Амурські звіролови - Сторінка 7

Марно переконувала його й Наталя втриматися від небезпечного задуму. Спокійно усміхаючись, наче йшлося про те, щоб дістати кілька шишок, Матвій заперечив: ризик невеликий, по деревах лазять усі хлопчаки, боятися тут нічого. До речі, біля самого дупла стримить суха гілка, на ній можна перебути, пропускаючи ведмедя.

— Я полізу, а ви вже гав не ловіть,— сміючись, сказав Матвій.— Сподіваюся, Наталя, з рушниці стріляти ви вмієте? Беріть оно мій карабін і чатуйте на цьому місці. А вам, Соловйов, доведеться стати з другого боку модрини.

Знявши рюкзак і пересвідчившись, що ніж при ньому, Матвій підійшов до ялиці, що росла поряд з модриною, і, не знімаючи шкіряних рукавиць, спритно поліз на дерево. Він дістався верхівки ялиці, після чого обхопив руками стовбур модрини й переліз на неї. М'які лосині олочі не давали ногам ковзати по слизькій корі. От він доліз до першої товстої гілки і, притулившись до стовбура, сів на неї, безпечно звісивши ноги. Перепочив і поліз вище. З того, який маленький він ставав, Наталка розуміла, як високо він здирався. Серце її стискалося від страху за Матвія. І навіщо тільки він поліз!

Можливо за інших обставин молодий мисливець діяв би інакше, але внизу стояла Наталя. Він відчував її погляд, сповнений тривоги, і це відчуття додавало йому впевненості й сили. Матвій досяг гілки, за півтора метра од якої чорнів барліг. З нього будь-якої миті могла з'явитися голова розлюченого ведмедя. Востаннє відпочивши, мисливець став ногами на товсту гілку і пішов по ній, тримаючись руками за топкі галузки. "Як бувалий матрос на реї",— подумалося Наталці. Матвій же тим часом, переконавшись, що в нього на випадок чого є шлях до відступу, тихенько рушив до барлогу. "А що коли ведмідь теж полізе на цю гілку і зіштовхне мене з дерева? — майнула думка в хлопця.— Ні. Ведмідь поспішатиме злізти на землю, він боїться людини, а я заздалегідь поступлюся йому дорогою".

Підійшовши до дупла, Матвій обережно поклав руку на його край і зазирнув усередину. Там було темно, пахло цвіллю і якимсь особливим звіриним духом. "Невже ведмедя нема?" — Матвій зиркнув униз, і йому здалося, що усміхнена Наталка фотографує невдаху-мисливця. Тоді він нахилився над темним колодязем і, набравши якомога більше повітря в легені, дмухнув.

Не встиг Матвій випростатись, як від гучного ревіння звіра здригнулася всохла верхівка п'ятисотлітнього велета. Стукаючи кігтями по стінках дупла, ведмідь важко вибирався з барлогу. Матвій відійшов по гілці від стовбура і, повернувшись до барлогу, однією рукою ухопився за сук, що звисав над ним, а другою машинально стис руків'я ножа. З дупла з'явилися передні лапи, висунулася голова. Маленькі люті очиці на мить втупилися в Матвія, немов прикидаючи, чи можна дістати непроханого гостя лапою. Потім ведмідь пильно подивився униз, на землю, і поліз угору, поки не вибрався з дупла задніми ногами. Роззирнувшись іще раз, він почав швидко злазити з дерева. Спершу сповзав з того боку, де на нього чатував Соловйов. Але нетерплячий мисливець поворухнув головою, і цей рух не лишився непомічений. Обережний звір одразу ж перемістився на інший бік стовбура.

Наталя дивилася, як з'явився ведмідь, як став поквапно спускатися вниз. Вона встигла двічі зафіксувати на плівці цей цікавий момент, але, коли ведмідь зліз до середини дерева, згадала, що в неї за плечима карабін і що треба швидше стріляти. Їй раптом стало страшно: а що коли промаже або тільки поранить звіра? Тоді ведмідь накинеться на неї. Притиснувши до щоки холодний приклад карабіна, вона надміру довго ловила на мушку вразливе місце звіра. Віддача в плече від пострілу була така велика, що дівчина навіть похитнулася. Заревівши, ведмідь хапнув зубами себе за бік. Одразу ж розтис лапи й, ніби велика чорна грудка, впав на мерзлу землю. Тієї ж миті скочив на лапи і, роблячи великі стрибки, помчав геть.

Задивившись на звіра, Наталя забула, що в таких випадках належить стріляти вдруге.

Ведмідь утік недалеко. Смертельна рана незабаром скувала його рухи, і він упав на сніг. Усе це бачив з дерева Матвій.

— Готовий! — вигукнув він і став спускатися вниз. Зіскочивши з нижньої гілки, він підійшов до закляклої Наталки, привітав із влучним пострілом і, взявши з її рук карабін, попрямував до нерухомого ведмедя. Соловйов і Наталка пішли слідом за ним.

— Коли виліз з дупла, здався мені ведмежам, а в ньому ж більше ста кілограмів,— сказав Соловйов, перевертаючи ведмедя і розглядаючи рану в боці.

— Беріть проби, Наталю, та вкриватимемо гіллям здобич. Шкура по праву належить вам.

Старанно обклавши від зірких воронячих очей ведмежу тушу ялиновими гілками і нагодувавши до несхочу собак, яким так і не довелося попрацювати з небезпечним звіром, мисливці рушили додому. Дорога тепер усім здалася значно коротшою.

Бригада була вже вкупі, коли Матвій із супутниками підійшов до зимовища. Чекали їх нетерпляче, всім кортіло дізнатися, як трималася на ведмежому полюванні Наталя.

— Можеш, батьку, поздоровити нашу гостю. Справжній звіробій: з першої кулі — і на смерть,— по цих словах Матвій вийняв з рюкзака ведмеже серце й великий шматок світло-жовтого здору.

Після вечері довго не могли заснути. Кожен згадував випадки на ведмежих полюваннях. Тільки Наталці нічого було згадати: це було її перше полювання на великого звіра.

З цього дня всі пройнялися ще більшою повагою до мужньої дівчини, хоч Наталя не бачила в своєму вчинку ніякого геройства. На полюванні вона відчула два почуття: велику тривогу за Матвія і жалість до безневинного звіра, який, нікому не заважаючи, солодко спав у своєму барлозі й якого в такого надійного сховища підняли на смерть люди.

М'яке золото

Наближався Новий рік. Мисливці вирішили влаштувати святковий стіл і пригостити Наталю тайговими ласощами. Жіноче самолюбство не дозволяло дівчині усунутися від кулінарних справ, і вона надумала приготувати фаршировані млинці. У переддень новорічного свята на подовженому з цієї нагоди столі, вкритому білим папером, стояли миски з холодцем із ведмежих лап і талою із свіжоморожених ленків. Обвітрені обличчя мисливців сяяли усмішками, лунали дотепи й жарти, відповіддю на які був дружний сміх могутніх людей, що немов розсував приземкуваті стіни хижки. Всі хвалили відварну кабанятину, лосячу ковбасу. Наталя вперше куштувала такі делікатеси. Бачачи, з яким апетитом їсть дівчина холодець його приготування, Іван Тимофійович задоволено погладив бороду:

— Смачно?

— Дуже! Хочу ще.

— Найперша закуска, голубонько, не соромся, бери ще. Ведмежі лапи й на царські столи подавалися. Чував, що й богдихани дуже ласі до них були. Я таким холодцем не раз частував відомих людей, які приїздили до мене на полювання.

А один покуштував та й каже: "От би пригостити таким холодцем моїх приятелів! Чи не можна, Іване Тимофійовичу, як уб'єш ведмедя, прислати мені лапи?" Чому ж, кажу, можна. І послав. Приїздить він наступного року до мене, я і питаю: "Як ведмежий холодець, сподобався вашим?" — "Ох, і було ж мені, Іване Тимофійовичу, з тими лапами! — відповідає.— Я був на роботі, коли твій син приніс пакунок і пішов. Розгорнула дружина папір і руками сплеснула. Дзвонить мені по телефону, голос тремтить: "Тут тобі від Богатирьова передали, а що — не збагну, надто страшне".— "Це ведмежі лапи,— здогадався я,— пречудовий холодець зробимо, гостей подивуємо".— "Ні, чоловіче, я їх і в руки не візьму, вони на людські ноги схожі". Довелося самому варити холодець..."

Наталка уважно слухала розповідь і хитала головою:

— Цілком можу уявити, як розгубилася бідолашна жінка, одержавши такий подарунок. Ну що ж, а тепер я пригощу вас стравою, яку так полюбляв мій батько.— І вона дістала з пічки сковорідку й поставила її на стіл, знявши з неї емальовану кришку.

Хата сповнилася невимовно смачним ароматом. Величезна сковорода до країв була наповнена рум'яними, апетитними фаршированими млинцями.

— Ну й куховарочка! — вигукнув Іван Тимофійович.— Такі млинці з язиком проковтнути можна. Матвій, дістань-но кухлик. Ось-ось дванадцята проб'є. Новий рік і нам треба зустріти як слід!

На столі з'явилася трилітрова скляна банка. Матвій розлив вино по емальованих кружках, одну з них простяг Наталі.

— Так багато! А я не захмелію? — вигукнула вона.

Проте вино виявилося на подив легким, солодким і духмяним.

— Де ви дістали, Матвію, такий чудовий напій? — спитала Наталя.

— Справа проста. Коли ми приїхали, виноград ще де-не-де висів. От я й зібрав його. Правда, не гірше за кримське? Але ж яке диво ці млинці! А яка чудова начинка в них! Як вам вдалося таке приготувати?

— Без вашої м'ясорубки в мене, звісно, нічого не вийшло б. А фарш, ви знаєте, я зробила з рябчиків. У старовину таку страву називали тертими рябчиками.

Вечеря тривала довго. Після смачних страв пили чай з лимонником і цукерками, припасеними дівчиною до такої пагоди. Вечір вийшов пречудовий. Наталя з особливим задоволенням відзначила про себе, як легко і гарно їй з цими зовні незграбними, але чуйними й душевними людьми. У її пам'яті мимохіть виринули звані обіди, де часом панує або надмірна манірність, або легка розв'язність, що межує з вульгарністю. Тут же все дихало щирістю, скромністю, природженим тактом, а мисливські дотепи часом веселили її до сліз.

Січень приніс сталу гожу морозяну погоду — найкращий час для промислу хутра. На снігу все частіше зустрічалися свіжі соболині сліди. Цікавили мисливців не тільки соболі, ловили вони видр і норок, колонків і харз. Промисловики розставили близько трьохсот капканів і кілька десятків кулемок — саморобних дерев'яних пасток. У кожного були свої постійні стежки. Оглядати їх мисливці ходили з дробовиком або гвинтівкою: на випадок, якщо нагодиться білка, рябчик або великий звір. Соловйов теж насторожив десятків зо два капканів на соболів уздовж двох струмків. Гейкер полював переважно білок, а при нагоді брав соболя "рукавцем" — пасткою з рибальської сітки.

До приїзду Суходольської в мисливців зібралося багато соболиних і колонкових тушок. Вона розморожувала їх і по черзі обробляла, фіксуючи проби в маленьких пробірках і пакуночках. Зваживши й вимірявши кожну тушку, вона прив'язувала до неї номерок і акуратно складала у фанерний ящик, який стояв на морозі.