Бахчисарайський фонтан

Багато людей, так як і я, відвідували
цей фонтан; але одних уже
нема, а інші мандрують далеко.
Саді

Гірей нахмурений сидів;
Янтар в устах його димився;
Блискучий гурт вельмож-рабів
На хана з острахом дивився;
В палаці тиша залягла;
Усі читали святобливо
Ознаки і журби, і гніву
У тінях грізного чола.
Та раптом володар гордливий
Махнув рукою нетерпливо,
І всі, склонившися, ідуть.

В чертогах сам він, і зітхнуть
На самоті вільніше може.
Жвавіше почуттів пожар
Лицю тепер явити гоже.
Так відбива затон погожий
У склі зибучім зграї хмар.

Що вій замислив, гордовитий?
Які думки в душі горять?
Чи Польщу прагне він скорити?
Чи з Руссю хоче воювать?
Чи помста мариться кривава,
Чи змова сталась у військах,
Горяни навівають страх,
Турбує Генуя лукава?

Ні, вже не вабить ратна слава,
Стомилась від боїв рука;
На серці інша мисль тяжка.
Невже сліди свої злочинні
В гаремі зрада провела
І втіх та пристрасті рабиня
Гяуру серце віддала?

Ні! Жони ханові прекрасні
Думки і поривання власні
В мовчанні мусять берегти;
Сторожа пильна і холодна
Охороняє їх, щоб жодна
Не сміла серцем розцвісти.
Їх криє затінок темниці,
Не бачить їх окольний світ;
Так аравійський пишний квіт
Живе за шибами теплиці.
Для них в самотності гіркій
Дні, місяці, літа минають
І в необорний обіг свій
Любов і юність забирають.
Тече їх днів одноманіть
Без хвилювання, без пригоди,
І сон гарему розбудить
Не здатен привид насолоди.
Красуні, прагнучи на мить
Хоч будь-чим серце обманить,
Міняють одяги шовкові,
В розвагах тішаться, в розмові,
Або під гомін вод живих
Над їх прозорими струмками
У тіні яворів густих
Літають світлими роями.
Між ними ходить злий євну?х1,
І уникать його даремно;
Його ревнивий зір і слух
Простежить кожну мить таємну.
Давно тут запровадив він
Порядок вічний. Воля хана —
Твердий закон його один.
Священну заповідь корана
Не береже пильніше він.
Нездатний прагнути й любити,
Мов кам'яний, він звик терпіти
Зненависть, насміхи, докір,
Нескромних пустощів буяння,
Зневагу, сльози, тихий зір,
І ніжне ремство, і зітхання.
Натуру він жіночу зна,
Що скрізь лукавити ладна —
На волі вольній і в неволі;
Благанням, поглядом німим —
Не ошукать його нічим,
Чужого й радості, і болю.

Коли в пекучі літні дні
Купатись, розпустивши коси,
Ідуть невільниці ставні
І ллється струм срібноголосий
На їх принади чарівні,-
Розваг їх сторож невідступний,
Він тут. Байдужий, непідкупний,
Красунь вабливу голизну
Він спогляда. В добу нічну
Він по гарему тихо бродить;
Нечутно для людських ушей
Крадеться мовчки до дверей,
До лож по килимах підходить;
Всякчасно ханових дружин
Розкішний сон вартує він,
Нічний підслухуючи лепет;
Зітхання, подих, ніжний трепет —
Все ловить між німотних стін.
І горе тій, чий голос сонний
Чуже наймення називав
Чи про кохання беззаконне
Подружці крадькома шептав!

Чому ж печаллю хан окутий?
Чубук в руках його потух;
Німий, не сміючи й дихнути,
У дверях знаку жде євнух.
Весь повен думою одною,
Встає велитель; мовчки він
Іде до пишного покою
Недавно любих ще дружин.

Вони, чекаючи на хана,
Біля грайливого фонтана,
Прославши килими рясні,
Юрбою жвавою сиділи
І оком радісним ловили,
Як риба в ясній глибині
На мармуровім грала дні.
Їй не одна пустунка мила
Сережки золоті ронила.
Навколо срібним поставцем
Щербет невільниці носили,
І раптом співи задзвеніли,
На весь лунаючи гарем:

Татарська пісня

1

Дарує небо путь далеку
Тому, хто мучивсь і терпів:
Блажен факір, що бачив Мекку
На старості печальних днів.

2

Блажен, хто береги Дунаю
Сподобивсь кров'ю освятить:
Йому назустріч діва раю
З жагучим зором полетить.

3

Стократ блаженний той, Заремо,
Хто в чарах ніжного півсну
Голубить в затишку гарему
Тебе, троянду запашну!

Співають. Де ж ти, о Заремо,
Зоря кохання, цвіт гарему?
Бліда, ой леле, і сумна,
Похвал не слухає вона.
Як пальма, зігнута грозою,
Вона поникла головою,
В журбі не зводячи очей:
Зарему розлюбив Гірей.

Він зрадив! Але хто з тобою,
Грузинко, рівний тут красою?
Навкруг лілейного чола
Ти косу двічі обвила;
Твої принадливії очі —
Як сяйво дня, як морок ночі;
Чий голос висловить сильніш
Огненні пориви жадання?
Хто вміє ранити гостріш
Цілунком, повним раювання?
Як серцю, що скорила ти,
Любов до іншої знайти?
Проте, байдужий і жорстокий,
Тебе зневажив хан Гірей,
В холодній темряві ночей
Він бродить хмурий, одинокий,
Не зна спокою, відколи
Князівну польську привезли.

Недавно лиш Марія мила
Блакить чужих небес уздріла;
Недавно цвітом чистих мрій
Вона цвіла в землі своїй.
Був сивий батько гордий нею
І звав відрадою своєю.
Закон для нього був один —
Її невинна юна воля.
Одну турботу відав він —
Щоб доньки любленої доля
Була, як майський день, ясна,
Щоб і хвилинною журбою
Їй не затьмарено спокою,
Щоб навіть замужем вона
В замилуванні споминати
Могла про вік дівочий свій,
Що пролетів, як сон крилатий.
Усе було принадне в ній:
І вдача тиха, й рухи жваві,
І очі голубі, ласкаві.
Природи щедрої дари
Вона мистецтвом прикрашала:
На арфі вивчилася гри
І учти в замку оживляла.
Юрба вельмож та багачів
Жадала з нею шлюб узяти,
Палких багато юнаків
Таємно мусили страждати.
Але жагучих почуттів
Душа не відала невинна
І в колі подруг молодих,
Серед веселощів та втіх,
Котилась юність бистроплинна.

Минуло все... Орда татар
На Польщу кинулась рікою:
З пожерливістю не такою
Ланами стелиться пожар.
І от сплюндрований війною,
Квітучий край осиротів;
Ні гри, ні сміху, ні розмови,
В печалі села і діброви,
І княжий замок спорожнів.
Смутна Маріїна світлиця...
В домашній церкві, де кругом
Сплять предки віковічним сном.
Нова, з короною й гербом,
Висока виросла гробниця...
В землі ясновельможний пан,
Дочка в неволі. Хазяйнує
Скупий нащадок, вщент руйнує,
Ярмом неславить рідний лан.

Ой леле! Хан Бахчисарая
Князівну юну взяв у бран.
Марія тихо зав'ядає,
Німа гризе її печаль.
Гірей до неї має жаль:
Її мольби й плачі безкраї
Йому нічний тривожать сон,
Гарему строгого закон
Він задля неї пом'якшає.
Похмурий сторож ханських жон
В її кімнату не ввіходить
І в сутінь вишитих запон
На ложе сну її не зводить.
Не сміє очі він свої
Підняти на красу її.
Вона сама в купальні зранку,
Лише невільниця при ній;
Боїться хан на полонянку
Звести жагучий погляд свій.
В кімнаті дальній, самотою,
Живе і мучиться вона,
Мов залетіла до покою
Якась істота неземна.
Перед лицем святої діви
Горить лампада там ясна
І вирок долі нещасливий
Промінням облива своїм,
Смиренна віра там витає —
І в серці спомин виникає
Про рідне поле, рідний дім...
Гіркі там сльози ллє Марія,
Там подруг заздрісних нема;
Вона в скорботі там сама,
А все навколо шаленіє
В розкошуванні. Там надія
Зорею чистою горить.
Там серце, жертва сил гріховних,
Серед пороків невгамовних
Одно святе чуття таїть,
Одну божественну поруку...
. . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . .

Настала ніч; укрили тіні
Тавріди пишної поля;
Солодкі співи солов'їні
Між темних лаврів чую я;
Сіяють зорі, місяць сходить
І з синьої височини
На ліс, на гори, на лани
Томливе сяєво наводить.
В серпанку білім та легкім,
Мов тіней тиховійна зграя,
По вулицях Бахчисарая
Одна до 'дної, з дому в дім.
Квапливо йдуть татарки прості
За давнім звичаєм у гості.
Палац затих; заснув гарем
У несказанній млості мирній;
Натомлена шумливим днем,
Земля дрімає. Сторож вірний,
Дозором обійшов євнух.
Він спить; та, ханові покірний,
І в сні чатує пильний дух.
Всякчасне зради дожидання
Спокою не дає йому;
То ніби шелест, то шептання,
То крики чуються крізь тьму.
Ошуканий невірним слухом,
Він прокидається, тремтить,
Наляканим припавши ухом...
Але навколо все мовчить.
Фонтани лиш солодкозвучні
У мармуровій б'ють тюрмі;
Троянди друзі нерозлучні,
Лиш солов'ї дзвенять у тьмі.
Євнух ще довго прислухався,
Та знов, натомлений, здрімався.

Які чудові мрії й сни
У ночах казкового Сходу!
Як ллються солодко вони
Для мусульманського народу!
Які розкоші у домах,
В пахучих росяних садах,
В гаремах, створених для щастя,
Де все під місяцем німим
Стає примарним і хистким,
Де все в обіймах любострастя!
. . . . . . . . . . . . .

Всі жони сплять. Не спить одна.
Встає, ледь дишучи, вона;
Іде і двері відчиняє
Квапливо; в темряві нічній
Ступає легко: все тут їй
Таємний острах навіває.
На ложі спить євнух старий.
Ах, серце в нього невмолиме,
І навіть сон його страшний!..
Як дух, вона проходить мимо...
. . . . . . . . . . . . .

Ось двері знов. Вона підбігла,
Її несмілива рука
Торкнулась вірного замка...
Ввійшла — і в подиві застигла...
Її пойняв таємний страх.
Лампади сяйво золотої,
Ківот в печальному спокої,
Пречиста з сином на руках
І хрест, любові знак святої,-
Грузинко, все в душі твоїй
Щось рідне раптом пробудило,
Все звуками забутих мрій
Неясно вмить заговорило.
Вві сні покоїлась княжна,
Невинна й світла, як весна,
І ніжні лиця рожевіли;
Їх томний усміх осявав,
Хоч сльози ще на них тремтіли:
Так світло місячних заграв
Блищить на росах буйних трав.
Здавалося, що, син едему,
Із неба ангел прилетів
І сльози променисті лив
Над полонянкою гарему...
Заремо бідна, що тобі!
Як серце стислося в журбі!
Склонились мимохіть коліна,
Слова злилися у мольбі:
"О, зглянься, чиста і невинна!.."
Цей стогін молоду княжну
Зненацька розбудив од сну.
Якусь жону перед собою
Враз бачить з острахом вона.
Підводить боязко рукою
І каже тихо їй княжна:
"Хто ти? Північною порою
Чого прийшла?" — "До тебе я:
Врятуй мене. Уся моя
В руках у тебе доля нині...
Жила я в радіснім сп'янінні,
Я знала щастя чарівне...
Тепер нема від нього й тіні:
Я гину; вислухай мене.

Вродилась я не в цьому краї,
Далеко... Та минулий час
І досі в пам'яті не згас,
І досі в серці виникає.
Мов бачу сніг шпилів стрімких,
Гарячі струмні серед них,
Діброви морок таємничий...
Там інший люд, там інший звичай.
Але чому свій рідний край
Я залишила,— не питай,
Не знаю. Згадую лиш море,
Якусь людину в вишині
Над парусами...
Страх і горе
Були не знані тут мені;
Я в безтурботній тишині
В гаремі пишнім розцвітала
І перших любощів палких
Слухняним серцем дожидала.
Пора настала і для них,
Збулось. Гірей війні кривавій,
Походам хижим край поклав,
Він їх на пестощі ласкаві
В своїм гаремі проміняв.
Перед його орлині очі
Ми стали.