Амурські звіролови - Сторінка 5

Поволі тьмяніли на ньому золоті хмари, і густі сутінки почали затягувати вузькі паді, порослі темним смерічником і кедрачом.

Перший в хатину повернувся бригадир. Він приніс лосячу печінку й, порізавши її великими шматками, поставив варитися. Потім прийшли Степан з Кіндратом, зняли з плечей рюкзаки з кабанячим салом і м'ясом. Тепер цими продуктами бригада була забезпечена вдосталь.

Напилявши вогких ясеневих дров, мисливці розвісили свій мокрий від снігу одяг біля гарячої пічки, а самі полягали на піл. Приємна млість після важкого дня скувала їхні натомлені тіла.

— Ну, хто що добув? — спитав бригадир.

Степан розповів, як під час відпочинку на сопці несподівано на них вийшов великий табун, як вони вибили з нього чотирьох кабанів.

— Кабан ситий іде! — додав Степан.— Гла-адкий! Сікачі вже з табунами ходять: певно, гін цього року ранній буде.

— Вам пощастило! Та і я маху не дав — одного лося добув. Правда, бик хоч і великий, але худий: після гону вони завжди такі. Але все-таки м'ясо. Щось Матвія з Маркіним довго немає. Далеко, мабуть, забилися. Одначе, печінка, здається, вже зварилася, глянь-но, Кіндрате.

З-під кришки каструлі вихопилися клуби духмяної пари, і всі враз відчули, що не на жарт зголодніли. Але вечеряти не сідали, чекаючи своїх товаришів. Кіндрат підкинув дров у пічку і прочинив двері на вулицю. В отворі з'явилася вузька смужка темного неба з нечастими яскравими зірками. Десь неподалік кричав пугач.

Ліниво гавкнувши, Рябчик сповістив про наближення решти мисливців. Невдовзі до відчинених дверей підбігли собаки, зарипів сніг, і двоє промисловиків повісили на гвіздок, забитий зовні в брусовану стіну, свої карабіни. Бригада зібралася в повному складі.

Дівчина-мисливствознавець

У Далекосхідному відділенні науково-дослідного інституту хутра готувалися до польового сезону. Наталка Суходольська — вчорашня аспірантка — нетерпляче чекала, коли нарешті, достане можливість почати самостійну роботу.

Струнка, з розкішними русявими кучерями, які вільно й граціозно торкалися плечей, з усміхненими синіми очима, вона швидше була схожа на артистку, ніж на біолога-звіровода. Дівчина не раз відчувала на собі недовірливі погляди співробітників, і ось тепер вона хотіла довести, що чоловіча професія мисливствознавця їй цілком під силу. Щодо сміливості та витривалості, то вона не поступиться деяким юнакам, а безмежна любов до обраної справи, наполегливість у подоланні труднощів необхідні, на її думку, рівною мірою у будь-якій сфері діяльності.

З якою радістю складала вона спальний мішок і спорядження в новий, вражаючих розмірів рюкзак! Нарешті вона залишить свій осоружний тісний кабінет, заставлений шафами з книжками, черепами та польовими звітами, й опиниться у північних джунглях!

Шлях Суходольської та лаборанта Соловйова пролягав до Сікачі-Аляну, куди мали дістатися машиною, а звідти на нарті разом з провідником-нанайцем повинні були піднятися на Сіхоте-Алінь.

Завантаживши в "газик" рюкзаки, лижі та зброю, розпрощавшись із співробітниками інституту й одержавши напутні поради, що закінчувалися побажанням успіхів, Суходольська і Соловйов нарешті втислися в машину. Причинилися дверцята, і бувалий в бувальцях "газик" помчав сповнену найрадужніших сподівань Наталю до засніжених відрогів Сіхоте-Аліню.

До Сікачі-Аляну доїхали засвітла, але все ж довелося тут переночувати. Вранці вони разом з провідником, який чекав їх, знову посідали в машину й рушили в ліс. Доїхавши до Біксуру, зупинилися: далі дороги не було.

Витягши з машини нарти, лаборант і провідник розмістили на ній усе польове спорядження, закріпили його мотузками, наділи лямки на собак і попрощалися з водієм. Він повертався в місто, а вони йшли у нетрі Сіхоте-Аліню.

Наталка без жалю помахала услід "газику", що швидко віддалявся, і, кинувши м'яким рухом за плече свій одноствольний дробовичок, бадьоро закрокувала слідом за супутниками й нартою. Сніг на стежці був неглибокий, тому йшли без лиж. Перейшли вкриту кригою річку, і провідник знову розшукав ледве помітну звірину стежку. За ним собаки тягли нарту. Соловйов ішов за саньми. На підйомах він підштовхував уперед важку нарту. Наталя трохи відстала. Вона не квапилася доганяти своїх супутників. Її виповнювала радість од зустрічі з зимовим лісом. Насолоджуючись сторожкою тишею, мружачись од сліпучого сонця, вона стежила за моторними червонохвостими дятлами, що перелітали з дерева на дерево у пошуках короїдів. Все привертало її увагу: звірині сліди й старі, примхливо покручені дерева, крик жовни й хурчання наляканої білки. Одягнена в коричневий лижний костюм, дівчина легко долала повалені дерева, одяг не сковував її рухів.

Раптом неподалік стежки випурхнув рябчик, за ним другий. Наталка зупинилася, зняла з плеча рушницю, зарядила її патроном з мілким дробом і почала обережно підходити до птахів. Довірливі птахи підпустили її близько. Старанно прицілившись, дівчина вистрілила. Сіра грудка впала на сніг. Другий рябчик перелетів і зачаївся в густому гіллі самотньої ялини, але й він не уник влучного Наталчиного пострілу. Догнавши чоловіків, які чекали на неї, вона приторочила до нарти свою першу мисливську здобич. Обличчя її пашіло, очі від збудження розширилися. Вона усміхнулася лаборанту й весело вигукнула:

— Юшка на вечерю є! Спробую ще третього підстрелити!

Перепочивши, загін продовжував свій шлях. Надвечір подорожні дісталися порожньої крихітної хатки рибалок, що стояла на березі річки. Тут і влаштувалися на ночівлю. Соловйов швидко оглянув і полагодив піл, сходив з казанком по воду, розпалив пічку. У похідних умовах він орієнтувався добре, був діяльний і виявляв велику спритність. Ця бувала людина викликала в Наталі глибоку повагу. Соловйову ж здавалося, що Наталка взялася не до свого діла і, коли заведе сім'ю, полишить польову роботу. Але своїх думок він їй ніколи не висловлював, боячись образити хорошу дівчину.

Суходольська мала дослідити харчування соболів. Це було темою її наукової роботи. Для розробки теми потрібно було зібрати якомога більше матеріалу. І хоч лаборант мав ліцензію на відстріл кількох соболів, Наталка розуміла, що така кількість звірів її ніяк не задовольнить. Вона вирішила неодмінно побувати на промислі в кількох мисливців, щоб і там обстежити тушки. Мисливствознавець Перекатов радив їй побувати у тайзі в Богатирьових. "Олег Костянтинович абичого не порадить,— міркувала вона перед сном,— мабуть, до них і слід зайти у першу чергу".

Вранці Суходольська розгорнула карту навколишньої місцевості і попросила провідника Олександра Гейкера показати, де розташоване зимовище Богатирьових. Нанаєць показав це місце й розповів, як до нього дістатися, за скільки днів. Шлях попереду був нелегкий. Проте Наталю це анітрохи не

засмутило: в поході час не змарнується; вони колекціонуватимуть тварин. Так і почалася перша самостійна польова робота Наталки Суходольської.

Після дводенного переходу Наталка облюбувала для тривалої стоянки безіменне джерело. Вода в ньому подекуди не замерзла, і це було дуже зручно. На сонячному пагорбку Соловйов із провідником розчистили землю від снігу і вкрили її товстим шаром щойно зрубаних ялицевих гілок. Потім принесли від джерела два пласких каменя під жерстяну складану пічку й напнули намет. Поверх гілок послали ведмежу шкуру, на якій розгорнули три спальних мішки. До вечора житло було обладнане. Затопили пічку. Приємно запахло свіжою ялицею. Устромивши в головах загострену паличку, Наталка прив'язала до неї стеаринову свічку. По вечері при її примхливому світлі вона заходилася робити записи у польовому щоденнику.

Куцоногі їздові собаки, малопридатні до полювання, згорнулися у клубочки на ялицевому гіллі, сховавши носи в пухнасті хвости. Вони не скаржилися на холод, не лізли до столу й терпляче чекали тієї хвилини, коли хазяїн кине їм по одному сушеному карасю. Кожної весни Гейкер ловив карасів про запас. Збирав він і заснулу або таку, що загинула від зимової моровиці, рибу, а потім в'ялив її на сонці й складав у комірчину. Ця споруда стояла на високих ніжках-стовпах. Надіті на них догори дном старі відра перешкоджали щурам залазити в комірчину по стовпах-сваях. Собаки жадібно з'їдали карасів з кістками та лускою і почувалися на цьому мізерному харчі пречудово.

Поклавши у пічку два товстих ясеневих поліна, натомлені подорожні поснули.

Вранці, ще до світанку, першим підвівся Соловйов. Він сходив по воду, затопив пічку і поставив варитися традиційну мисливську страву — кашу. Наталі було ніяково, що приготуванням сніданку займається чоловік, але, розніжившись у своєму пуховому мішку, вона не мала сили вилізти з нього доти, доки не нагріється повітря в наметі. Спершись на руку, дивилася вона крізь прорізь у наметі на ліс, що прокидався. Ще сутінний, він жив своїм таємничим життям. Після сніданку почалася робота. Наталка розставляла пастки на гризунів, Соловйов насторожив кілька капканів на норку й соболя, Гейкер, прихопивши одну з собак, подався на пошуки кабана. Надвечір він приніс половину підсвинка й поставив варитися м'ясо. Поки готувалася вечеря, Наталка попросила Олександра розповісти про ліси, в яких вій полював з дитинства. Бувалий нанаєць виявився на диво небалакучою людиною. До того ж його бентежило, що співрозмовниця записувала його слова й дивилася на нього дуже пильно. Вона закидала його запитаннями, а він відповідав лише на деякі. Проте наполегливість і такт дівчини досягли мети: під кінець бесіди старий розговорився і розповів багато цікавого про колишнє життя.

— Раніше на Алій жили нанайці. В річці багато риби є. Внизу — карась, короп, щука. Вгорі — ленок, таймень. Восени кета прийде. Ти, либонь, знаєш: нанаєць без риби — як риба без води — не може жити. Мій батько на соболівку в верхів'ях Алої ходив. Там усякого звіра безліч було. Амба охороняв. Найвища гора — є його дім. Батько говорив, хочеш вдало полювати — у тигрячий дім іди, подарунок неси, амбу проси.

— Ну і як, допомагали вам тигри? — спитала Наталя.

Старий мисливець промовчав, несхвально зиркнув на дівчину.

— А далеко ви від Амуру ходили на полювання? — поцікавилася Наталя.

— Дуже далеко не ходили. За великою сопкою всі річки підуть у Хор.