Баламутка - Сторінка 38

Коли я лишив його, він саме писав панові Муйєрону, щоб той випустив вашого сина, добродійко,— сказав він хворій.— О, Макс славний хлопець. Я йому сказав, у якому ви стані, і він тоді згадав одну подробицю, з якої йому стало ясно, що напав на нього не ваш син: напасник був у мотузяних капцях, а ваш син же, напевне, вийшов з дому в чоботях.

— Ох! Хай Бог простить його за те горе, що він мені заподіяв.

Увечері якийсь чоловік приніс Максансові Жіле такого листа, написаного зміненим почерком:

"Капітанові Жіле не слід лишати невинного в руках правосуддя. Той, хто завдав удару, обіцяє більш не мститися, якщо пан Жіле виправдає пана Жозефа Брідо, не виказуючи справжнього винуватця".

Прочитавши цього листа й спаливши його, Макс написав панові Муйєрону записку, в якій навів згадану паном Годе обставину й попросив випустити Жозефа і прийти до нього, тоді він пояснить йому все. Саме коли цей лист принесли панові Муйєрону, Лусто-Пранген уже встиг з'ясувати зі слів дзвонаря, однієї зеленярки, праль, робітників з Ландролевого млина та монастирського садівника, що свідчення Жозефа правдиві. Максів лист доповнив докази невинності заарештованого, і пан Муйєрон сам відвів його до пана Ошона. Мати зустріла Жозефа такими палкими виявами ніжності, що цей нерозпещений хлопець у думці подякував випадкові, як отой чоловік із байки Лафонтена злодієві, за те, що прикра пригода дала йому відчути докази материної любові.

— Ви знаєте,— із значущою міною сказав пан Муйєрон,— із того, як ви дивились на розлючений натовп, я зразу збагнув, що ви ні в чому не винні; та попри це переконання, розумієте, найкращий спосіб захистити вас був арешт, що ми й зробили: я ж бо знаю ісуденців. Ох, яке горде обличчя було у вас!

— Я думав про інше,— простосердо відповів художник.— Я знаю одного офіцера, то він розповідав мені, як у Далмації його майже за таких самих обставин, коли він повернувся з ранкової прогулянки, захопила розлючена юрба. Мене зацікавила ця подібність, і я розглядав усі обличчя з думкою намалювати заколот 1793 року. Врешті я сказав собі: "Зажеро! Ти цього заслужив, бо приїхав добувати спадщину, замість малювати в своїй майстерні".

— Коли дозволите дати вам пораду,— сказав королівський прокурор,— то найміть увечері екіпаж у поштмейстера й повертайтесь до Парижа буржським диліжансом.

— Я теж так раджу,— озвався пан Ошон, якому не терпілось вирядити гостя.

— А моє найпалкіше бажання — покинути Ісуден, хоч я мушу розлучитися з єдиною своєю приятелькою,— сказала Агата, взявши за руку пані Ошон і цілуючи її.— Коли ж я ще побачу вас?

— Ох люба моя, тепер ми вже побачимось тільки на небі... Ми,— додала вона Агаті на вухо,— доволі настраждалися тут, і Бог змилосердиться над нами.

За хвилину після того, як пан Муйєрон поговорив з Максом, Гріта вкрай здивувала пані й пана Ошонів, Агату, Жозефа й Адольфіну, доповівши, що прийшов пан Руже. Жан Жак з'явився, щоб попрощатися з сестрою й запропонувати їй до Буржа свою коляску.

— Ох! Ваші картини наробили нам такого лиха! — сказала йому Агата.

— Лишіть їх собі, сестро,— відповів старий: він і досі не вірив у їхню цінність.

— Сусіде,— сказав пан Ошон.— Найкращі наші друзі, найпевніші захисники — це родичі, надто коли вони схожі на вашу сестру Агату й вашого небожа Жозефа!

— Може, й так,— тупо відказав старий.

— Треба подумати про те, щоб скінчити життя по-християнському,— сказала пані Ошон.

— Ой Жане Жаку,— зітхнула Агата.— Який день!

— То ви берете мою коляску? — спитав Руже.

— Ні, брате,— відповіла пані Брідо.— Дякую вам і бажаю доброго здоров'я.

Руже дав сестрі й небожеві обняти себе, потім вийшов, сухо попрощавшись. Барюк подався на пошту, куди його послав дід. Об одинадцятій годині вечора обоє парижан, усівшися в плетеному з лози кабріолеті, запряженому одним конем, яким правив поштар, покинули Ісуден. В Адольфіни й пані Ошон були сльози в очах. Тільки їм було шкода розлучатися з Агатою й Жозефом.

— Поїхали,— сказав Франсуа Ошон, увійшовши з Баламуткою до Максової кімнати.

— Ну й добре, це діло впорали,— відповів Макс, якого мучила гарячка.

— Що ж ти сказав старому Муйєронові? — спитав Франсуа.

— Я йому сказав, що майже визнаю за своїм напасником право підстерігати мене на розі, що це чоловік, який, коли його переслідуватимуть, може вбити мене як собаку, перше ніж його заарештують. Тому я попросив Муйєрона й Прангена вдавати, ніби пильно розслідують справу, але його не чіпати, якщо вони не хочуть мене побачити вбитим.

— Я сподіваюсь, Максе,— сказала Флора,— що якийсь час ви не бешкетуватимете вночі.

— Хай там як, а парижан ми спекались! — вигукнув Макс.— Той, хто мене поранив, сам не знає, яку велику послугу зробив нам.

Уранці, за винятком найспокійніших, найстриманіших людей, що поділяли думку пана й пані Ошонів, від'їзд парижан, хоч до нього спричинилась дуже прикра подія, святкувало все місто — як перемогу провінції над Парижем. Деякі Максові друзі висловлювались на адресу Брідо вельми гостро.

— Ге-ге, ці парижани думали, що ми тут дурні, а їм досить підставити капелюха, як туди посиплеться спадщина!

— Прийшли по вовну, а вернулись стрижені, бо небіж не припав дядькові до смаку.

— Коли хочете знати, вони діяли за планом паризького адвоката.

— А! То в них був і план?

— Атож,— план, як заволодіти старим Руже, але парижанам не вистачило сили, і той адвокат не поглумився з беррійців.

— Ви розумієте, яке паскудство?

— Отакі вони, парижани!

— Баламутка побачила, що на її добро зазіхають, і оборонялась.

— І зробила дуже добре...

Для всього міста Брідо були парижани, чужинці: Максові й Флорі тут віддавали перевагу.

Легко уявити, з якою радістю Агата й Жозеф увійшли до свого малого помешкання на вулиці Мазаріні після подорожі. В дорозі художник розвіяв прикрість, викликану арештом та двадцятьма годинами ув'язнення, але розважити матір він не міг. Агаті тим важче було відігнати пригніченість, що палата перів щойно почала розглядати справу військової змови. Поведінка Філіппа, попри всю спритність адвоката, рекомендованого Дерошем, викликала підозри, не дуже сприятливі для його репутації. Крім того, Жозеф, розповівши Дерошеві про все, що сталось у Ісудені, негайно поїхав з Містігрі до замку графа де Серізі, аби не слухати балачок про той процес, що мав тривати двадцять днів.

Зайве нагадувати тут події, відомі з сучасної історії. Чи то Філіпп відігравав якусь роль у змові, чи то був одним з тих, хто її викрив, але його присудили до п'яти років перебування під поліційним наглядом, і того ж дня, коли його випустили на волю, він мусив виїхати до Отена — міста, яке йому призначив для п'ятирічного проживання під наглядом генеральний директор поліції королівства. Ця кара відповідала обмеженням свободи в'язнів під слово честі, які призначають замість в'язниці. Дізнавшися, що граф де Серізі, один із перів, яким палата доручила розслідувати справу, найняв Жозефа оздоблювати свій замок у Прелі, Дерош домігся аудієнції в нього і виявив, що граф де Серізі дуже добре ставиться до Жозефа, з яким познайомився випадково. Дерош пояснив йому матеріальне становище обох братів, згадав про заслуги їхнього батька і про те, що під час Реставрації їх забули.

— Такі несправедливості, ваша вельможносте,— сказав адвокат,— весь час викликають роздратування і невдоволення! Ви знали їхнього батька, допоможіть принаймні синам забезпечити себе!

І докладно змалював стан справ родини в Ісудені, просячи всемогутнього віце-голову Державної ради звернутись до генерального директора поліції, щоб змінити місце заслання Філіппа Брідо з Отена на Ісуден. Потім заговорив про тяжку скруту Філіппа, просячи для нього щомісячної допомоги в шістдесят франків, яку військове міністерство мало б, аби не було соромно, виплачувати колишньому підполковникові.

— Я доможуся всього, чого ви просите,— відповів міністр,— бо так, по-моєму, буде справедливо!

Через три дні Дерош із потрібними повноваженнями приїхав забрати Філіппа з в'язниці при суді перів і повіз до себе, на вулицю Бетізі. Там молодий адвокат прочитав розбещеному воякові одну з тих марних нотацій, у яких адвокати називають усе справжніми іменами, послуговуючись різними словами, оцінюючи поведінку, аналізуючи і зводячи до простішого вираження почуття своїх клієнтів, які зацікавили їх достатньо для того, аби прочитати їм проповідь. Принизивши ад'ютанта імператора докорами за безглузді бешкети, за страждання матері й смерть старої пані Деквен, він розповів йому про становище в Ісудені, висвітливши наміри і вдачу Макса та Баламутки. Гостро зацікавлений цієї темою, переслідуваний за політику слухав другу частину Дерошевої промови багато уважніше, ніж першу.

— Таким чином,— сказав адвокат,— ви зможете до певної міри відшкодувати бодай свою провину перед вашою чудовою родиною, бо повернути життя бідолашній жінці, якій ви завдали смертельного удару, неможливо; тільки ви можете...

— А що робити? — спитав Філіпп.

— Я виклопотав для вас переміну місця проживання: Ісуден замість Отена.

Філіппове обличчя, схудле, майже похмуре, виснажене хворобами, стражданнями й злиднями, вмить освітилося радістю.

— Тільки ви, кажу, спроможні врятувати спадщину вашого дядька Руже, хоч, можливо, вже половину її проглинув той хижак на прізвище Жіле,— провадив Дерош. Ви знаєте всі подробиці, тепер треба діяти відповідно. Я не накреслю вам ніякого плану, у мене щодо цього нема жодної думки; а крім того, на місці все має інший вигляд. Вам доведеться мати справу з сильними супротивниками, той проноза дуже хитрий, по тому, як він задумав повернути картини, подаровані вашим дядьком Жозефові, по зухвальству, з яким він звалив чужий злочин на вашого сердешного брата, видно, що він здатен на все. Отож будьте обережні й хоч із розрахунку змушуйте себе до розважності, коли вже натура ваша не така. Картини я відіслав панові Ошону й написав йому, щоб не віддавав їх нікому, крім вас, а Жозефові я про це не сказав, бо горда натура художника обурилась би. Цей Максанс Жіле чоловік сміливий.

— Тим краще,— сказав Філіпп.— Я розраховую на відвагу цього шибеника, бо слабодух утік би з Ісудена.

— Все ж подумайте про вашу матір: вона вас любить так ніжно! І про брата, з якого ви зробили дійну корову...

— О! То він казав вам про ці дурниці? — вигукнув Філіпп.

— Ет, чи ви не знаєте, що я друг вашої родини і знаю про вас куди більше, ніж вони?

— Що ви знаєте? — спитав Філіпп.

— Що ви зрадили своїх товаришів.

— Я? — вигукнув Філіпп.— Я, ад'ютант імператора! Плітки! Нас зіпхали нижче палати перів, юстиції, уряду, всього цього проклятого кодла.