Балаган, або Кінець самотності!

Моїм українським друзям

Добра звістка про те, що мій роман "Балаган, або Кінець самотності!" буде опублікований вашою чарівною мовою, надійшла в день народження моєї прийомної дочки Лілі Воннегут – їй виповнився один рік. Половина її предків – вихідці з України. З погляду генетичного ми живемо в крихітному світі. І з погляду духовного ми живемо в крихітному світі – в іншому разі я просто не витримав би його.

Я безмежно щасливий, що люди такі подібні одне до одного і коли я, чоловік провінційний, пишу у невимушено розмовній манері про своїх співвітчизників, мої твори можуть бути зрозумілі й у далекому Києві.

Якби я опинився там, серед вас, і знайшовся хтось такий ласкавий, щоб попросити дарчий автограф на книжці "Балаган", я написав би так: "Миру й добробуту..." – а потім поставив би ім'я тієї людини. Поясню чому. Ще в далекому дитинстві батько подарував мені книжку про американський живопис. Там була одна картина, що зображувала безмежний, налитий стиглим золотом пшеничний лан, який щойно скосили. Збіжжя стояло, пов'язане в снопи, сонце сідало за обрій. Людей на картині не було. Але з усього відчувалося, що недавно вони там були, а тепер уже розійшлися по домівках.

Картина мала назву "Мир і добробут".

Та книжка з репродукціями давно десь загубилася. Забув я й ім'я художника. Але не вивітрився з пом'яті моєї образ того безмежного пшеничного поля, яке, певна річ, може бути скрізь.

Отож миру й добробуту вам!

Курт ВОННЕГУТ

12 січня 1984 р.

Балаган, або Кінець самотності!

Лише гукни мене, кохання, –

і віру я твою прийму одразу.

В.Шекспір. "Ромео і Джульетта"

Пролог

Я вже ніколи, мабуть, не матиму такої охоти як нині написати свою автобіографію. Я назвав її "Балаган", бо це твір поетично-гротесковий, як ото давні кінокомедії, особливо ті, в яких грали Лорел і Гарді.

Ця книжка – про моє ставлення до життя.

Точніше, про ті випробування, що випадали на мою долю – долю людини з обмеженими тілесними та розумовими здібностями. Ті випробування тривають і нині.

Найкумедніше у фільмах за участю Лорела й Гарді – це те, що коміки з честю виходили з кожного такого випробування.

Їм завжди щастило по-чесному домовитися зі своєю долею. Тому тих акторів ніжно любили і вважали надзвичайно смішними.

Любов не часто була присутня у фільмах за їхньою участю. Хіба що ті чи ті ліричні ситуації, які трапляються у подружньому житті, а це зовсім інша річ. Та водночас шлюб виявлявся і черговим випробуванням або ж грою з кумедними варіантами розв'язань, правда, за умови, що кожен чесно дотримуватиметься правил гри.

Любов ніколи не була для них проблемою. І, можливо, саме тому, що в своєму дитинстві – в роки Великої депресії – я щиро захоплювався Лорелом і Гарді, я вважаю цілком нормальним говорити про життя, не торкаючись теми любові.

Ця тема не здається мені важливою.

Тоді, запитаєте ви, що ж для мене важливе? Скажу: бути безкомпромісним із своєю долею.

Зрештою, я маю деякий досвід у любові чи так мені здається. Але почуття, які поєднували мене з тими, кого я нібито любив, скоріше можна визначити як "взаємоповагу і порядність". Певний час,– може, навіть дуже довго,– я ставився до когось вельми прихильно і та особа, в свою чергу, відповідала мені взаємністю. Але ж до звичайної порядності та взаємоповаги любов не має аніякого відношення.

Знову ж таки: я не спроможний розмежувати любов, яку я відчуваю до людей, і любов до своїх четвероногих друзів.

У дитинстві, коли я ще не дивився кінофільмів і не слухав радіопередач за участю Лорела й Гарді, мені подобалося качатись по долівці з приязними й добрими собаками, яких тримали мої батьки.

Навіть тепер я люблю розважатися з ними. Але собаки втомлюються й ніяковіють задовго до того, як щось подібне почну відчувати я. Здається, така гра мені довіку не обридла б.

Якось, у свій двадцять перший день народження, один із трьох моїх прийомних синів, який збирався вирушити в тропічні хащі Амазонки, сказав мені:

– Знаєш, батьку, ти ніколи не стискав мене в обіймах.

Тоді я з почуттям обняв сина. Ми міцно стискали один одного. Це було дуже приємно. Майже так само, як качатися на килимах із датським догом, якого ми тримали в домі.

Отже, любов там, де ви її знаходите. І, мені здається, безглуздо вирушати кудись на її пошуки. Крім того, вона може виявитись отруйною.

Дуже хотілося б, щоб люди, які нібито люблять одне одного, під час сварки казали одне одному:

– Знаєш, краще менше любові і трохи більше поваги й порядності.

Найтриваліший мій досвід взаємоповаги – це, звичайно, стосунки із старшим братом, моїм єдиним братом Бернардом, ученим-метеорологом, який працює в Олбанському університеті, штат Нью-Йорк.

Він – удівець і сам виховує двох малих синів. У Бернарда це добре виходить. Окрім малюків, він має ще й трьох дорослих синів.

Ми народилися кожен зі своїм розумом. Бернард, мабуть, ніколи б не став письменником. У свою чергу, я б ніколи не став ученим. А оскільки ми заробляємо собі на життя своїм розумом, то обидва схильні вважати його приладом, що існує незалежно від нашої свідомості.

З братом ми обіймались разів три-чотири за все життя – найімовірніше, це траплялося в той або той день народження. Це виходило в нас трохи незграбно. У хвилини горя ми не обіймалися ніколи.

І мій розум, і розум брата віддають перевагу однаковим жартам – у стилі Марка Твена, Лорела й Гарді тощо.

І в мене, і в брата також однакове безладдя в голові.

Ось анекдот про мого брата, який, із незначними змінами, можна було б розповідати й про мене.

Деякий час Бернард працював у дослідній лабораторії компанії "Дженерал електрік" у містечку Скенектаді, штат Нью-Йорк, де він і зробив відкриття: срібний йодит, потрапивши у хмари певного виду, викликає опади у вигляді снігу або дощу. Звісно, в братовій лабораторії панував неймовірний безлад, де незграбний гість міг у тисячу різноманітних способів розпрощатися з життям – все залежало від того, на що бідолаха наскочить.

Компанія тримала службовця, який відповідав за техніку безпеки. Він ледь не зомлів, побачивши ті джунглі, густо нафаршировані різними пастками, тенетами і сюрпризами, готовими спрацювати від першого зіткнення.

Той фахівець із техніки безпеки нагримав на брата.

Тоді Бернард і відповів йому, торкнувшись пальцями свого лоба:

– Коли ви вважаєте, що в лабораторії панує безладдя, то вам слід би зазирнути сюди, побачити, на що воно схоже тут.

І таке інше.

Якось я поскаржився братові: мовляв, тільки-но беруся за дрібний ремонт удома, як обов'язково гублю весь інструмент, раніше ніж закінчу роботу.

– Тобі ще, друже, щастить,– відповів Бернард – Я, приміром, завжди гублю те, над чим працюю.

Ми розсміялися.

Та оскільки від народження ми обидва дістали певний склад розуму,– хоч і досить невпорядкованого,– брат і я належимо до штучно поширених величезних родин, що давало змогу кожному з нас претендувати на родичів у всьому світі.

Бернард доводиться братом усім ученим. Я – братом усім письменникам.

Це й кумедно, і втішно для нас обох. Це дуже приємно.

Можна вважати, нам здорово пощастило. Адже людина потребує якомога більше родичів, щоб обмінюватися з ними не тільки любов'ю, а й взаємоповагою та порядністю.

Коли ми були дітьми і жили в Індіанаполісі, штат Індіана, Бернард і я гадали, що зможемо жити там завжди і належати до дуже великої верстви кровних родичів. Бо, зрештою, там виросли наші батьки й діди з купою своїх рідних та двоюрідних братів і сестер, своїх дядьків і тіток. Усі наші родичі були культурними, сердечними й заможними людьми, які вільно володіли і німецькою, і англійською мовами.

Між іншим, усі вони скептично ставилися до релігії.

Замолоду наші родичі поневірялися по білому світі, і часто-густо з ними траплялися дивовижні пригоди. Проте рано чи пізно їм нагадували, що настав час вертатися додому в Індіанаполіс, щоб оселитися там назавжди. І незмінно кожен скорявся тій необхідності – адже там у нього жила тьма-тьмуща родичів.

Там було, крім того, нагромаджено безліч добра, яке можна було успадкувати: успішний бізнес, комфортабельні будинки, самовіддана прислуга, дедалі вищі гори кришталю, порцеляни та столового срібла, репутація порядного комерсанта, заміські котеджі над озером Максінкукі, на східному березі якого наша родина мала велику ділянку землі з літніми віллами.

Але джерело втіхи, яке родина знаходила в собі самій, несподівано вичерпалось,– здається, через раптову ненависть американців до всього, що мало відношення до Німеччини – як тільки Сполучені Штати вступили у першу світову війну. Це трапилося за п'ять років до мого народження.

Дітей у нашій родині більше не навчали німецької мови. Ніхто більше не заохочував їх цікавитися німецькою музикою, літературою, мистецтвом або наукою. Брата, сестру й мене виховували так, наче Німеччина для нас була такою самою далекою й чужою країною, як, скажімо, Парагвай.

Нас позбавили Європи, крім тієї, про яку ми могли дізнатися із шкільного підручника.

В одну мить ми втратили тисячоліття своєї історії, а згодом і десятки тисяч американських доларів, літні котеджі тощо.

І тоді наша родина втратила свою колишню привабливість, особливо для себе самої.

Отож коли Велика депресія і друга світова війна лишилися позаду Бернард, наша сестра і я без особливих труднощів змогли покинути Індіанаполіс.

І жоден із родичів, які там залишалися, і не думав коли-небудь покликати нас додому.

Ми більше не належали до певної географічної точки на Землі. Ми стали взаємозамінними коліщатками в американській машині.

Та й сам Індіанаполіс, який доти вирізнявся власною, притаманною тільки йому говіркою, власними дотепами, легендами, поетами і злочинцями, героями і картинними галереями, де виставлялися полотна місцевих художників, уже перетворився на взаємозамінний блок в американській машині.

Це місто стало просто ще одним населеним пунктом, де мешкали тільки коліщатка і гвинтики, були автомобілі, свій симфонічний оркестр і таке інше. Та ще іподром.

Отак воно.

Бернард і я ще навідуємося туди – на похорони. Торік, у липні, ми їздили на похорон дядька – Алекса Воннегута, молодшого брата нашого покійного батька. То спочив вічним сном чи не найостанніший представник нашої старомодної рідні, один із доморослих патріотів Америки, які не боялися бога, а проте мали європейські душі.

Він дожив до вісімдесяти семи років.