Балакучий згорток - Сторінка 25

Пенелопа загасила ліхтарик, проминула кількох перших мандрагор і рушила вглиб лісу. Йшла обережно, тихо, боячись ненароком наступити на мандрагору чи звичайну гілочку, намагаючись нікого не розбудити, й лише місяць осявав їй шлях. І так крок за кроком Пенелопа просувалася лісом поміж мандрагор, які безтурботно хропли, глибше та глибше в хащі.

Невдовзі вона вийшла на залиту сріблом місяця галявину, від якої в різні боки розбігалися шість стежинок. І раптом навколо галявини вона зауважила декілька синьо-зелених вогників, які блимали, але не рухалися – ніби спостерігали за нею. Це були болотяні вогники, й Пенелопа навіть розчула їхні притишені, глузливі розмови. Вони таємниче перегукувалися.

– Це вона, це вона! – хихотів один.

– Так, так, так, так! – раділи решта.

– Вона не знає доро-о-оги! – зневажливо та глумливо прошепотів перший.

– Не знає, не знає, заблукала, заблукала, – підхопили інші.

– Її скоро зжеруть!

– Так, так, так, так!

– Зжеруть, зжеруть, зжеруть!

– Так. Так-так-так!

Пенелопа була така люта, що не витримала і розкричалась на цих нікчем, розказала їм усе, що про них думала, – забула навіть, що ризикує, можливо, збудити мандрагор.

Вогники прослизнули між деревами й зникли, так само раптово, як і з'явилися. А Пенелопа й далі стояла посеред галявини, роздумуючи, яку ж стежину краще вибрати. Вона дуже пожалкувала, що не взяла із собою свій компас.

Дівчинка заплющила очі й спробувала подумки відтворити карту острова, щоб хоча б приблизно знати, де розташовано поле рути. Коли вона розплющила очі, на кожній стежині стояло по вовкулаці. Всі вони були схожі на великих волохатих вівчарок, але пересувалися на задніх лапах, а передніми орудували спритно, як мавпочки. Вовкулаки важко дихали, язики звисали з їхніх пащек, очі в них були зелені та блискучі, а в кожній пащі виднілися білі гострі зуби. Пенелопа не встигла оком змигнути, як вовки оточили її зусібіч, на голову їй накинули мішок, схопили грубими волохатими лапами та потягли геть. Пенелопа тільки чула їхні захриплі голоси, поки її недбало тягли стежиною.

Невдовзі вони прибули на місце. Пенелопу опустили на землю і прив'язали до стовбура, зняли з голови великий мішок, і вона побачила простору напівтемну печеру, яку освітлювало тільки велике мерехтливе вогнище. Прив'язали Пенелопу до вертикально вкопаного в землю стовбура зрубаного дерева, а навпроти неї було ще два таких, і до них було прив'язано Пітера і Саймона.

– Пенелопо! – вигукнув Пітер. – Що ти тут робиш?

– Чому ти не з Освальдом? – закричав Саймон.

Швидко, поки вовкулаків не було в печері, Пенелопа розказала хлопцям про вогняника й про те, як її захопили вовкулаки.

– Ну, а ми, – сказав Пітер, – ми успішно пройшли Мандрагоровий Ліс і відшукали руту. Вона росте просто на березі моря, недалечко звідси.

– Нарвали повні мішки рути, – провадив Саймон, – і тоді прилетів Освальд, сказав, що ти прислала його. А ми відповіли йому, щоб він повернувся і привіз тебе й Етельреда на човні.

– Папуга полетів із ним, – підхопив Пітер, – і ми чекали на вас, аж раптом з'явилась ціла купа цих потвор, і почувся крик: "Вони тут, вони тут!" Ми й озирнутися не встигли, як вовкулаки напали на нас. Це сталося півгодини тому.

– Що вони збираються з нами зробити? – запитала Пенелопа.

– Перетворити на вовкулаків, – похмуро відповів Пітер, – щоб поповнити свої ряди.

– Ти що, дурний? Вони не можуть цього зробити! – нажахано скрикнула Пенелопа.

– Можуть, – заперечив Саймон. – Якщо вони нас вкусять, ми перетворимося на вовкулаків. Нам вартовий розказав. У них для цього є навіть спеціальний обряд. Коли зайде місяць, вони кожного з нас вкусять – і все.

Пенелопа мовчала, думала про смерть, яка на них чигає.

– Звільнитися не вдасться, ми вже пробували, – сказав Пітер. – Вони нас надійно зв'язали.

– У мене в кишені є ніж, але я не можу дістати його, – зітхнув Саймон.

Цієї миті до печери ввійшов вовкулака. У мерехтливому світлі вогнища він здався Пенелопі ще злішим й страшнішим, ніж у місячному світлі.

– Не розмовляти! – голосно і злісно гаркнув він. – Я ж вам вже казав!

– А щоб ти обсмалив собі гризло, – задерикувато огризнувся Пітер.

– Атож, – підтримав його Саймон, – ми маєм повне право говорити, хіба ні?

– Ні. Такий закон, – буркнув вовкулака та й влігся біля вогнища.

– Звідки взявся такий закон, якщо ми ваші перші в'язні? – обурено запитала Пенелопа. – Не будьте дурнями.

Вовкулака прищулив вуха й заричав на неї:

– Ми не дурні! Ми зловили вас усіх, і це було зроблено навіть дуже розумно, так що сидіть тихо.

Усі замовкли, тільки вогнище потріскувало. І раптом вовкулака, який дрімав, поклавши голову на лапи, нашорошив вуха. А тоді сів і витріщився на вхід у печеру. Діти побачили дуже дивне створіння, яке повзло до них. Воно було схоже на довгу білу гусінь. Діти й вовкулака спостерігали, як воно повільно підповзало дедалі ближче до вогню. Вовкулака зірвався на лапи, його шерсть настовбурчилася, він загарчав на дивну істоту:

– Стій, ти хто?

– Р-р-р, – відповіла гусінь, – р-р-р, друг.

– Який іще друг, – вже трохи занепокоєно допитувався вовкулака.

– Я жаболака, – відповів знайомий дітям голос. – Я жаболака, й мене прислали сюди з дуже важливим подарунком для ватажка вовкулаків.

Дивне створіння наблизилося до вогнища, й діти побачили, що це Етельред із великим рулоном вати, розмотаним і припасованим уздовж спини.

– Що за жабулака? – запитав ошелешений вовкулака.

– Ти хочеш сказати, що ніколи не чув про жаболаків? – зневажливо кинув Етельред. – Значить, погано тебе вчили.

– Я дуже добре навчений, – обурився вовкулака.

– Ти? Добре навчений? І ніколи не чув про жаболаків? – глузував Етельред. – Дорогенький, на твоєму місці мені б було соромно зізнатися, що мені не відомо, хто такі жаболаки.

– То хто ж це такі? – розсердився вовкулака.

– Вони такі самі, як вовкулаки, – відповів Етельред, – тільки ще небезпечніші, ще лютіші та ще хитріші.

– Ти не можеш бути небезпечніший, лютіший і хитріший за нас, – обурився вовкулака. – Я тобі не вірю.

– Ти що, звинувачуєш мене в брехні? – перепитав Етельред. – Для тебе це добром не скінчиться. Ми, жаболаки, буваємо дуже небезпечні, якщо нас розлютити.

– Я не казав, що ти брешеш, – швидко взявся виправдовуватись вовкулака. – Я тільки сказав, що не вірю тобі.

– Ну, це вже краще, – ніби подобрішав Етельред. – То де ваш ватажок? Мені треба передати йому подарунок.

– А який подарунок? – підозріливо поцікавився вовкулака.

– Це для ватажка, а не для тебе, ясно? – відрубав Етельред. – Це спеціальне чарівне зілля, яке робить усіх вовкулаків, жаболаків і так далі вдвічі небезпечнішими, лютішими й хитрішими.

– Удвічі? – перепитав вовкулака. – Вдвічі небезпечнішими, лютішими й хитрішими?

– Так, так, так, – відповів Етельред і дістав маленьку пляшечку з-під маскувальної вати. – Просто втираєш це зілля в хвіст – і не встигнеш сказати "філе з жаб'ячих ніжок", як зробишся одним із найстрашніших вовкулаків.

– Тобто, якби в мене було це зілля… Це, звичайно, тільки припущення… То я б міг із вартового перетворитися, наприклад, на ватажка зграї? – вовкулака облизнувся.

– Авжеж, – підтвердив Етельред, – поза всякими сумнівами. Не дивуйся, якщо ваш ватажок по тому, як увітре це все собі в хвіст, оголосить себе королем вовкулаків.

– Тут… ну… в пляшці його досить багато, – замислено пробурмотів вовкулака.

– Так, – погодився Етельдер, – навіть забагато для одного.

– Слухай-но, а може, ти б міг дозволити мені трішки капнути цього й собі на хвіст? – попросив вовкулака. – Тобто одну малесеньку краплинку, таку малесеньку, що ватажок не помітить.

– Ну, не знаю, не знаю, – засумнівався Етельред. – Усе-таки це подарунок, і в мене нема на таке жодного права.

– Ну будь ласка, – жалібно канючив вовкулака. – Тільки одну краплиночку! Він ніколи в житті не дізнається, а я буду вдячний тобі до кінця.

– Ну, – знехотя протяг Етельред, – тільки одну краплинку, обіцяєш?

– Так, так, так, звичайно обіцяю, – закивав вовкулака. – Тільки одну краплинку.

Етельред простягнув йому пляшечку, а той вихопив її, відкоркував і вилив увесь вміст собі на хвоста. Діти відчули сильний, гострий запах медичного спирту з їхньої аптечки, який вони взяли, щоб дезинфікувати подряпини й синці.

– Ага! – тріумфально вигукнув вовкулака. – Я тебе обдурив і вилив усе. Тепер я стану королем вовкулаків, тепер я найнебезпечніший, найлютіший і найстрашніший. І почну я з того, що з'їм тебе, жалюгідного жабулака.

– Ну, це ми ще побачимо, – сказав Етельред, вихопив з вогнища палаючу гілку та кинув її на хвіст вовкулаці.

Медичний спирт умить спалахнув, увесь хвіст вовкулаки охопило полум'я.

– А-р-р-р, – загарчав вовкулака, – мій хвіст, о, мій хвіст!

– Це називається лікування вогнем, – гукнув Етельред.

– У-у-у! – завив вовкулака і забігав довкола вогнища. – Мій хвіст! Мій хвіст!

– На твоєму місці я побіг би до води та змочив його, – порадив Етельред. – Охолодив би.

І далі виючи від болю, вовкулака послухався поради, вибіг із печери й кинувся до моря. Його хвіст палав, наче смолоскип.

– Хай трішки побігає, – Етельред зірвав маскувальну вату. – А тепер будемо вас звільняти.

– Етельреде, ти був неперевершений, – сказала Пенелопа.

– Неймовірно! – продовжив Пітер.

– Чудово! – додав Саймон.

– Так, – сказав Етельред і почервонів, – я гарно його розіграв, але ж саме цього і вчать майстрів-шпигунів. Проте мені здається, що я не зможу розв'язати ці вузли.

– У мене в кишені є складаний ніж, – нагадав Саймон.

– Як ти нас знайшов? – запитала Пенелопа.

Етельред відкрив ножа та діловито заходився розрізувати мотузки.

– Ну, – сказав він, – коли я повернувся на човен і побачив, що вас нема, то в мене мало не стався серцевий напад. Але тупа пташка-гикавка розповіла мені, що сказала вам і що ви збиралися робити. І тоді в мене справді мало не стався серцевий напад.

Він звільнив Пенелопу, й дівчина почала розминати зап'ястя, де найглибше врізувалась мотузка. А Етельред узявся до Пітера.

– І тоді, міс, – провадив він, – я пострибав за вами так швидко, як ще ніколи не стрибав, але ви, мушу зізнатися, теж ішли не повільно. Коротше кажучи, я наздогнав вас тільки в Мандрагоровому Лісі, де всі стежки розходяться.