Баламутка - Сторінка 15

Моєї ренти у вас не буде, а з того, що я від вас чую, ви дозволите отому негідникові визискувати вас до останнього су...

— Присягаюсь, тітусю.

Стара бакалійниця померла 31 грудня, через п'ять днів після того, як зазнала жахливого удару, що його нехотячи завдав їй старий Дерош. П'ятисот франків, єдиних грошей, які були в домі, заледве вистачило оплатити похорон удови Деквен. Після неї лишилося тільки трохи столового срібла та меблів, вартість усього того пані Брідо віддала її онукові. Зоставшися з вісьмастами франками довічної ренти, яку платив їй Дерош-син, що остаточно перейшов на "голу вивіску", тобто на адвокатуру без клієнтів, а тому взяв у неї той капітал у дванадцять тисяч франків, Агата відмовилась від квартири на третьому поверсі й спродала всі зайві меблі. Коли через місяць хворий почав одужувати, Агата холодно пояснила йому, що лікування поглинуло всі наявні гроші і вона тепер мусить заробляти собі на хліб, потім заговорила все ж ласкавіше й почала умовляти його, щоб повернувся до армії й сам утримував себе.

— Могли б обійтися без цієї проповіді,— сказав Філіпп, дивлячись на матір холодним, сповненим цілковитої байдужості поглядом.— Я добре бачу, що ні ви, ні брат більш мене не любите. Тепер я сам-один на світі, і так мені краще.

— Стань гідним того, щоб тебе любили,— сказала мати, вражена до глибини серця,— і ми тебе любитимемо.

— Дурниці! — перебив він матір.

Узяв свій старий капелюх з облізлими крисами, ціпок, наклав капелюха набакир і, посвистуючи, рушив сходами вниз.

— Філіппе! Куди ж ти йдеш без грошей? — гукнула мати, що не могла стримати сліз.— Ось, на...

Вона простягла йому сто франків золотом, загорнених у папірець. Філіпп повернувся до неї й узяв гроші.

— Невже ти мене й не поцілуєш? — залившися слізьми, спитала мати.

Філіпп пригорнув матір, але без того тепла й щирості, які тільки й надають ціни поцілункові.

— Куди ж ти підеш? — спитала Агата.

— До Флорантіни, коханки Жірудо. То справжні друзі! — грубо відповів він.

І пішов сходами вниз. Агата повернулась до себе, її ноги тремтіли, в очах потемніло, серце стискалося. Вона впала навколішки, помолилась Богу, щоб узяв це її розбещене дитя під свій захист, і зреклась такого гнітючого материнства.

В лютому 1822 року пані Брідо оселилась у тій кімнаті, що доти займав Філіпп,— над кухнею свого колишнього помешкання. Майстерня й кімнатка Жозефа були навпроти, через сходи. Бачачи, до якого вбозтва дійшла мати, Жозеф надумав хоч тут улаштувати її якомога краще. Після від'їзду брата він заходивсь опоряджати кімнату, надав їй мистецького колориту. Повісив килим. Ліжко, розміщене просто, але з витонченим смаком, справляло враження монастирського аскетизму. Стіни, обтягнені перкалем, недорогим, але гарно дібраним, під колір наново оббитих меблів, надавали кімнаті вишуканого й пристойного вигляду. Двері на сходи зробили подвійними, зсередини повісили портьєру. Вікно завісили шторою, що пом'якшувала світло. Хоча життя бідної матері обмежилося найпростішими умовами, в яких може жити парижанка, Агата жила все ж краще, ніж інші жінки в такому становищі, і то завдяки синові. Щоб завдавати матері менше клопоту з куховарством, нелегким у Парижі, художник щодня ходив обідати до пансіону на Бонській вулиці, де збиралися порядні дами, депутати, дворяни; обід для однієї персони коштував там дев'яносто франків на місяць. Заклопотана тільки сніданком, Агата звикла проводжати сина, як колись чоловіка. Хоча Жозеф, жаліючи матір, не признавався їй, але вона врешті довідалася, що обід коштує йому сотню франків на місяць. Налякана такими величезними видатками, нездатна уявити, що син може заробляти багато грошей, малюючи голих жінок, вона за протекцією абата Лоро, її сповідника, знайшла собі службу за сімсот франків на рік у лотерейному бюро, що належало графині де Бован, удові одного з шуанських проводирів. Лотерейні бюро тоді були ніби паєм протегованих удів і давали змогу сяк-так прожити родині, що порядкувала таким бюро. Але за часів Реставрації обмежені можливості конституційного уряду компенсувати всі заслуги змушували надавати нещасним титулованим удовам не одно, а двоє таких бюро, які давали від шести до десяти тисяч франків прибутку. В такому випадку вдова генерала чи аристократа не порядкувала в бюро сама, а запрошувала управителів, що мали свою частку з прибутку. Коли це були юнаки, вони не могли обійтись без помічника: адже бюро мало бути відчинене зранку й до півночі: міністерство фінансів вимагало великих сум виторгу. Графиня де Бован, якій абат Лоро змалював становище вдови Брідо, пообіцяла, коли звільниться місце, взяти її за управительку, а поки що пообіцяла виплачувати шістсот франків. Змушена сидіти в бюро з десятої години ранку, сердешна Агата ледве знаходила час пообідати. О сьомій годині поверталась і не виходила вже до півночі. А Жозеф два роки день у день приходив, щоб провести матір додому, на вулицю Мазаріні, й часто навідувався, щоб повести її обідати. Друзі не раз бачили, як він виходив з Опери, з Італійського театру, з найпишніших вечірок, щоб перед північчю бути на вулиці Вів'єн.

Агата скоро звикла до цієї монотонної розміреності життя, в якій люди, що зазнали тяжких прикростей, часто знаходять опору. Вранці, прибравши в своїй кімнаті, де не було вже ні котів, ні пташок, вона готувала на вогні каміну сніданок і несла його до майстерні, де снідала з сином. Прибирала в синовій кімнаті, гасила вогонь у себе, ішла попрацювати коло чавунної пічки, а коли приходив хтось із Жозефових приятелів чи натурниця, виходила. Хоча вона не тямила нічого в мистецтві та його методах, глибока тиша в майстерні задовольняла її. Вона не сприймала там ніяких нових знань і не прикидалася, ніби сприймає, вона наївно дивувалася, що художники надають такої ваги кольорові, композиції, рисункові. Коли починали дискутувати члени Гуртка або якісь художники, Жозефові приятелі, як-от Скіннер, П'єр Грассу, Леон де Лора, зовсім молодий "мазюкало", якого тоді прозивали Жировим Валетом, вона підходила, уважно дивилась, але не помічала нічого такого, що б виправдовувало такі гучні слова й такі палкі суперечки. Вона прала синову білизну, церувала йому шкарпетки, навіть чистила палітру, добувала ганчір'я витирати пензлі, взагалі прибирала в майстерні. Бачачи, що мати так розумно дає раду цим дрібничкам, Жозеф сповивав її турботою. Хоча мати й син не були одностайні щодо мистецтва, та у взаємній ніжності вони чудово доходили згоди. У матері був свій план. Одного ранку, коли він малював ескіз величезної картини, яку виконав згодом і якої вона не розуміла, Агата, підлестившись до нього, наважилася сказати голосно:

— Господи! Що ж то він тепер робить!

— Хто?

— Філіпп!

— А! Казиться, як і казився. Гарна цяця з нього вийде.

— Але ж він знав біду, а біда, може, й калічить нас. Якби ж він був щасливий...

— Ти, люба матусю, думаєш, що він натерпівся в своїй подорожі? Помиляєшся, він тільки нагулявся в Нью-Йорку, та й досі гультяйствує.

— Коли він тепер страждає так близько від нас, це страхіття...

— Атож,— відказав Жозеф.— Щодо мене, то я грошей йому дам, але бачити його не хочу. Він убив сердешну пані Деквен.

— То ти не намалюєш його портрета? — спитала Агата.

— Ради тебе, мамо, я витерплю що завгодно. А сам я можу пам'ятати тільки одне: що він мій брат.

— Портрет у вигляді драгунського капітана верхи на коні?

— Так, у мене є гарний кінь з картини Гро, і я не знав, як його використати.

— Гаразд. Ну то сходи до його приятеля, спитай, що з ним.

— Піду.

Агата підвелася, впустивши ножиці додолу, підійшла до Жозефа, обняла його голову, і дві сльозини скотились йому в волосся.

— Це твій тяжкий хрест — такий брат, і в кожного з нас є свій тяжкий хрест.

Надвечір Жозеф пішов на вулицю Сантьє і годині о четвертій зустрів там брата, що заступав Жірудо. Старий драгунський капітан перейшов касиром до тижневика, якого заснував його небіж. Хоча Фіно лишався власником і цієї газетки, яку він теж заснував і якою керував у всьому, та офіційно власником, редактором і керівником був один його приятель на прізвище Лусто38, між іншим, син того самого ісуденського намісника, якому хотів помститися дід братів Брідо, а отже — небіж пані Ошон. Щоб догодити дядькові, Фіно віддав його посаду Філіппові, правда, врізавши платню наполовину. Щодня о п'ятій годині Жірудо перевіряв касу й забирав усі гроші, що надійшли за передплату. Колоквінт, інвалід, був у редакції за служника та кур'єра й трохи наглядав за капітаном Філіппом. Правда, Філіпп поводився пристойно. Шістсот франків платні та п'ятсот франків за орден — за це можна було прожити, тим більше, що вдень він сидів у теплі, а ввечері ходив по театрах, куди його пускали безплатно, тож мусив дбати тільки про їжу та житло. Коли Жозеф увійшов, Колоквінт саме виходив, а Філіпп чистив зелені полотняні нарукавники.

— Ти ба, мазюкало прийшов,— сказав Філіпп.— Що ж, підемо пообідаємо вдвох, а тоді ти підеш до Опери — там у Флоріни й Флорантіни є ложа. Я прийду туди з Жірудо, ти вже будеш там, і я тебе познайомлю з Натаном.

Він узяв налитий свинцем ціпок і прикурив сигару.

— Я не можу скористатися з твого запрошення, бо мені треба провести маму, ми обідаємо в пансіоні.

— Ах так! Ну, як там вона, бідолашечка?

— Та незле,— відповів художник.— Я переробив батьків портрет і портрет пані Деквен. Докінчив і свій та й надумав подарувати мамі твій, у формі драгуна імператорської гвардії.

— Славно!

— Але треба буде попозувати.

— Я мушу щодня сидіти в цьому курнику від дев'ятої до п'ятої.

— Двох неділь вистачить.

— Згоден, братку,— відповів колишній Наполеонів ад'ютант, прикурюючи сигару від швейцарової лампи.

Коли Жозеф, ідучи обідати на Бонську вулицю, розповідав матері, як улаштувався Філіпп, то відчув, що її рука тремтить у його руці. Радість осяяла її постаріле обличчя, бідна жінка зітхнула так, наче з неї спав величезний тягар. Другого дня вона так догоджала Жозефові, як тільки може підказати їй щастя та вдячність; вона оздобила майстерню квітами й купила для неї дві жардиньєрки. Першої неділі, коли Філіпп мав прийти позувати, вона приготувала в майстерні вишуканий сніданок. Виставила на стіл усе, не забула й карафку з горілкою — власне, півкарафки.