Балаган, або Кінець самотності! - Сторінка 19

- Курт Воннегут -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Адже тут творилася історія.

Господар повернув книжку корінцем догори, щоб я прочитав її назву.

– Фукідід,– сказав він.

– Гм!– озвався я.

– Історія... Це все, що я читаю.

– Вельми мудро для людини вашого становища, ваша величносте.

– Кого не вчать приклади з історії, той приречений повторювати історичні помилки,– сказав король.

Писарі зашаруділи олівцями.

– А й справді,– підхопив я,– якщо нащадки не враховують нашого досвіду, то вони знову відкриють, що підземні копалини вичерпались, що люди гинуть мільйонами від грипу та "зеленої смерті", що небо стало жовте від дезодорантів, якими люди виводили запах поту, що виборці обрали старезного президента двометрового зросту і що вони на крок не віддалилися від стану розумового й духовного звиродніння. Король не підтримав мого сміху.

Тоді я через його голову звернувся до писарів:

– Історія – це низка несподіванок,– сказав я.– Вона може підготувати тільки до усвідомлення їх неминучості. Будь ласка, занотуйте це.

Розділ 47

Як з'ясувалося, молодий король мав напохваті готовий документ великої історичної ваги, якого він підсунув мені на підпис. Його зміст вражав граничним лаконізмом. Мовляв, я, президент Сполучених Штатів Америки, відмовляюся від територій, проданих моїй країні Наполеоном Бонапартом 1803 року й відомих в історії як "Луїзіанська покупка"[15].

Згідно з документом, я продав усю ту територію за один долар королю Мічігану Стюартові Іволзі-Другому Мотту.

І дивовижну угоду було скріплено найдрібнішим підписом, який я тільки спромігся нашкрябати. Він нагадував щонайменшу мурашку, яку можна собі уявити.

– Користуйтеся на здоров'я!– великодушно заявив я.

Землі, якими я обдарував короля Мічігану, були окуповані на той час герцогом Оклахомським, а також – поза всяким сумнівом – іншими ще не відомими мені монархами та князьками.

Коли угоду було підписано, ми ще трохи побалакали про його діда.

Потім я та капітан О'Хара вилетіли в містечко Ербана, штат Іллінойс, де передбачалось електронне спілкування з моєю небіжчицею сестрою.

Отак воно.

Повірте, пишу оце, а рука дрібно тремтить і голова розколюється. Бо вчора на своєму дні народження я набрався до нестями.

Влаштувавшись у портшезі, Війра Бурундук-П'ята Заппа прибула до мене на свято, вся обсипана діамантами, в супроводі чотирнадцяти рабів. Це вони принесли пиво й вино, від яких я так захмелів.

Проте ще більше сп'янив мене Війрин подарунок: тисяча свічок, виготовлених її рабами.

Ми повстромляли їх у тисячу моїх свічників, які поставили на підлозі холу.

А потім усі разом запалили.

Стоячи між тими мерехтливими вогниками, я почував себе богом, який бреде Молочним Шляхом.

Епілог

Смерть спостигла доктора Суейна раніше, ніж він устиг завершити свій життєпис.

Власне кажучи, читати написане ним було нікому – отож ніхто й не міг нарікати на обірвану нитку його розповіді.

У всякому разі, автор довів свою історію до кульмінації, розповівши, як передав "Луїзіанську покупку" ватажкові бандитів – за один долар, якого, до речі, так і не отримав.

А помер Вілбер Нарцис-Одинадцятий Суейн, пишаючись тим, що він разом зі своєю сестрою зробив на благо американського суспільства. Він залишив вірша, можливо, сподіваючись, що коли-небудь хтось викарбує ці рядки як епітафію на його могилі:

Ви спитаєте, як ми зустріли свій час

В балагані цьому, людському й божому?

Спокій мужністю виповнив кожного з нас.

Пощастить хай усім вам і кожному.

Доктор Суейн так і не написав про електронний пристрій у містечку Ербана, за допомогою якого йому пощастило возз'єднатися з розумом своєї небіжчиці сестри, поновивши, таким чином, геній, що його близнюки утворювали в дитинстві.

Сам пристрій – кілька людей, які знали про його існування, називали те чудо техніки "Хулігеном" – являв собою звичайну глиняну трубу діаметром двадцять сантиметрів і завдовжки два метри, змонтовану на металевому ящику, де був пульт управління гігантським циклотроном. Його магнітний контур, у якому розганялися елементарні частки, проходив крізь кукурудзяні поля поза містом.

Отак.

До певної міри "Хулігена" самого можна було вважати привидом, оскільки вже давно апарат не працював – бракувало електроенергії та ентузіастів використовувати циклотрон за призначенням.

Якось двірник Френсіс Залізо-Сьомий Хуліген поставив на ящик спочатку трубу, а потім і термос зі своїм сніданком. І раптом із труби почулися голоси.

Двірник покликав доктора Фелікса Боксита-Тринадцятого фон Петерсвальда, якому належав апарат. Але труба мовчала.

Проте доктор фон Петерсвальд довів, що він великий учений, і не пустив повз вуха розповідь двірника. Він знову й знову розпитував містера Хулігена.

– Термос?– несподівано перепитав учений.– Куди ж він подівся, ваш термос?

Сторож тримав його в руці.

Доктор фон Петерсвальд наказав негайно поставити термос туди, де він був раніше.

Труба відразу заговорила.

Голоси повідомили, що вони озиваються із загробного світу. Цілий хор голосів на задньому плані нарікав на нудьгу, соціальні проблеми, дріб'язкові болячки і таке інше.

Як зазначив у своєму таємному щоденнику доктор фон Петерсвальд, "усе це дуже скидалося на те, що чутно в телефонній трубці сльотавого осіннього дня, коли вас з'єднують із збанкрутілою фермою по відгодівлі індиків".

Отак воно.

Коли за допомогою "Хулігена" доктор Суейн увійшов у контакт із небіжчицею сестрою, на сеансі були присутні вдова доктора фон Петерсвальда Вілма Молочай-Сімнадцята фон Петерсвальд та її п'ятнадцятирічний син Девід Нарцис-Одинадцятий фон Петерсвальд – один з братів доктора Суейна. Той хлопець страждав на соціально небезпечну хворобу Туретті.

Саме тоді, коли президент почав свою розмову з Елізою крізь Непроникну Стіну, з бідолашним Девідом стався жорстокий напад хвороби.

Хлопець спробував був притлумити в собі невтримний потік лайки. Однак усе, що він зміг,– це підняти голос на тон вище.

Власне, й сам доктор Суейн утратив на деякий час тяму. Такий довготелесий і старий, він виліз на ящик і зігнувся над трубою, щоб бути якомога ближче до своєї сестрички. При тому він звалив додолу необхідний для спілкування з потойбічним світом термос, чим і порушив зв'язок.

– Алло! Алло! – кричав він.– Алло!

– Вишкребок... Недоносок... Послід...– лаявся підліток.

На земному кінці зв'язку тільки вдова фон Петерсвальд зберегла тверезу голову, тож саме вона поставила термос на місце. Жінці довелося буквально увіпхнути його між трубою і коліном президента. І так вона й лишилася в досить-таки гротесковій позі: зігнута під прямим кутом над трубою, рука простягнута вперед, а п'яти відірвані від підлоги. Доктор Суейн придавив не лише термос, а й удовину руку.

– Алло! Алло! – кричав він, майже запхавши голову в трубу.

По той бік труби лунало якесь гелготання, кудкудакання, квоктання і сокоріння.

Хтось чхнув.

А хлопець і далі лаявся.

Перш ніж Еліза змогла озватися, покійники на задньому плані збагнули, що бідолашний Девід – споріднена їм душа, як і вони, скривджена умовами людського буття у Всесвіті. Тому мерці почали підбурювати підлітка, лаючись ще крутішими слівцями, ніж він.

То був справжній бедлам.

Та, незважаючи ні на що, доктор Суейн усе ж таки зв'язався із сестрою. Їхня розмова віддавала такою інтимністю, що якби не його велетенські розміри, він неодмінно заліз би в трубу.

Еліза наполягала, щоб він якомога скоріше вмирав: тоді вони знову зможуть об'єднати свій інтелект. Їй дуже кортіло негайно взятися до розробки способів удосконалення нині геть незадовільного, тільки так званого, раю.

– Може, тебе там мучать? – запитав Вілбер.

– Ні,– відповіла Еліза,– навпаки, всі ми тут здихаємо від нудьги. Той, хто створив це місце, нічого не розумів у людях. Ти тільки подумай, брате,– тут вічність. Це назавжди! Земне життя – лиш одна мить порівняно з нашим. Брате, скоріше пусти собі кулю в лоб!..

І таке інше.

Потім доктор Суейн запитав у сестри, яким апаратом користується вона для розмови там, у потойбічному світі – чи теж коцюрбиться біля труби, чи, може, в них усе по-іншому.

Еліза пояснила, що ніякою апаратурою вона не користується – тільки почуттям.

– Як це розуміти – почуттям? – запитав брат.

– Коли помреш, зрозумієш,– була відповідь.

– А ти, Елізо, спробуй пояснити.

– Це схоже на відчуття смерті,– сказала вона.

– Тобто відчуття, що ти неживий? – спитав Вілбер, намагаючись будь-що збагнути той стан.

– Так, а ще відчуття холоду й вогкості.

– Он воно як,– мовив він.

– Але, крім того, ще здається, ніби навколо тебе гуде невидимий бджолиний рій,– провадила Еліза.– Твій голос лунає крізь гудіння бджіл.

Отак воно.

Коли це тяжке для Вілбера Нарциса-Одинадцятого Суейна випробування скінчилося, в нього лишалося тільки одинадцять таблеток три-бензо-психоамілу, що, певна річ, були винайдені не як наркотик для президентів, а як ліки проти хвороби Туретті.

І ці лічені пілюлі, висипані на величезну долоню, здалися йому останніми піщинками в пісковому годиннику його життя.

Доктор Суейн стояв на осонні неподалік лабораторії, де був "Хуліген". Поруч стояла вдова та її синочок. У руках Вілма Молочай-Сімнадцята фон Петерсвальд тримала термос, отож лише вона могла ввімкнути циклотрон.

– Містере президент, знаєте на кого ви були схожі, коли сиділи на ящику? – порушив тишу підліток. Його явно нудило від того, що змушувала його верзти хвороба.

– Ні, не знаю.

– На величезного бабуїна, який намагається згвалтувати футбольний м'яч,– бовкнув хлопець.

Щоб не чути більше подібних образ, доктор Суейн тицьнув у руку підлітка свої останні таблетки три-бензо-психоамілу.

Коли доктор Суейн перестав приймати наркотик, довелося його на шість діб прив'язати до ліжка.

Десь у той час він і зробив удові синочка, який згодом стане батьком Мелоді Іволги-Другої фон Петерсвальд.

А потім президент наказав своєму пілотові летіти на Манхеттен, або ж Острів Смерті. Він сподівався знайти там і свою смерть, щоб возз'єднатись у потойбічному світі з Елізою. Для цього було досить вдихнути з повітрям або ковтнути з їжею кілька невидимих для ока вірусів "зеленої смерті".

Не бажаючи помирати, капітан О'Хара спустив свого президента на оглядовий майданчик Емпайр-стейт-білдінга за допомогою мотузки та підвісної парашутної системи.

Там, на даху, доктор Суейн просидів до вечора, милуючись навколишнім краєвидом.