Баламутка - Сторінка 24

Це довгий, дуже вузький прямокутник, затінений кількома хирлявими липами. Будинки в цій частині міста кращі, ніж деінде, а будинок Деквенів узагалі один з найкращих. Стоїть він навпроти будинку Ошонів, має троє фасадних вікон на другому поверсі, а на першому — каретні ворота, що ведуть у подвір'я, за яким лежить садок. Із підворіття двері ведуть до величезної зали, освітленої двома вікнами на вулицю. Кухня міститься позаду зали, але відокремлена від неї сходами, що ведуть на другий поверх і до мансарди над ним. Кухню оточують дровітня, повітка-пральня, стайня для двох коней і каретня, а над ними невеликі горища, де зберігають овес, сіно, солому, там-таки спала тоді й лікарева челядь. Маленька селянка та її дядько так захопилися виглядом зали, бо вона була оздоблена різьбленою дерев'яною панеллю в стилі часів Людовіка XV, пофарбованою в сірий колір, і мала білий мармуровий камін, над яким Флора побачила себе у великому, до самої стелі, дзеркалі з позолоченою різьбленою рамою. На панелі де-не-де висіло кілька картин, добутих у монастирях Деоля, Ісудена, Сен-Жільдаса, Преє, Шезаль-Бенуа, Сен-Сюльпіса, Буржа, що їх щедрість наших королів та мирян збагатила коштовними дарами й найкращими творами доби Ренесансу. Серед тих картин, які зберіг Деквен і успадкував Руже, було "Святе сімейство" Альбано74, "Святий Єронім" Доменіко75, "Голова Христа" Джованні Белліні76, "Мадонна" Леонардо да Вінчі, "Несіння хреста" Тіціана з колекції маркіза Белабра — того, що витримав облогу, але був страчений за Людовіка XIII; "Лазар" Паоло Веронезе77, "Шлюб діви Марії" женевського майстра, дві церковні картини Рубенса й копія з картини Перуджіно78 роботи самого Перуджіно або Рафаеля, і нарешті дві картини Корреджо79 та одна — Андреа дель Сарто80. Деквени вибрали ці полотна з-поміж трьохсот церковних картин, самі не знаючи їхньої ціни, а віддаючи перевагу менше пошкодженим. Декотрі мали не тільки розкішні рами, а ще були й засклені. Завдяки гарним рамам і тому, що скло ніби свідчило про їхню велику вартість, Деквени й зберегли ці полотна. Та й меблям у залі не бракувало тієї розкоші, що так цінується в наші дні, але не мала тоді в Ісудені ніякої ціни. Годинник на каміні, поставлений між двома пишними шестираменними свічниками зі срібла, вирізнявся церковною розкішшю, якій дав початок Буль81. Крісла з різьбленого дуба, оббиті килимком завдяки побожності якихось вельможних дам, сьогодні були б оцінені дуже дорого, бо всі були в коронах та гербах. Між вікнами була розкішна мармурова консоль із якогось замку; на ній стояла величезна китайська ваза, в якій лікар тримав тютюн. Ні лікар, ні його син, ні куховарка, ні лакей не дбали про ці скарби. В камін з витонченим позолоченим різьбленням, забризканим мідянкою, плювали. Прегарна люстра з кришталю та порцелянових квіток, як і стеля, була покрапана чорними точками, що свідчили, якою волею тішаться там мухи. Деквени повісили на вікна гардини з парчі, здертої з балдахіна над ложем якогось настоятеля. Ліворуч від дверей шафа вартістю в кілька тисяч франків правила за буфет.

— Фаншетто,— сказав лікар куховарці.— Два келихи. І пляшку старого вина.

Фаншетта, огрядна служниця-беррійка, що до Коньєтти вважалась найкращою куховаркою в Ісудені, прибігла дуже швидко, чим виказала і лікарів деспотизм, і свою цікавість.

— Скільки коштує арпан виноградника в твоїх краях? — спитав лікар, наливаючи вина дядькові Бразьє.

— Сто екю сріблом.

— Ну що ж, віддай мені свою небогу за служницю, я призначу їй сто екю платні, а ти, як її опікун, отримуватимеш ці гроші.

— Щороку?..— спитав Бразьє, вирячивши очі, що стали великі, як блюдця.

— Полишаю це на твоє сумління,— відказав лікар.— Вона сирота. До вісімнадцяти років їй нема чого втручатись у справи.

— За дванадцять років це ж буде шість арпанів виноградника,— сказав дядько.— Але вона дівчина чемна, тиха єк єгнятко, й моторна, і роботяща, і слухняна... бідолашечка, вона ж була єдина втіха мого сердешного брата!

— І заплачу я за рік наперед,— додав лікар.

— О! Бігме, тре' за два заплатити,— відказав дядько,— та й беріть її, бо їй у вас буде ліпше, ніж у нас, бо моя жінка єї лупцює, не може терпіти... І ніхто єї не оборонить, бідолашечку, невинну, мов те немовлятко.

Почувши останню фразу, лікар, вражений словом "невинна", кивнув дядькові Бразьє й вийшов з ним у подвір'я й до садка, лишивши Баламутку за накритим столом між Фаншеттою та Жаном Жаком, які почали розпитувати її, й вона наївно розповіла, як зустрілася з доктором.

— Ну, прощавай, маленька моя,— повернувшись, сказав дядько Бразьє й поцілував Флору в лобик.— Можеш сказати, що я забезпечив тобі щастя, примістивши тебе в цього славного дядечка-доктора. Слухайся його, єк мене... будь розумненька, чемненька й роби все, що тобі...

— Опорядіть кімнату над моєю,— наказав лікар Фаншетті.— Від сьогодні там спатиме оця маленька Флора — гарне ім'я, що правда, то правда. Завтра викличемо для неї шевця і кравчиню. Поставте для неї зразу прибор, хай обідає з нами.

Увечері в усьому Ісудені тільки й говорили, що якась мала "баламутка" оселилась у доктора Руже. І це слово стало в тих краях глузливим прізвиськом мадмуазель Бразьє — перед її піднесенням, під час нього й після нього.

Лікар напевне хотів зробити в маленьких масштабах для Флори Бразьє те, що Людовік XV зробив у великих для мадмуазель де Роман; але він узявся за це запізно. Людовік XV був ще молодий, а лікар був у розквіті старості. З дванадцяти до чотирнадцяти років чарівна Баламутка звідала щастя без гіркоти. Вона жила в розкошах, її розпещували куди більше, ніж найбагатших дівчат в Ісудені, вона носила золотий годинник і коштовності; що їх лікар дарував їй, аби заохотити до навчання: адже до неї приставили вчителя, щоб учив її читати, писати й рахувати. Та майже тваринне селянське життя прищепило Флорі таку нехіть до гіркої чаші науки, що лікар цим навчанням і обмежився. Його наміри щодо цієї дитини, яку він витяг з бруду, навчав і ростив з турботою тим більше зворушливою, що його вважали нездатним до ніжних почуттів, знаходили різне тлумачення в підозріливого ісуденського городянства, в чиїх балачках виявлялись, так само як щодо походження Макса й Агати, фатальні помилки. Публіці маленьких міст нелегко вилущити правду з тисячі здогадів, з-посеред суперечливих тлумачень, всупереч усім припущенням, на які наводить та чи інша подія. Провінція, як колись політики "Малого Провансу"82 в Тюїльрі, хоче все пояснити й кінець кінцем гадає, ніби все знає. Але кожне прикидається, ніби та чи інша історія глибоко зачіпає його; тільки йому видна правда, і його версія найкраща. Істина, попри відкритість провінційного життя та загальне шпигування, все ж часто буває затемнена, і, щоб її розпізнати, потрібен або певний час, після чого до неї можуть поставитися без особистої зацікавленості, або ж безсторонність, якої набувають історик або людина шляхетна, піднісшись до вищої точки зору.

"Ну навіщо такому старому мавпієві п'ятнадцятирічна дівчина?!" — питали в місті через два роки після появи Баламутки.

"Маєте рацію,— відповідали на те.— Уже давно "минулися часи його святкові...".

"Любий мій, доктора дратує недоумкуватий син, а дочку Агату він ненавидить, як і раніше, і, може, він жив ці два роки так розважно тільки на те, щоб пошлюбити цю дівчинку та спородити з нею гарного хлопчика, жвавого й стрункого, як ото Макс",— зауважував якийсь розумаха.

"Ет, не балакайте! Хіба після такого життя, яким жили Лусто й Руже з тисяча сімсот сімдесятого до тисяча сімсот вісімдесят сьомого року, ще можна мати дітей у сімдесят два роки? Завважте, старий негідник читав Біблію, хоча б тільки як лікар, і знає, як цар Давид грів свої старі кістки83... От і все, громадянине!"

"Кажуть, ніби Бразьє, коли підіп'є, хвалиться у Ватані, що він її викрав!" — озивався котрийсь із тих, що вірять насамперед у погане.

"Господи, сусідонько, чого лишень не набалакають у Ісудені!"

З 1800-го до 1805 року, протягом п'яти років, доктор тішився, виховуючи Флору, і не зазнавав тих прикрощів, що їх амбіція та претензії мадмуазель Роман завдавали, як кажуть, Людовікові. Мала Баламутка була така задоволена, порівнюючи своє життя у лікаря з тим, яке вона мала в дядька Бразьє, що напевне корилася забаганкам свого хазяїна, ніби східна рабиня. Хай не прогніваються творці ідилій та філантропи, але сільський люд не дуже визнає деякі чесноти; моральні висновки в них випливають із особистого зацікавлення, а не з загальних уявлень про добро й зло. Зрослі серед злиднів і постійної праці, не маючи перед собою нічого іншого, вони вважають дозволеним усе, що може визволити їх із пекла голоду та вічної каторги, надто коли його не забороняє закон. Коли й бувають винятки, то не часто. З соціального погляду чеснота — супутниця добробуту, і починається вона з освіти. До того ж Флорі заздрили всі дівчата на десять льє в околиці, хоча її поведінка в очах церкви була гідна всілякого осуду. Флора, що народилася 1787 року, виросла серед сатурналій 1793-1798 років84, відблиски яких падали на села, позбавлені священиків, побожності, вівтарів, релігійних обрядів, де шлюб став просто узаконеним паруванням і де революційні гасла лишили глибокі відбитки, надто в Ісудені, краю, де Бунт був традицією. 1802 року католицький культ ледве чи й відновився. Навіть знайти священиків було нелегким завданням для імператора. 1806 року більшість парафій Франції лишались незайняті — так повільно йшло відродження духівництва після насильного розгону та вигублення на ешафотах. В 1802 році осудити Флору могло хіба її власне сумління. Але ж сумління у вихованки дядька Бразьє ніяк не могло переважити корисливості. Хоча, як гадали всі, лікаря-циніка вже самі літа змушували шанувати невинність п'ятнадцятирічної дівчини, та Баламутку всі однаково вважали дівчиною безецною, як висловлюються в тих краях. І все ж дехто ладен був убачати свідчення її невинності в тому, що останні два роки свого життя доктор перестав виявляти до неї таку увагу й турботу і взагалі охолов до неї.

Старий Руже був людина досить бита, щоб передбачити, чим вона скінчить; і, коли його нотар, заставши його на смертному ложі в мантії енциклопедистської філософії, почав домагатися, щоб він зробив щось для дівчини, тоді вже сімнадцятирічної, лікар сказав:

— Ну що ж, дамо їй волю.