Аварія - Сторінка 4

Зірки відбивались у воді, потягло прохолодою. Від села долинали згуки гармонії та спів, чувся альпійський ріжок,— це розважалася спілка скотарів.

— Будьте обережні,— застерігав захисник.— Ворог опанував важливі позиції; мертвий Гігакс, що так недоречно виринув із вашої нестримної балаканини, страшенно загрожує нам, становище вкрай погане, недосвідчений адвокат уже склав би зброю, та якщо ви будете наполегливі, скористаєтеся з усіх можливостей і насамперед якщо будете обережні й дисципліновані, то я зможу дещо важливе ще врятувати.

Трапс засміявся. Ну й кумедна ж ця гра, він її неодмінно запропонує на першому ж вечорі в "Країні див".

— Правда ж? — зрадів захисник.— Просто оживаєш від неї. Я геть був захляв, любий друже, як вийшов на пенсію: без роботи, без давнього, звичного мені діла, я мав отак доживати віку в цьому невеличкому селі. Що тут Діється? Нічого, тільки фену не відчутно, та й годі. Здоровий клімат? Що з нього без розумової праці? Прокурор помирав, у нашого гостинного господаря виявили рак шлунка. Піле хворів на діабет, я мав клопіт з високим тиском. От до чого привела бездіяльність. Собаче було життя! Часом ми десь збиралися, разом журилися, сумно згадували нашу колишню службу й наші успіхи — то була для нас єдина невеличка розрада. Аж ось прокуророві сяйнула думка почати цю гру, суддя дав свій дім, а я кошти — я ж не одружений,— та й, бувши кілька десятків років адвокатом нашої верхівки, відклав кругленьку суму на старість, мій любий,— важко повірити, який щедрий стає виправданий грабіжник із вищих фінансових кіл до свого захисника, просто марнотратний! Ця гра стала джерелом нашого здоров'я; гормони, шлунки, підшлункові залози знову почали добре діяти, нудьга щезла, знову з'явилися енергія, молодість, рухливість, апетит. Подивіться-но! — і Трапс невиразно побачив у темряві, як він, незважаючи на своє черево, зробив кілька гімнастичних рухів.— Ми граємо з суддевими гістьми, вони стають нашими підсудними,— повів далі захисник, знову сівши на лаву,— часом з мандрівними крамарями, часом з туристами, а два місяці тому ми засудили до двадцяти років в'язниці одного німецького генерала. Він проїздив тут із своєю дружиною, і тільки мій хист урятував його від шибениці.

— Надзвичайно! — вигукнув Трапс.— Така діяльність! Тільки з шибеницею щось не гаразд, тут ви трохи перебільшуєте, шановний пане адвокате, адже смертну кару скасовано.

— У державній юстиції,— пояснив захисник,— а в нашій приватній юстиції ми знову ввели її: саме можливість смертного вироку надає нашій грі такої напруги й своєрідності.

— А ката ви також маєте? — засміявся Трапс.

— Звісно,— гордо відказав захисник.— Також маємо. Піле.

— Піле?

— Ви здивовані?

Трапсові щось стисло горлянку.

— Але ж він скотар і дбає про вина, що їх ми п'ємо.

— Шинкарем він був завжди,— спокійно всміхнувся захисник,— а державну роботу виконував тільки за сумісництвом. Це була, так би мовити, його почесна посада. Піле відзначився як один із найкращих фахівців у сусідній країні, і хоч уже двадцять років на пенсії, але й досі не втратив своєї майстерності.

Вулицею проїхала машина, і в променях її фар засвітився дим із сигарет. На якусь мить Трапс побачив захисника, огрядну постать у заяложеному сюртуку, гладке, задоволене й лагідне обличчя. Трапс тремтів. Холодний піт зросив йому чоло.

— Піле!

Захисник здивувався:

— Та що вам сталося, любий Трапс? Я відчуваю, як ви тремтите. Вам погано?

— Я не знаю,— прошепотів головний представник і важко зітхнув,— не знаю.

Він бачив перед собою лисого, пригадував, як той тупо сидів за столом. Вечеряти з таким типом — це вже занадто. Тільки що ж йому, сіромасі, робити зі своїм фахом! Лагідна літня ніч і ще лагідніше вино робили Трапса гуманним, терплячим, вільним від забобонів. Врешті, він багато бачив і знав життя, не якийсь там святенник чи обиватель, ні, він солідний бізнесмен, текстильник. Тепер Трапсові вже здавалося, що без ката вечір був би не такий веселий і приємний, і він зрадів на думку, як цікаво розповідатиме в "Країні див" про свою пригоду, ката можна буде якось туди запросити за невеличкий гонорар, сплативши йому й дорогу... І головний представник нарешті полегшено засміявся:

— Оце-то злякався! Грати стає ще веселіше!

— Довіра за довіру,— сказав захисник, коли вони підвелись і попід руки подалися до дому, сліпі від яскравих вікон.— Як саме ви вбили Гігакса?

— Хіба ж я його вбивав?

— Але ж він помер.

— Та я не вбивав його.

Захисник спинився.

— Мій любий молодий друже, — співчутливо почав він,— я розумію ваше вагання. З усіх злочинів найважче зізнатися в убивстві. Оскарженому соромно, він не хоче усвідомити свого вчинку, силкується забути його, викинути зі своєї пам'яті, взагалі він повний упередженості до минулого, він картається перебільшеним почуттям провини і нікому не довіряє, навіть своєму другові, що ставиться до нього як батько, своєму захисникові, а це вже безглуздя, бо справжній захисник кохається в убивстві, він у захваті, коли має до діла з убивством. Нумо, любий Трапс, розповідайте. В мене кращає настрій, коли переді мною — справжнє завдання, я стою перед ним, немов альпініст перед горою чотири тисячі метрів заввишки, дозволю собі, як колишньому альпіністові, так висловитися. Тоді мозок починає думати й творити, гадати й вигадувати, і це величезна втіха. Ось чому ваша недовіра — велика, сказати б, непоправна помилка з вашого боку. Тож зізнайтеся мені в усьому, голубе.

— Мені нема в чому зізнаватися,— запевнив головний представник.

Захисник вражено зупинився. Яскраво освітлений з вікна, за яким чувся дедалі завзятіший регіт і дзенькіт келихів, він утупився в Трапса.

— Юначе, юначе,— докірливо промурмотів він,— знову те саме? Невже ви й досі не відмовилися від своєї помилкової тактики і досі вдаєте, що не винні? Хіба ж ви ще не збагнули? Хочемо ми того чи ні, а зізнаватися завжди є в чому, ви могли б уже це нарешті второпати. Нумо, мій друже, не церемоньтеся й не тягніть, кажіть просто, напрямки: як ви вбили Гігакса? У стані афекту, чи не так? Тоді ми мусимо приготуватися до оскарження в убивстві. Закладаюся, що прокурор саме до цього веде. Так мені здається. Я того братчика знаю.

Трапс похитав головою.

— Мій любий пане захисник,— сказав він,— особливий чар нашої гри, коли мені, початківцю, дозволено висловити свою скромну думку, саме й полягає в тому, що її учасникові стає моторошно, жаско. Гра загрожує перетворитися в дійсність. Нараз питаєш себе, чи ти таки не злочинець, чи не ти вбив старого Гігакса? Від ваших слів мені аж у голові запаморочилося. Ось тому — довіра за довіру: я не винен у смерті старого гангстера. Справді.

По цих словах вони ввійшли до їдальні, де вже подали курча, а в келихах виблискувало "Шато Паві" 1921 року.

Розчулений Трапс підсів до поважного, мовчазного, лисого дідугана й потис йому руку. Він, мовляв, дізнався від захисника про його колишній фах і хоче наголосити: немає нічого приємнішого, як познайомитися коло столу з таким бравим чоловіком, він далекий від забобонів, навпаки. І Піле, погладжуючи свої фарбовані вуса, зашарівся і пробелькотів, затинаючись, жахливою говіркою:

— Превельми радий, превельми радий, все, що зможу.

Після цього зворушливого вияву братерських почуттів курча смакувало чудово. Сімона смажила його за власним рецептом, повідомив суддя. Всі чвакали, їли руками, хвалили той витвір куховарського мистецтва, пили, цокалися за здоров'я всіх по черзі, злизували з пальців підливу, почувалися прегарно і в доброму гуморі повели процес далі. Прокурор — пов'язана серветка й шматки м'яса перед дзьобатим ротом, що без угаву чвакав,— сподівався до курятини дістати ще й зізнання.

— Вельмишановний, любий оскаржений,— допитував він,— ви, звісно, отруїли Гігакса?

— Ні,— сміявся Трапс,— і не думав.

— Ну, тоді, скажімо, застрелили?

— Теж ні.

— Чи потай підготували автомобільну аварію?

Усі засміялись, а захисник знову прошипів:

— Обережно, це пастка!

— Дурниці, пане прокурор, дурниці кажете,— задерикувато відмагався Трапс.— Гігакс помер з інфаркту, і то в нього був уже не перший напад. Перший стався кілька років тому, Гігаксові треба було стерегтися. Хоч він і вдавав дужого, та від будь-якого хвилювання інфаркт міг повторитися, це я знаю напевне.

— А від кого знаєте?

— Від його дружини, пане прокурор.

— Від його дружини?

— Боже мій, стережіться! — прошепотів захисник.

"Шато Паві" 1921 року перевершило всі сподівання. Трапс вихилив уже четвертий келих, і Сімона поставила йому окрему пляшку. Може, пан прокурор здивується,— головний представник цокнувся зі старими добродіями,— та щоб високий суд, бува не подумав, ніби він криється, він хоче сказати щиру правду і не відмовиться від неї, як навіть захисник шипітиме своє "стережіться". З пані Гігакс у нього дещо було, авжеж, старий гангстер часто їздив у справах і жорстоко полишав напризволяще свою апетитну, гарної статури жіночку, тож він іноді втішав її на канапі в Гігаксовій кімнаті, а згодом в їхньому подружньому ліжку, як воно часом буває в житті.

Від цих Трапсових слів старі добродії завмерли, тоді всі разом голосно заверещали з утіхи, а лисий, досі мовчазний, підкинув угору свою білу гвоздику й вигукнув:

— Зізнався! Зізнався!

Захисник у відчаї бив себе кулаками по скронях.

— Яка нерозважливість! — крикнув він.— Мій клієнт, мабуть, зсунувся з глузду, не можна вірити його розповіді.

Зачувши таку мову, Трапс обурився й почав заперечувати захисникові під схвальні вигуки інших. Потім виникла суперечка між захисником і прокурором, вперта, напівжартівлива, напівповажна дискусія, що її сенсу Трапс так і не добрав. Ішлося про якесь dolus1, а головний представник не знав, що воно таке. Суперечка ставала дедалі жвавіша, голосніша та незрозуміліша, втрутився суддя, теж розхвилювався, і коли попервах Трапс ще силувався бодай щось почути та збагнути сенс суперечки, то згодом він полегшено відітхнув, як економка поставила на стіл сири — камембер, брі, ементальський, грюєр, тет-де-муан, вашерін, лімбурзький, горгонцоль. Трапс подумав: як dolus, то хай собі буде dolus, цокнувся з лисим, що єдиний мовчав і, здавалося, теж нічого не розумів,— та несподівано прокурор знову звернувся до Трапса — скуйовджена лев'яча грива, темно-червоне обличчя, у лівій руці монокль:

— Пане Трапс, ви й досі приятелюєте з пані Гігакс?

Усі прикипіли очима до Трапса, а той поклав у рот шматок булки з камембером і спокійненько став жувати.