Бахчисарайський фонтан - Сторінка 2

Погляд він спішив
На постаті моїй дівочій,
Мене покликав... Охопив
Його й мене вогонь жадання,
Настав земного щастя час.
Ні клевета, ні дорікання,
Ні біль ревнивого страждання
Не розлучали довго нас.
Але з'явилась ти, Маріє,
Мені, ой леле, на загин!
Злочинні загніздились мрії
В його душі. Не хоче він
Моїх і слухати докорів,
Йому жалітися — дарма...
На голос мій, на ніжний порив
У нього відгуку нема.
Проте я буду справедлива.
Я знаю: не твоя вина.
Отож послухай: я вродлива;
В усім гаремі ти одна
Моя суперниця можлива.
Та в мене — пристрасть вогняна,
Та ти любить, як я, не можеш,
Навіщо ж чаром крижаним
Гірея серце ти тривожиш?
Він був, він мусить буть моїм!
Печать незрадного кохання
Він на уста мої поклав,
Давно всі думи, всі бажання
Гірей з моїми поєднав.
Він зрадить — вмерти я повинна!
Я плачу; бачиш, на коліна
Перед тобою я стаю.
Благаю і молю тебе я:
Віддай мені мого Гірея!..
Прошу я співчуття твого;
Він мій — засліплений тобою!
Презирством, тугою, мольбою,
Чим хочеш, одверни його,
Клянись (хоч я для Алкорана,
Поміж невільницями хана,
Забула віру давніх днів;
Та віра у моїх батьків
Була твоя) — клянися нею
Зарему повернуть Гірею.
Коли ж... мені ти хочеш зла...
Разить кинджалом я умію:
Біля Кавказу я зросла".

Сказала й зникла враз. Марія
Услід ступити не змогла.
Невинній, їй незрозуміла
Розмова пристрастей тяжких,
Але якась в них дивна сила,
Страшне для неї щось у них.
Які слова, які моління
Її врятують від падіння?
Чи долі вирок їй судив
Гіркий останок юних днів
Ганьбою й соромом укрити?
Коли б Гірей її лишив
Самотньо в цій темниці жити,
Забув нещасну, занедбав
Чи, гнівом чорним оповитий,
Життя їй нитку перетяв!
З якою б радістю Марія
Покинула цей марний світ!
Усе минуло, і надія
Зів'яла, як прибитий цвіт!
Земля чужа, страшна надміру!
Вже їй пора, Марію ждуть
І в небеса на лоно миру
Ласкавим усміхом зовуть.
. . . . . . . . . . . . .

Минули дні; нема її,
Марії, в падолі земному;
У світлих ангелів сім'ї
Радіють ангелу новому.
Та що в труну її звело?
Життя в неволі, в безнадії,
Недуга а чи інше зло?
Хто відає? — Нема Марії!..
Палац похмурий опустів;
Ізнов Гірей його покинув,
Знов у шалений вир боїв
Він із татарами полинув.
У хижих наскоках він знов
Шугає, як у бурю птиця,
Та ще в душі горить любов,
Ще розпач у душі таїться.
Не раз, ллючи ворожу кров,
Підійме шаблю він — із маху
Застигне, ніби кам'яний,
Безумно зводить зір німий
І полотніє, мов зі страху,
І шепче щось, і сліз ріка
По виду темному стіка.

Гарему ханського палати
Не бачать більш його лиця;
Там, вічно змушені страждати,
Під зимним поглядом скопця
Красуні в'януть. Поміж ними
Нема грузинки вже. Вона
Рабами вкинута німими
В пучину вод, і глибина
Взяла її, коли княжна
Лишила цю юдоль пороку.
Хто зна, яка її вина,
Та скарано її жорстоко!
Спустошивши огнем війни
Кавказькі саклі та лани
І села мирної Росії,
В Тавріду повернувся хан
І, в пам'ять бідної Марії,
Поставив з мармуру фонтан
В палацу закутку глухому.
Там хрест отінює святий
Магометанський золотий
Півмісяць (в символі такому —
Нерозуміння дух сліпий).
Є напис: нищений роками,
Він залишивсь, хоч неясний.
За дивними його значками
Дзюрчить у мармурі вода;
Вона холодними сльозами
Немовчно ніч і день спада.
Так матері не раз ридали
У дні нещадної війни.
Стару бувальщину прознали
Дівчата тої сторони,
І хмурий пам'ятник вони
Фонтаном сліз найменували.

З гучним розлучений життям,
В південнім опинившись краї.
Одвідав я в Бахчисараї
Палац, повитий забуттям.
Серед німотних переходів
Бродив я там, де бич народів,
Татарин бенкети справляв,
Криваві довершивши дії,
І в любострасті утопав.
Ще й досі пестощами віє
В пустих покоях та садах;
Там грають води, квітнуть рози,
І в'ються виноградні лози,
І стіни в злоті й килимах.
Я там побачив ветхі грати,-
За ними, на своїй весні,
Янтарні чотки розбирати
Рабині мусили сумні.
Я бачив кладовище ханів,
Останнє, селище тиранів.
Стовпи ці, думалось мені,
Під мармуровою чалмою
Про долі вироки страшні
Вели розмову між собою.
Де хани ті? Де той гарем?
Куди все зникло, відлетіло?
Та іншим марив я лицем,
І серце з іншого боліло.
Троянди млосно-запашні
І водограї срібнопінні
Давали забуття мені,
Несли солодке оп'яніння,
І діва чарівною тінню
З'являлась у легкому сні...
. . . . . . . . . . . . .

Чия ж була то, друзі, тінь?
Чиє лице крізь морок чорний
З'являлось між німих склепінь
Непереможне, непоборне?
Марії образ осяйний
Я бачив чи палку Зарему
В безмежній муці вогняній
Серед безлюдного гарему?
Таку ж я вроду, ще земну,
І милий погляд пам'ятаю —
До неї думу я сумну
В вигнанні щоразу звертаю.
Безумче! годі! перестань,
Не оживляй свого страждання,
Шаленим поривам кохання
Ти заплатив достойну дань.
Отямся; чи ще довго в муках
Тобі кайдани цілувать
І в ліри невстидливих звуках
Своє безумство виливать?

Прихильник муз, прихильник миру,
Забувши й славу, і любов,
О, скоро вас побачу знов,
Веселі береги Салгіру!
Прийду на схил приморських гір,
Видіння згадуючи милі,
І знов таврійські сині хвилі
Мені утішать спраглий зір.
Чудовий край, очей відрада!
Все там живе: сади, ліси,
Янтар і яхонт винограду,
Долини, сповнені краси,
Де оновитись серце раде;
Все кличе мандрівця спочить,
Коли між горами стрімкими,
Над моря водами дзвінкими
Навиклий кінь його біжить,
І в серці покій та відвага,
І хвиля зелено кипить
Навкруг бескетів Аю-Дага...



Переклад М. Рильського