Баламутка - Сторінка 23

Я сам облишив сердитись, подумав, що ми зібралися для "неробства", і попросив його: "Кажи далі..."

Настала глибока мовчанка. Ця пауза вже гнітила всіх, коли Макс раптом вигукнув:

— Ну, то я докажу за вас...

Усі здибувались.

— Докажу за всіх!

Усі здивувалися ще дужче.

— Скажу вам, що ви думаєте!

Всі геть оторопіли.

— Ви думаєте, що Флора, Баламутка, мадмуазель Бразьє, економка татуся Руже,— бо його називають татусем Руже, хоч цей старий парубок ніколи не мав дітей! — ви думаєте, кажу, що ця жінка, відколи я повернувсь до Ісудена, забезпечувала всі мої потреби. І коли я можу щомісяця викидати на вітер триста франків, та частувати вас, як оце сьогодні, та позичати вам усім гроші, то я беру ті гроші з гаманця мадмуазель Бразьє? Що ж, це правда!

Знов усі сторопіли.

— Сто чортів, це правда, щира правда!.. Так, мадмуазель Бразьє ставить карту на спадщину того стариганя...

— Вона зуміла виграти й у батька, і в сина! — озвався молодий Годе зі свого кутка.

— Ви гадаєте,— провадив Макс, усміхнувшись на ті слова,— що я надумав одружитися з Флорою, коли татусь Роже помре, і що ця сестра та її син, про яких я оце вперше від вас почув, загрожують моєму майбутньому?

— Ото ж то! — вигукнув Франсуа.

— Так думають усі, хто сидить за цим столом,— докинув Барюк.

— Заспокойтеся, друзі мої! — відказав Макс.— Хто попереджений, той вартий двох! Тепер я звернусь до "лицарів неробства". Коли, щоб позбутися цих парижан, мені буде потрібен наш орден, ви допоможете мені?.. Звичайно, в тих межах, у які ми поставлені, щоб витівати наші штуки,— додав він жваво, помітивши, як заворушились усі.— Ви гадаєте, що я хочу їх повбивати, отруїти?.. Слава Богу, я не такий дурний. Та й, кінець кінцем, коли ті Брідо свого допнуть, а Флора зостанеться ні з чим, я однаково її не покину, чуєте? Я люблю її достатньо, щоб віддати їй перевагу перед мадмуазель Фіше, якби мадмуазель Фіше захотіла мене!..

Мадмуазель Фіше була найбагатша спадкоємниця Ісудена, і доччина рука важила чимало в захопленні молодого Годе її матір'ю. Відвертість має таку ціну, що всі одинадцять "лицарів" підвелись, як один.

— Ти славний хлопець, Максе!

— Говори! Ми всі — "лицарі неробства"!

— Дулю тим Брідо!

— То сама бридота — ті Брідо!

— Врешті, хіба не бувало, що королі одружувалися з пастушками!

— Кий біс! Старий Лусто міг любити пані Руже, то чи не менший гріх — любити чиюсь економку, вільну, як пташка?

— А коли покійний Руже справді трошки Максів тато, це ж чисто родинна справа!

— Думати вільно що завгодно!

— Хай живе Макс!

— Геть святенників!

— Випиймо за здоров'я прекрасної Флори!

Такі були одинадцять відгуків, вигуків чи тостів, що пролунали з уст "лицарів неробства", виправдані їхньою, скажімо, досить-таки розхитаною моральністю. Тепер видно, чого прагнув Макс, стаючи Великим магістром ордену Неробства. Вигадуючи свої витівки, прив'язуючи до себе юнаків із перших родин міста, Макс хотів забезпечити собі підтримку на той час, коли відновить своє суспільне становище. Він елегантно підвівся, підняв свій келих, наповнений бордоським вином, і всі обернулися в слух.

— За те, що подумав про вас погано, я вам кожному зичу такої дружини, як прекрасна Флора! Що ж до втручання родичів, то я їх поки що нітрохи не боюсь. А що далі — побачимо!..

— Не забуваймо візка старого Фаріо!..

— Ет, візок у безпеці,— сказав молодий Годе.

— О! Я вирішив скінчити цю комедію! — вигукнув Макс.— Приходьте вранці на ринок, а тоді пошліть по мене, коли старий шукатиме свого візка...

Пробамкало пів на четверту ранку, і "лицарі" мовчки розійшлись додому, тулячись до стін і нечутно ступаючи ногами в самих шкарпетках.

Макс повільно дійшов до площі Сен-Жан, що лежала у високій частині міста, між брамами Сен-Жан і Вілат, у кварталі багатіїв. Майор Жіле приховав свої побоювання, але новина вразила його в саме серце. Від часу свого полону й ув'язнення він навчився прикидатись, і його потайність рівна була зіпсутості. Ті сорок тисяч ліврів ренти з земель, що їх мав татусь Руже, можете повірити, лежали в основі захоплення Максанса Флорою Бразьє. З його манери поводитись легко зрозуміти, яким чином певне становище Баламутки сповнювало його надіями на майбутнє багатство, яке обіцяла їй прихильність старого парубка. Проте звістка про прибуття законних спадкоємців похитнула віру Макса у владу Флори. Всі прибутки, не витрачені за останні сімнадцять років, теж відкладались на рахунок Руже. Тож коли заповіт, який, за словами Флори, вже давно складено на її користь, буде скасовано, принаймні ті заощадження можна буде врятувати, перевівши їх на ім'я мадмуазель Бразьє.

— І ця дурепа за сім років ні разу не прохопилась переді мною, що десь там є якась сестра й два небожі! — вигукнув Макс, повертаючи з вулиці Мармуз на вулицю Авантьє.— Сімсот п'ятдесят тисяч франків, поміщених у десятьох чи дванадцятьох різних нотарів у Буржі, В'єрзоні, Шатору, не можна ні забрати, ні перевести в державні папери за тиждень, так щоб про це не дізнались у краю, звиклому до балачок! Насамперед треба спекатися рідні, та коли ми її позбудемося, треба поквапитись узяти в руки це багатство. Тоді я подумаю...

Макс відчував утому. Скориставшись відмикачкою, він увійшов до оселі татуся Руже й по змозі тихо влігся спати, кажучи собі: "Завтра мізки прочистяться".

Доречно буде пояснити, звідки владарка з площі Сен-Жан дістала прізвисько Баламутка і як вона опинилась у домі Руже.

З літами старий лікар, батько Жана Жака та пані Брідо, зрозумів, який нікчема його син; тому він виховував його досить суворо, щоб урешті кинути в гущу життя, яке навчить його розважності, але, сам того не усвідомлюючи, підготував його схилити шию під ярмо першої тиранії, яка зможе запрягти його. Одного дня, повертаючись із об'їзду, цей підступний і лихий дідуган побачив на краю луків поблизу алеї Тіволі прегарне дівчатко. Почувши кінську ходу, дитина підвелась із води струмочка — одного з тих, що з висоти Ісудена здавалися сріблястими стрічками на зеленій сукні поля. Схожа на русалочку, дівчинка раптом звела на лікаря таке прегарне дівоче личко, про яке лишень міг би мріяти кожен художник. Старий Руже, що знав усіх в околиці, вперше побачив це чудо краси. На дівчинці, напівголій, була куца спідничина, дірява й полатана, з дешевої вовняної тканини в білу й коричневу смужку. Клапоть цупкого паперу на лозовому обручику прикривав їй голову. З-під цього паперу, задрукованого літерами І та О, через що його слушно називали "школярським папером", визирали, скуйовджені й причесані гребінцем для кінських грив, прегарні біляві кучері, яким могла б позаздрити кожна дочка Єви. На гарному засмаглому огрудді, шийці, ледь прикритій подертою напівшовковою косиночкою, поряд із засмагою видніли смужки білого тіла. Спідничка, протягнена між ногами й пришпилена на попереку грубою шпилькою, скидалась на стегенну пов'язку норця. Ступні й литки, що просвічували крізь прозору воду, мали будову тонку, наче в середньовічної статуї. Чарівне тільце, підставлене сонячному промінню, ледь почервоніло і від того було це принадніше. Така шийка й таке огруддя були гідні того, щоб їх угортати в кашемір і шовк. А голубі очі з довгими віями були в цієї німфи такі, що художник чи поет упав би на коліна. Лікар, достатньо обізнаний з анатомією, щоб угадати прегарний стан, зрозумів, скільки втратять мистецтва, коли ця чарівна натура згорбатіє на селянській роботі.

— Звідки ти, дитино? Я тебе ніколи не бачив,— спитав старий лікар, тоді вже сімдесятирічний.

Ця сценка відбулась у вересні 1799 року.

— Я з Ватана,— відповіла дівчинка.

Почувши голос городянина, чоловік похмурого вигляду, що стояв за дві сотні кроків вище по течії струмка, підвів голову.

— Ну, що там, Флоро? — гукнув він.— Що там за балачки? Чого ти не баламутиш?

— А чого ж ти прийшла сюди аж із Ватана? — спитав лікар, зовсім не збентежений втручанням.

— Я баламучу для свого дядька, Бразьє, отого он.

"Баламутити" — це беррійське слово, яке дуже мальовниче передає своє значення: збурювати воду в струмку великою гіллякою, галузки на якій розміщені лопаткою. Раки, сполохані цим "баламученням", не тямлячи, що це таке, прожогом утікають і попадають у пастки, які понаставляв трохи далі рибалка. Флора Бразьє тримала в руці гілляку з природною невинною грацією.

— А твій дядько має дозвіл ловити раки?

— Та що ви, хіба ж ми живемо не під владою Республіки, єдиної й неподільної? — озвався здалеку Бразьє.

— Ми живемо під владою Директорії,— сказав лікар,— і я не знаю такого закону, що дозволяв би жителеві Ватана рибалити на території Ісуденської комуни,— відказав лікар.— А мати в тебе є, дитино?

— Нема, пане, а тато у Буржі в шпиталі: йому на полі сонце голову напекло, і він здурів.

— Скільки ж ти заробляєш?

— П'ять су за день, увесь час, поки баламучу, а баламутити я ходжу аж до Брени. А в жнива збираю колоски, а взимку пряду.

— Скільки ж тобі років? Дванадцять?

— Так, пане...

— Хочеш жити в мене? Добре їстимеш, гарно одягатимешся, гарні черевички матимеш...

— Ні, ні, небога зостанеться в мене, я за неї відповідаю перед Богом і перед людьми,— озвався дядько Бразьє, що вже підійшов до небоги й лікаря.— Бачте, я її опікун!

Лікар стримав усмішку й зберіг поважну міну — що було б нелегко будь-кому при погляді на дядька Бразьє. Цей опікун мав на голові селянського капелюха, знищеного дощем і сонцем, погризеного, мов капустяний листок, на якому попаслося кілька гусениць, і позацеровуваного білими нитками. Під капелюхом видніло темне зморшкувате обличчя з чотирма чорними цятками рота, носа і очей. Стара жилетка скидалась на шматок стінних шпалер, а полотняні штани були неначе пошиті з ганчір'я.

— Я доктор Руже,— сказав лікар.— Коли ти опікун цієї дівчини, то приведи її до мене на площу Сен-Жан, ти про це не пошкодуєш, і вона теж...

І, не чекаючи відповіді, певний, що дядько Бразьє приведе до нього гарненьку Баламутку, лікар Руже подався до Ісудена. Справді, в ту хвилину, коли лікар сідав за стіл, куховарка сповістила, що прийшли громадянин і громадянка Бразьє.

— Сідайте,— сказав лікар дядькові й небозі.

Флора з опікуном, обоє босі, розглядали лікареву їдальню з захватом в очах. І ось чому.

Будинок, який Руже успадкував від Деквенів, займає середину площі Сен-Жан.