ньому "Діксі".

Машина з надмірною швидкістю мчала засніженою дорогою, серед білих полів. Сп^рсер, вважаючи себе досвідченим шофером, а також у цю хвилину і справжнім власником машини, хотів знати, з якою швидкістю він може вести її по такій дорозі.

Темні віньєтки лісів майоріли праворуч і ліворуч. Бігли мимо поля, вартові шляху — горби здіймалися і спадали, як хвилі. Промайнуло опудало, що стояло край дороги: широкі його рукава тіпав вітер, напівзотлілий циліндр зсунувся набік. З поля знялася зграя ворон і полетіла до далекого лісу, — його темні нерівні обриси ледве помітні були на фоні снігових просторів.

Спарсер сидів біля руля з таким виглядом, ніби вести цю чудову машину для нього найзвичайнісінька справа; поруч нього сиділа Лора Сайп. Він, власне, більше цікавився Гортензією, але зараз вважав за свій обов'язок приділяти деяку увагу Лорі. Щоб не поступатися іншим у галантності, він однією рукою обняв її, а другою продовжував керувати — фокус, який неабияк злякав Клайда, що й досі сумнівався, чи розумно було взагалі брати чужу машину. При такій швидкій їзді всі вони рискують загинути. Гортензію цікавило тільки одно: що вона Спарсеру явно подобається, хоч він поки що і змушений упадати коло Лори. І коли він обняв Лору і зверхньо спитав її, чи вона часто каталась в автомобілі по околицях Канзас-Сіті, Гортензія тільки всміхнулася про себе.

Але Ретерер, помітивши жест Спарсера, підштовхнув ліктем Люсіль Ніколас, а та й собі штовхнула Хігбі, щоб привернути його увагу до ліричної сцени на передньому сидінні.

— Ну, що, Уіллард, ви там непогано влаштувалися? — дружньо гукнув Ретерер Спарсеру.

— Прекрасно навіть, — весело відповів Спарсер, не обертаючись. — Тобі добре, крихітко?

— Чудово, — відповіла Лора.

А Клайд подумав, що Гортензія більш вродлива, ніж усі ці дівчата, — жодна не може порівнятися з нею. Зараз на ній була червона сукня з чорними прикрасами і темночервоний, у тон сукні, капелюшок з великими крисами. А на лиці, якраз під маленьким нафарбованим ротом, вона приліпила крихітну чорну мушку, наслідуючи якусь вродливу кіноактрису. Готуючись до цієї прогулянки, вона вирішила затьмарити всіх дівчат і тепер була певна, що їй це пощастило. І Клайд був цілком згодний з нею.

— Ви тут краща за всіх, — прошепотів він, ніжно обіймаючи її.

— А ви, любий хлопчику, теж умієте підмазуватись, коли захочете, — сказала вона голосно, і всі засміялись.

Клайд злегка почервонів.

За Майнавіллем, через шість миль дорога повернула в улоговину; тут була сільська крамниця, і Хегланд, Хігбі і Ретерер вийшли з машини, щоб купити цукерок, цигарок, морозива й фруктової води. Потім проїхали Ліберті і за кілька миль від Ексельсіор-Спрінгс побачили "Вігвам"; як виявилось, це був просто старий двоповерховий котедж, який притулився до невеликого горба. Правда, до старого будинку була прибудована нова, більша, ніж він сам, одноповерхова будова; тут була їдальня, зал для танців і в кінці його за перегородкою — бар. У великому каміні весело палав вогонь. Внизу, в улоговині по той бік дороги, було видно річку Бентон, власне струмок, тепер укритий міцною кригою.

— От вам і річка, — весело вигукнув Хігбі, допомагаючи Тіні Когель вийти з машини. В дорозі він кілька разів хильнув із своєї фляги і помітно повеселішав.

Компанія спинилась, щоб полюбуватися струмком, який замерз у звивистих, порослих деревами берегах.

— Казав я, що треба було взяти ковзани й покататися, — зітхнув Хегланд. — Не послухались мене.