Баламутка - Сторінка 37

Потім панове Муйєрон і Лусто-Пранген у супроводі жандармського лейтенанта перейшли з оселі старого Руже до будинку Ошонів, який охороняли два жандарми в кінці садка і ще два коло дверей. Юрба заповнила все. Ціле місто товпилось на Головній вулиці.

Гріта, перелякана, вже побігла до хазяїна й сказала йому: "Пане, вас хочуть громити! Все місто збунтувалося. Пана Максанса Жіле замордовано, і кажуть, що це зробив пан Жозеф!"

Пан Ошон квапливо одягнувся й вийшов надвір, але, побачивши розлючений натовп, хутенько вернувсь і замкнув за собою двері. Розпитавши Гріту, він довідався, що гість цілу ніч ходив по кімнаті, страшенно схвильований, а вдосвіта вийшов з дому й ще не вернувся. Наляканий, він пішов до пані Ошон, яку вже розбудив гамір, і розповів їй жахливу новину, яка, хай там правдива чи ні, стягла весь Ісуден на Сен-Жанську площу.

— Я певна, що він не винен! — сказала пані Ошон.

— Та, поки його невинність з'ясується, сюди можуть удертись і все розгромити,— сказав пан Ошон, побліднувши (у нього в підвалі було золото).

— А що Агата?

— Спить сном праведних.

— А! Тим ліпше,— сказала пані Ошон.— Я б воліла, щоб вона не прокидалась, поки не з'ясується вся ця справа. Такий удар може вбити бідолашечку!

Та Агата прокинулась і зійшла вниз напіводягнена, бо нарікання Гріти, яку вона почала розпитувати, геть спантеличили її. Вона побачила пані Ошон із чоловіком, бліду й з очима повними сліз, коло одного вікна в залі.

— Кріпись, люба. Бог посилає нам випроби,— сказала стара.— Жозефа звинуватили...

— В чому?

— В злочині, якого він не міг учинити,— відповіла пані Ошон.

Почувши ці слова й побачивши, що до зали входять жандармський лейтенант, пан Муйєрон і пан Лусто-Пранген, Агата зомліла.

— Ідіть звідси й відведіть геть пані Брідо,— сказав пан Ошон дружині й Гріті.— Жінки в таких обставинах тільки заважають. Заберіть пані Агату до її спальні, обидві. Сідайте, панове,— сказав старий.— Сподіваюся, що та помилка, якій завдячую ваш візит, з'ясується.

— Якби ж то помилка,— відказав пан Муйєрон.— Натовп такий збуджений, усі такі розгнівані, що я боюсь за звинуваченого... Я б його затримав у суді, аби вони вгамувалися.

— Хто б повірив, що Максанса Жіле так люблять у місті! — озвався Лусто-Пранген.

— Мені щойно сказав один з моїх людей, що надбігло понад тисячу душ із Римського передмістя, і всі кричать, жадаючи смерті винуватцю,— заявив жандармський лейтенант.

— То де ж ваш гість? — спитав пана Ошона пан Муйєрон.

— Здається, вийшов прогулятися за місто.

— Покличте Гріту,— поважно сказав слідчий.— Сподіваюся, що пан Брідо не виходив із дому. Вам, напевне, відомо, що злочин стався на світанку, зовсім недалеко звідси?

Поки пан Ошон ходив шукати Гріту, троє службовців значуще перезиралися.

— Мені обличчя того художника зразу не сподобалося,— сказав лейтенант до пана Муйєрона.

— Дочко,— звернувся слідчий до Гріти, що саме ввійшла,— кажуть, ти бачила, як уранці пан Жозеф Брідо виходив з дому?

— Так, пане,— відповіла служниця, тремтячи як осиковий листок.

— О котрій годині?

— Як тільки я встала: він цілу ніч ходив по своїй кімнаті й був одягнений, коли я спускалася вниз.

— Було вже видно?

— Світало.

— Він був схвильований?

— Ще б пак! Сам не свій.

— Пошліть по мого пристава когось зі своїх людей,— наказав пан Лусто-Пранген лейтенантові,— і хай він візьме з собою мандати...

— Господи! Не кваптеся так,— сказав пан Ошон.— Його хвилювання можна пояснити інакше, ніж тим, що він задумав убивство: завтра він їде до Парижа через одну історію: Жіле й мадмуазель Флора Бразьє запідозрили його в нечесності.

— Атож, історія з картинами,— сказав пан Муйєрон.— Вчора вони через них посварились, а художники, як то кажуть, у гарячій воді купані.

— Ну кому в Ісудені було потрібно вбивати Максанса? — спитав Лусто.— Нікому: ні якомусь ревнивому чоловікові, ні будь-кому, бо хлопчина ніколи нікого не скривдив.

— Але що робив пан Жіле о пів на п'яту на вулицях Ісудена? — спитав пан Ощон.

— Ет, пане Ошон, не втручайтесь у нашу роботу,— відказав Муйєрон.— Ви не знаєте всього: Макс упізнав вашого художника.

В ту мить у одному кінці міста знявся крик і, неначе грім, покотився Великою Наретою.

— Ось він! Ось він! Упіймали!

Ці слова чітко вирізнялись у стоголосому гомоні. І справді, нещасного Жозефа Брідо, що спокійно повертався додому від Ландролевого млина, щоб устигнути до сніданку, побачили, коли він вийшов на площу Вбогих,— помітили всі гурти відразу. На щастя для нього, надбігли два жандарми й видерли його з рук жителів Римського передмістя, які вже безцеремонно вхопили його за руки, гукаючи: "Смерть йому!"

— Дорогу! Дорогу! — вигукували жандарми, які покликали на допомогу ще двох, що прикрили Брідо спереду і ззаду.

— Розумієте, пане,— сказав художникові один з тих двох, котрі тримали його під руки,— зараз ідеться і про ваше життя, і про наше. Винний ви чи не винний, але ми маємо врятувати вас від бунту, що зчинився через напад на майора Жіле, і цей народ не думає про те, щоб вашу провину з'ясувати: вони певні, що ви душогуб, і їх не похитнеш. Всі ці люди молились на пана Жіле, і видно, що вони вже ладні вчинити самосуд. О, ми бачили, як вони в тридцятому році гамселили збирачів податку, тож ходімо!

Жозеф Брідо поблід як смерть, але зібрався на силі й рушив уперед.

— Врешті, я не винен,— сказав він,— піду з вами!

І художник поніс свій хрест! Він чув тюкання, лайку, погрози смертю на своєму жахливому шляху від площі Вбогих до площі Сен-Жан. Жандарми мусили оголити шаблі, щоб захиститись від розлюченого натовпу, що жбурляв у них каміння. Жандармів мало не покалічили, а Жозефа кілька камінців ударили по ногах, по плечах, по капелюху.

— Привели! — сказав один із жандармів, входячи до вітальні пана Ошона.— Насилу-насилу, пане лейтенанте!

— Тепер треба якось розігнати це збіговисько, і я не бачу іншого способу для цього, панове, як тільки відвести пана Брідо в суд,— сказав лейтенант урядовцям,— у вашому оточенні. А я зі своїми жандармами обступлю вас. Коли ми опинимось серед шести тисяч розлючених людей, ні за що не можна поручитись.

— Маєте рацію,— відказав пан Ошон, що все тремтів за своє золото.

— Ну, коли в Ісудені це найкращий спосіб захистити невинну людину,— озвався Жозеф,— то можу тільки поздоровити вас. Мене вже трохи не каменували...

— Ви хочете побачити, як удеруться в дім вашого господаря й сплюндрують його? — спитав лейтенант.— Хіба ми можемо з нашими шаблями зупинити навалу людей, яких підпиратиме ззаду розлючена юрма, що не тямить форм правосуддя?

— Гаразд, панове, ходімо, стосунки з'ясуємо потім,— погодився Жозеф, що вже цілком заспокоївся.

— Дорогу, друзі мої! — сказав лейтенант до натовпу.— Його арештовано, ведемо в суд!

— Шануйте правосуддя, друзі мої! — докинув пан Муйєрон.

— Чи не краще побачити його на гільйотині? — сказав один з жандармів до гурту, що грізно посунув на них.

— Так, так! — несамовито закричав хтось.— Хай його гільйотинують!

— Його гільйотинують! — підхопили жінки. В кінці Великої Нарети гомоніли:

— Його ведуть гільйотинувати, у нього знайшли ніж!

— От харцизяка!

— Отакі вони, ті парижани!

— У нього ж на пиці написано — злочинець!

Хоча Жозеф аж кипів у душі, весь шлях від площі Сен-Жан до суду він пройшов, зберігаючи дивовижний спокій і гордість. Проте відчув себе щасливим, коли опинивсь у кабінеті пана Лусто-Прангена.

— Гадаю, панове, нема потреби казати вам, що я ні в чому не винен,— сказав він, звертаючись до пана Муйєрона, пана Лусто-Прангена та пристава,— і можу тільки просити вас, щоб ви допомогли мені довести мою безвинність. Я нічого не знаю про те, що сталось...

Коли слідчий виклав перед Жозефом усі підозри, що тяжіли на ньому, закінчивши заявою Макса, Жозеф був приголомшений.

— Але ж я вийшов із дому після п'ятої! — вигукнув він.— Спочатку пішов Головною вулицею, а о пів на шосту розглядав фасад вашої Сен-Сірської парафії. Поговорив із дзвонарем, що прийшов продзвонити "анжелюс", розпитав його про будинок — він мені здавсь якимсь химерним і недокінченим. Потім перейшов Зелений ринок — там уже були жінки. Звідти я через площу Вбогих дійшов до Анського мосту, до Ландролевого млина, де спокійно розглядав канарок хвилин із п'ять-шість, і робітники на млині, певне, помітили мене. Я бачив жінок, що прийшли прати, вони, мабуть, і досі там; вони почали сміятися з мене, казали, що я бридкий, а я відповів, що в смітті бувають перли. Звідти я пішов довгою алеєю до Тіволі, а там погомонів із садівником... Перевірте все це, і не треба навіть тримати мене під арештом, бо я вам даю слово, що лишатимусь у вашому кабінеті, поки ви не пересвідчитесь у моїй невинності.

Ці розважні слова, сказані без вагання, спокійно, тоном людини, певної за себе, справили враження на урядовців.

— Що ж, треба розшукати й попитати всіх цих людей,— сказав пан Муйєрон.— Але це не на один день робота. Тож краще, в ваших таки інтересах, лишайтесь таємно в суді.

— Тільки дозвольте мені написати матері, щоб заспокоїти її, сердешну... Я дам вам прочитати, що напишу.

Це прохання було надто законне, щоб його не вдовольнити, і Жозеф написав таку цидулочку:

"Не хвилюйся, матусю. Я став жертвою помилки, що легко з'ясується, і я вже все пояснив. Завтра, а може, й сьогодні ввечері мене випустять. Цілую тебе, і скажи панові та пані Ошон, як мені прикро через цей клопіт, хоч я в ньому й не винен: сталася дивна випадковість, і я ще сам її не розумію".

Коли листа принесли, в пані Брідо ще не скінчився нервовий напад, і всякі ліки, що ними трактувала її пані Годе, не допомагали. Прочитавши листа, вона просто-таки воскресла. Після кількох струсів вона запала в прострацію, як звичайно після таких криз. Коли пан Годе прийшов глянути на хвору, вона вже нарікала, що приїхала сюди.

— Бог мене покарав,— казала вона крізь сльози.— Чи не краще було покластись на нього, хрещена, й чекати, щоб він сам напоумив мого брата на заповіт!

— Пані, коли ваш син невинний, то Максанс неприторенний негідник,— сказав їй на вухо пан Ошон,— і ми в цій справі слабкіші. Тому повертайтесь додому.

— А як там пан Жіле? — спитала пані Ошон у пана Годе.

— Рана, правда, тяжка, але не смертельна. Місяць полежить, і встане.