Аріель - Сторінка 2

Червоний язичок полум'я тьмяно освітив кімнату. Вітер, що проникав крізь вікно, коливав полум'я, і на стінах танцювала тінь Аріеля. Кутки кімнати сповнював морок.

У протилежному від хлопчика кутку щось заворушилось. Шарад придивився і похолов від жаху. З щілини виповзала велика жовта змія з короткою товстою головою, роздутою шиєю, плоским черевом, з світлим, обрамованим чорними лініями рисунком на шийній частині, схожим на вічка. Наї!

Слідом за першою наї — очковою змією — виповзала друга, чорнобура, за нею — зовсім чорна, потім сіра, ще й ще. Змії розповзались по кімнаті, оточували хлопчика.

— Сиди, не рухайся, мовчи! — шепотів Аріель, байдужий, як завжди, і сам ніби скам'янів.

Змії підповзли зовсім близько. Високо підіймали передню частину тулуба, сильно розширяли шиї, так, що вони ставали схожі на плоский щит, і дивилися прямо в очі хлопчикові, готуючись кинутися на нього.

Аріель ледве чутно засвистав сумовиту, одноманітну мелодію, в якій чергувались усього лише три тони.

Змії завмерли, прислухаючись, потім опустили голови і, повільно відповзаючи в куток, зникли в отворі підлоги.

Шарад, як і раніше, сидів непорушно. Краплі холодного поту вкривали його обличчя.

— Молодець! — прошепотів Аріель. Але ця похвала була незаслужена: хлопчик не кричав і не рухався тому, що був паралізований страхом.

У кімнату ввірвався вітер, несучи з собою солодкий запах жасмину. На небі зорі оповились хмарами. Загримів грім, і незабаром зашуміла тропічна злива. Повітря одразу ж посвіжішало. Спалахували блискавки, освітлюючи стіну будинку на протилежному боці і відбиваючись у воді, яка швидко покрила весь двір, перетворивши його на озеро.

Хлопчик полегшено зітхнув, звільняючись від свого заціпеніння. Проте його чекали нові випробування.

Стіна з циновки, що розділяла кімнати, несподівано піднялась, і Шарад побачив сліпуче освітлену кімнату, в якій підлога була заслана білою клейонкою. Посеред кімнати стояв величезний тигр. Світло падало йому в очі, і золотиста смугаста тварина мружилась, невдоволено стріпуючи головою. Пружним хвостом звір бив по підлозі.

Та ось очі тигра стали звикати до яскравого світла. Мружачись, він втупився очима в Шарада, тихо, коротко заричав і, опустившись на передні лапи, весь напружився, готуючись до стрибка.

Шарад схопився за голову і несамовито закричав.

Він відчув, як хтось торкається його плеча. "Загризе!" ціпеніючи від жаху, подумав хлопчик. Але дотик був надто легкий для лапи звіра.

— Чого ти закричав? — почув він голос Аріеля. — Наставник покарає тебе за це! Ходімо! — Аріель взяв Шарада за руку і майже силоміць поставив на ноги.

Лише тепер Шарад насмілився розплющити очі. Стіна з циновки була на місці. В кімнаті напівтемрява. За вікном шумить, стихаючи, злива. Чути віддалені, глухі удари грому.

Хитаючись, Шарад поплентався за Аріелем, майже нічого не тямлячи.

Вони пройшли довгим напівтемним коридором, увійшли у вузькі двері. Аріель пропустив Шарада вперед і сказав голосно:

— Йди! Тут сходи. Не впади. — І пошепки додав: — Будь обережний! Не кричи, що б з тобою не трапилось. Не бійся. Тебе лякають для того, щоб ти звик нічого не боятися.

Аріель згадав, як він сам вперше був підданий таким випробуванням. Тоді він ішов один, його ніхто не попереджав і не втішав.

Шарад, тремтячи від страху, спустився по напівобвалених сходах. Перед ним було темне підземелля. Пахло вогкістю. Повітря важке, застояне. Кам'яна підлога вкрита рідким холодним мулом. Згори падали великі краплини. Десь дзюркотіла вода. Хлопчик, не знаючи, куди йти, простягнув уперед руку, щоб не вдаритись об невидиму перепону.

— Йди, йди! — підштовхнув його Аріель.

Шарад рушив уперед в непроглядній темряві. Десь почулись приглушений стогін, дикі завивання, божевільний регіт. Потім настала зловісна тиша. Але темрява здавалася сповненою живими істотами. Шарад відчував чиїсь холодні дотики. Раптом пролунав дивовижний гуркіт, від якого здригнулась земля.

— Йди! йди!

Хлопчик доторкнувся рукою до слизької стіни. Незабаром і друга рука доторкнулася до стіни. Підземелля звужувалось. Шарад уже ледве просувався вперед.

— Йди! йди! — владно наказав Аріель. І одразу ж шепнув: — Не бійся, зараз...

Але він не доказав. Шарад раптом відчув, що земля зникає з-під ніг і він падає в безодню...

Упав він на щось м'яке і вологе. На нього опускається важке склепіння і притискає до землі. Вій задихається, стогне.

— Мовчи! — чує він шепіт Аріеля.

Та ось склепіння підіймається. Навколо та ж сама темрява. Раптом з темряви з'являється світла хмарка. Вона набирає форми величезного діда з білою довгою бородою. З одягу, що світиться, як туман при місячному сяйві, піднімається кістлява рука. Чується глухий, низький голос:

— Якщо хочеш жити, встань і йди не озираючись!

І Шарад скорився. Тихо плачучи, він підводиться і бреде коридором. Стіни підземелля починають світитися тьмяним червонуватим світлом. Стає тепло, потім нестерпно жарко. Стіни дедалі червонішають і зсуваються. Крізь щілини пробивається полум'я, його язики палають усе яскравіше, все ближче. Ще трохи — і спалахне волосся, загориться одяг. Шарад задихається, починає непритомніти. Хтось підхоплює його, і останнє, що він чує, — це шепіт Аріеля:

— Бідолаха Шарад!..

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

ДАНДАРАТ

Аріель прокинувся і відразу ж подумав: "Бідолаха Шарад!"

Нервове потрясіння Шарада було таке велике, що хлопчика довелося покласти в шкільну лікарню. Лікар примусив Шарада випити гарячого молока з горілкою, і дитина заснула, а Аріель, його вимушений провідник, повернувся в свою кімнату.

Поки Аріель умивався, зійшло сонце. Задзвонив гонг. Замість грубої буденної сорочки Аріель одягнув полотняне вбрання. В школі чекали приїзду вельможних гостей.

Після сніданку викладачі й старші вихованці зібрались у великому залі, заставленому кріслами, стільцями, лавами. В кінці довгого залу височіла естрада, заслана килимом і прикрашена гірляндами квітів. Вікна були щільно зачинені, і зал освітлювався електричними лампами в химерних бронзових люстрах.

Незабаром почали з'являтися й гості в найрізноманітніших костюмах. Тут були поважні смагляві сивобороді старики в шовковому одязі, оздобленому перлами й самоцвітами, і худі факіри, і представники різних каст із знаком касти на чолі, намальованим глиною з Гангу, одягнені в грубу дхоті і старомодну куцу куртку, прикрашену стрічками, в сільської роботи черевиках із загнутими носами. У декого збоку, за звичаєм аскетів, висіли навіть маленькі мідні казанки. Були й такі, чия одіж складалася з простирала та дерев'яних сандалій.

Останніми з'явилися сагиби. Білошкірі, високі на зріст, самовпевнені англійці в білих костюмах заповнили крісла в першому ряду.

Шкільне начальство улесливо упадало біля них.

На естраду вийшов білошкірий чоловік в індійському костюмі — начальник школи Бхарава. Чистісінькою англійською мовою, вишуканими словами він привітав гостей і просив їх "зробити ласку — подивитися на досягнення Дандарата в справі виховання слуг світу, бога й істини".

Вихователі почали показувати своїх найталановитіших вихованців. Це було схоже на сеанси "професорів магії і окультних наук".

Один за одним виходили на естраду вихованці. Вони відтворювали цілі сцени і виголошували промови під впливом гіпнозу, повторювали з надзвичайною точністю все сказане кимось з присутніх. У деяких вихованців увага була загострена до такої міри, що вони помічали порухи присутніх, непомітні для інших. За словами вчителів, деякі з вихованців могли бачити випромінювання, що йдуть з голови людини, яка вперто над чимось думає, "чути рефлекторні рухи звукових органів, що підсвідомо фіксують звуками процес мислення", тобто не лише "бачити", але й "чути" роботу мозку. Все це негайно "підтверджувалось на досліді", викликаючи схвалення гостей.

Демонструвались і юнаки-феномени, які нібито виробляли в собі сильні електричні заряди, що засвічували лампочку розжарювання і вилучали великі іскри, і ці іскри оточували ореолом їх тіла. Інші бачили в темряві.

Потім з'явилися спеціалісти іншого характеру: почувши кілька слів свого співбесідника, спостерігаючи його обличчя, рухи, зовнішні ознаки, вони безпомилково розповідали про події, що останнім часом відбулися в його житті.

Аріель споглядав це видовище і думав:

"Краще б вони показали ті випробування, яким піддають вихованців".

Аріель пройшов через усі ці кола пекла. Останнім випробуванням, якого він зазнав, було "прийняття духу". Аріель здригнувся, згадавши цей похмурий обряд, який виконували вихованці останніх ступенів навчання. їх змушували бути присутніми, коли людина вмирає, тримати вмираючого за руки, а коли наставав момент смерті, їм наказували цілувати вмираючого в губи і приймати в себе його останній віддих. Це було огидно. Проте Аріель умів стримувати себе.

Раптом зчинився гомін, який одвернув Аріеля від його думок.

Начальник школи запрошував гостей до іншого залу, де їх чекало нове видовище.

Тут мала відбутися роздача дипломів членам теософічної "Білої ложі" з рук самого "вчителя вчителів" Ісуса-Матерейї.

Величезний зал утопав у зелені і квітах. Естрада, заслана килимом, скидалася на альтанку, оповиту плющем, трояндами і жасмином. Крізь відчинені вікна в зал проникали пориви палючого вітру. Ставало душно. Гості, заходячи, скидали з пліч шалі й обмахувались пальмовими віялами. Товстий заміндар непомітно засунув у рот лист бетеля.

В першому ряду на двох позолочених кріслах, оббитих жовтим шовком, сіли літній англієць в окулярах, з хвилястою сивою бородою і мем-сагиб — огрядна жінка з круглим свіжим обличчям і стриженим завитим сивим волоссям, в індійському вбранні — вожді теософічного товариства, містер Броунлоу і місіс Дрейден. Директор школи підніс місіс Дрейден букет квітів.

Коли всі посідали, хор дівчаток і хлопчиків у голубих костюмах, оздоблених гірляндами з білих олеандрів, заспівав гімн Лунали останні звуки гімна, коли в альтанці з'явився Матерейя.

Усі встали. Багато хто з гостей упав навколішки.

"Учитель учителів" був одягнений у довге вбрання небесноблакитного кольору, його голова з хвилястим, спадаючим на плечі волоссям і невеличкою борідкою нагадувала зображення Христа італійських художників.