Баламутка - Сторінка 21

З-за свого прилавка огрядна господиня відповіла, що таких газет у неї нема. "А які ж ви передплачуєте?" — спитав один з офіцерів, капітан. Офіціант, молодий невисокий хлопчина в синій сукняній жилетці й фартуху з цупкого полотна, приніс "Комерцію". "А, ось яка у вас газета! А інша є?" — "Ні,— відповів офіціант,— тільки ця". Капітан подер опозиційний листок, кинув клапті додолу, плюнув на них і сказав: "Доміно!" За десять хвилин звістка про образу, завдану конституціоналістській опозиції та лібералам в особі священної газети, яка нападалась на духівництво з відомою вам відвагою й дотепністю, розійшлась по місту, наче вогонь. На устах у всіх зринуло вмить те саме слово: "Скажіть Максові!" І Макс дуже скоро дізнався про все. Офіцери ще не докінчили партію в доміно, коли Макс у товаристві майора Потеля й капітана Ренара, а також тридцяти юнаків, цікавих побачити, чим скінчиться ця суперечка — майже всі вони зосталися купками стояти на площі Зброї — ввійшов до кав'ярні. Скоро туди набилось повно люду. "Гарсоне, мою газету!" — лагідно попросив Макс. Розігралась невеличка комедія. Товстуха збентеженим і заспокійливим тоном відповіла: "Я дала її клієнтам, капітане",— "Ну, то заберіть у них!" — вигукнув один із Максових приятелів. "Ви не можете повернути газету? — спитав офіціант.— Другої в нас нема". Молоді офіцери засміялись і скоса позирнули на городян. "Вони її подерли!" — гукнув один з тутешніх юнаків, глянувши під ноги капітанові-роялістові. "Хто вам дозволив порвати газету?" — спитав Макс громовим голосом, з вогнем у очах, схрестивши руки на грудях. "Ми ще й заплювали її!" — відповіли троє молодих офіцерів, підводячись і дивлячись на Макса. "Ви образили все місто!" — сказав Макс, побліднувши. "Ну, а далі що?.." — спитав наймолодший з офіцерів. Тоді Макс із такою спритністю, зухвальством і швидкістю, якої ці юнаки не могли передбачити, дав два ляпаси тому офіцерові, котрий стояв найближче до нього, й сказав йому: "Ви розумієте по-французькому?" Битись пішли в алею монастиря Фрапель — троє проти трьох. Потель і Ренар нізащо не погоджувалися, щоб Максанс Жіле сам провчив цих офіцерів. Макс убив свого супротивника. Майор Потель поранив свого так тяжко, що бідолаха, нащадок знатного роду, помер другого дня в лікарні, куди його відвезли. Третій сквитався одним ударом, поранивши капітана Ренара. Батальйон вирушив до Буржа вночі. Ця історія, що прогриміла на все Беррі, остаточно закріпила за Максансом Жіле славу героя.

"Лицарі неробства", всі молоді — найстаршому ще не було двадцяти п'яти — обожнювали Максанса. Декотрі з-поміж них, аж ніяк не поділяючи суворого осуду їхніх родин щодо Макса, заздрили його становищу і вважали його дуже щасливим. Під таким проводом орден творив чудеса. Починаючи з січня 1817 року, не минало й тижня, щоб міста не збаламутила якась нова витівка. Макс ради солідності поставив "лицарям" деякі умови. Виробили статут. Ці чортяки стали пильні, як учні Амороса66, сміливі, як шуліки, вправні у всяких штуках, сильні й спритні, мов злодії. Вони вдосконалились у мистецтві лазити по дахах, видиратись на будинки, стрибати, ходити нечутно, розчиняти вапно й замуровувати двері. Вони мали цілий арсенал драбин, мотузків, різних інструментів, одягу, щоб перебиратись. Крім того, "лицарі неробства" витворили собі справжній ідеал збиточності — не тільки у виконанні, а й у задумуванні своїх витівок. Скінчили вони тим, що розвинули в собі отой дух зла, який так тішив Панурга67, який викликає сміх і робить жертву такою кумедною, що вона не сміє й скаржитись. Ці синки з добрих родин, звичайно, мали спільників, які й розповідали їм, що в кого робиться вдома, даючи поживу для подальших витівок.

У великий холод виносили комусь грубку з вітальні на подвір'я й так напихали її дровами, щоб вона горіла аж до ранку. А потім у місті дізнавалися, що пан такий і такий (великий скнара!) пробував натопити в дворі.

Кілька разів вони влаштовували засідку на вулицях Головній або Нижній — двох вулицях, що становлять ніби дві артерії міста, і в них впадають поперечні вулички. Зачаївшись кожен за рогом такої вулички й вистромивши голову, вони саме тоді, коли городяни в своїх оселях засинали першим сном, зляканим голосом гукали від дому до дому: "Ой, що це таке?.. Що це?" Такі вигуки, без кінця повторювані, будили городян, що виходили надвір у нічних сорочках та бавовняних ковпаках, зі свічкою в руці, й питали одне одного, заводячи найхимерніші балачки й корчачи найхимерніші пики.

Був там один бідний палітурник, дуже старий, що вірив у злих духів. Як майже всі провінційні ремісники, він працював у маленькій, низенькій майстереньці. "Лицарі", перебравшись на чортів, уночі напхались до його майстерні, запхали його в скриню з обрізками й покинули там. Бідолаха почав кричати як на пуп, побудив сусідів, розказав їм, що йому являвся Люцифер, і сусіди не зуміли переконати його. Палітурник мало не збожеволів.

Серед суворої зими "лицарі" нечутно розібрали камін у кабінеті збирача податків і переклали його, все за одну ніч, на вигляд лишивши таким, як був, не зоставивши ніяких слідів своєї роботи. Всередині вони склали камін так, щоб увесь дим ішов до кімнат. Збирач податків двічі спробував розтопити камін, поки нарешті дібрав, чому його камін, досі цілком справний, раптом почав викидати такі коники; і довелося знов його перекладати.

Одного дня вони кинули в камін одній старій богомолці, приятельці пані Ошон, три просякнуті сіркою снопи соломи й жмут проолієного паперу. Вранці, розпалюючи камін, сердешна жінка, завжди спокійна й лагідна, вирішила, що вона розпалила вулкан. Приїхали пожежники, збіглось усе місто, а що серед пожежників було кілька "лицарів неробства", то вони залили весь її дім водою і, спершу перелякавши пожежею, потім настрахали ще й потопом. Вона аж захворіла.

Коли їм хотілося, щоб хтось пробув цілу ніч у смертельній тривозі й зі зброєю в руках, вони підкидали йому анонімного листа, в якому попереджували, що його мають викрасти; потім ходили один за одним попід стінами та попід вікнами в нього й пересвистувалися.

Одна з найдотепніших їхніх вихваток, яка довго тішила місто і про яку там розповідають досі, була така: вони сповістили всіх спадкоємців однієї старої й дуже скупої жінки, що та померла і їх запрошують до її дому на певну годину, коли майно опечатуватимуть. Із Ватана, Сен-Флорана, В'єрзона та всіх околиць з'їхалося двадцять чотири душі, всі в глибокій жалобі, але на виду веселенькі, чоловіки з жінками, вдови з синами, діти з батьками, хто на бідці, хто в плетеному візку, хто на простому возі. Уявіть собі сцени, що відбувалися між служницею старої дами та першими прибулими, а потім консультації з нотарем. У місті зчинилася справжня буря.

І врешті, супрефект вирішив, що таке становище просто нестерпне, тим більше що невідомо, хто дозволяє собі такі вихватки. Підозри, правда, тяжіли на юнаках; та оскільки Національна гвардія була тоді в Ісудені чисто номінальна, гарнізону там не існувало, а лейтенант жандармерії мав у своєму розпорядженні тільки вісьмох жандармів і не патрулював міста, здобути докази не щастило. Супрефект видав наказ про нічний розпорядок, і його одразу зненавиділи. Цей урядовець мав звичку споживати на сніданок двоє свіжих яєць. Він тримав курей у своєму дворі і з манією споживати свіжі яйця поєднував манію власноруч їх варити. На його думку, ні дружина, ні служниця, взагалі ніхто не вмів зварити яйце як слід; він варив їх із годинником у руці й хвалився перед усіма, що носить годинника саме для цього. Вже два роки він варив яйця з таким успіхом, що став об'єктом безлічі жартів. І от жартуни якось протягом місяця щоночі вибирали яйця з-під курей, а натомість підкладали круті. На цьому супрефект згаяв багато часу й позбувся прізвиська "яєчного супрефекта". Врешті йому довелося снідати чимсь іншим. Але в нього й підозри не виникло щодо "лицарів неробства", так чисто все робилось. Макс придумав щоночі намазувати йому пічні труби олією, такою смердючою, що в домі неможливо було всидіти. Але й цього було мало: одного дня його дружина, зібравшись до меси, побачила, що хустка її склеєна чимось страшенно липким і запнутись нею не можна. Врешті супрефект попросив, щоб його кудись перевели. Його боягузтво й покора остаточно утвердили химерний таємний авторитет "лицарів неробства".

Між вулицею Францисканців і площею Вбогих тоді був квартал, обмежений знизу рукавом Копаної річки, а згори валами,— від площі Зброї до Гончарського ринку. Цей неправильний чотирикутник був заповнений будинками злиденного вигляду, які тулились один до одного, розділені вуличками такими вузькими, що там не можна було йти двом людям пліч-о-пліч. Цей куток міста, щось ніби Двір чудес68, був заселений біднотою або людьми не дуже почесних професій, що жили в тих халупках та в житлах, так мальовниче званих у розмовній мові "міськими нетрями". За будь-яких часів це, безперечно, був проклятий квартал, оселище людей недобрих, бо одна вуличка там називається Катівською. Відомо, що міські кати жили у своєму домі "з червоною брамою" вже понад п'ять сторіч. Помічник ката з Шатору живе там і досі, коли вірити чуткам, бо городяни не бачили його ніколи. Тільки виноградарі підтримують зв'язок із цією таємничою особою, що успадкувала від своїх попередників хист лікувати переломи й рани. Колись, як місто ще чепурилося під столицю, там жили дочки насолоди. Були там і торговці старими речами, яким, видно, не доводилося шукати покупців, далі лахмітники зі своїм смердючим товаром і врешті ота апокрифічна людність, що трапляється по таких закутках у кожному місті, на чолі з двома-трьома євреями. На розі однієї з цих похмурих вуличок, з більш пожвавленого кінця кварталу, з 1815 до 1823 року, а може, й довше була корчма, хазяйку якої називали тіткою Коньєттою. Ця корчма містилась у досить пристойному будинку — наріжні стовпи з білого каменю, а проміжки заповнені колотим пісковиком та вапном,— на два поверхи з мансардою. Над дверима блищала величезна соснова гілка, неначе вилита з флорентійської бронзи. Немовби цей символ був не досить промовистий, око вбирала ще й вивіска, прикріплена над дверима: слова "Добре Марсове пиво" — і намальований вояк, що показує дуже декольтованій жінці на струмінь піни, який б'є зі скляного глечика у неї в руках, викреслюючи щось схоже на арку мосту, і все це в таких барвах, що Делакруа69 зомлів би.