Баламутка - Сторінка 34

Звичайно, вам потрібні й рами; та вони, кажуть, дорожчі за самі картини, бо позолочені... Ну скажіть, пане,— знов звернулась Флора до старого, забираючи свою руку.— Правда ж, це недорого, коли ваш небіж візьме з вас чотири тисячі франків за новісінькі картини замість ваших старих... Це пристойний спосіб,— додала вона на вухо,— дати йому чотири тисячі франків, він не здається мені дуже заможним...

— Гаразд, небоже, я заплачу тобі чотири тисячі франків за копії.

— Ні, ні,— заперечив чесний Жозеф.— Чотири тисячі франків і картини — це забагато, бо й картини, щоб ви знали, цінні.

— Та погоджуйтесь, дурненький,— наполягала Флора.— Це ж ваш дядько!

— Гаразд, я згоден,— відказав Жозеф, приголомшений таким вигідним подарунком: він розпізнав картину Перуджіно.

Отож художник був у чудовому настрої, коли, подавши руку Баламутці, виходив з дому, і це дуже добре відповідало Максансовому задумові. Ні Флора, ні Руже, ні Макс, ні будь-хто в Ісудені не могли оцінити тих картин, і хитрий Макс уважав, що тріумф Флори, яка гордо ступала попідруч із хазяїновим небожем, у добрій згоді з ним, перед очима всього приголомшеного міста, куплений за марничку. Люди стояли в дверях, щоб побачити тріумф Баламутки над усією родиною. Цей надзвичайний факт розворушив усе місто, на що й розраховував Макс. Отож, коли дядько й небіж знов увійшли до вітальні о п'ятій годині, в усіх родинах тільки й говорили, що про цілковиту згоду Макса та Флори з небожем старого Руже. По місту вже ходила й байка про подарунок та чотири тисячі франків. Обід, на який запросили ще й Лусто, одного з суддів, та ісуденського мера, був розкішний. То був один з тих провінційних обідів, що тривають по п'ять годин. Найвишуканіші вина пожвавлювали розмову. За десертом, о дев'ятій годині, художник, що сидів між Флорою й Максом навпроти дядька, вже ніби й заприятелював з офіцером, якого вважав найсимпатичнішим хлопцем у світі. Жозеф повернувся додому об одинадцятій добре напідпитку. А старого Руже Куський відніс на ліжко п'яного як чіп, бо він їв, наче з голодного краю, а пив, як бездонне барило.

— Ну що,— сказав Макс, лишившись опівночі на самоті з Флорою,— чи не краще так, ніж надиматись перед ними? Тих Брідо ми приймемо, вони дістануть невеликі подарунки, будуть обсипані ласкою й зможуть тільки вихваляти нас, а тому будуть спокійні, та й нам дадуть спокій. Завтра вранці ми вдвох із Куським познімаємо ці картини й віднесемо художникові, щоб він побачив їх, коли прокинеться, а рами складемо на горищі й замінимо шпалери у вітальні на оті, де сцени з життя Телемака97,— я такі бачив у пана Муйєрона.

— Авжеж, буде дуже гарно! — вигукнула Флора.

Другого дня Жозеф прокинувся десь перед полуднем.

Зі свого ліжка він побачив картини, складені одна на одну,— він навіть не чув, коли їх принесли. Поки він знов роздивлявся картини, розпізнавав у них шедеври, вивчав манеру художників і шукав підписів, його мати пішла побачити брата й подякувати йому: так її намовив старий Ошон, який, знаючи, скільки дурниць наробив учора художник, вирішив, що зі спадщиною нічого не вийде.

— Ваші супротивники великі пронози. За все своє життя я не бачив такої чіпкої людини, як цей вояк: здається, війна формує натуру молодих людей. Жозеф дозволив себе обморочити! Він прогулювався попідруч із Баламуткою! Йому, безперечно, заткнули рота вином, поганими картинами й чотирма тисячами франків. Недорого ж обійшовся ваш художник Максансові!

Передбачливий старий накреслив лінію поведінки для дружининої хрещениці, порадивши їй розгадувати, що на думці в Макса, й задобрювати Флору, щоб якось увійти в довіру до неї, та знаходити хвилинки для розмови з Жаном Жаком. Брат зустрів пані Брідо якнайласкавіше — так його навчила Флора. Старий лежав у ліжку, недужий з учорашнього перепою. В перші хвилини Агата не могла зачіпати серйозних питань, і Макс вирішив, що годиться зоставити сестру з братом на самоті. Розрахунок був правильний. Сердешна Агата застала брата таким недужим, що не хотіла позбавляти його турбот мадмуазель Бразьє.

— Звичайно,— сказала вона старому парубкові,— я хочу познайомитися з людиною, якій маю дякувати за братове щастя.

Ці слова видимо потішили Жана Жака, і той подзвонив, викликаючи мадмуазель Бразьє. Як можна здогадатись, Флора була недалеко. Дві жінки-супротивниці привітались. Баламутка почала вкрай запопадливо, вкрай ласкаво панькатися з недужим, почала поправляти йому подушки — мовляв, занизько лежить,— поводилась, як учора звінчана дружина. Старий парубок теж просто танув, умліваючи.

— Ми дуже вдячні вам, мадмуазель,— сказала Агата,— за ті знаки відданості, що ви так довго виявляєте моєму братові, і за те, що ви так дбаєте про його добробут.

— Це правда, люба моя Агато,— сказав старий,— вона дала мені спізнати щастя, і взагалі це жінка, сповнена найкращих якостей.

— Отож, брате, ви не зуміли як слід віддячити мадмуазель. Вам слід було одружитися з нею. О, я надто щиро вірю в Бога, аби не бажати, щоб ви корилися приписам релігії. Ви обоє були б спокійніші, якби не заходили в конфлікт із законами і мораллю. Я, любий брате, приїхала просити у вас допомоги у великій біді, але не думайте, що ми хочемо вказувати вам, як ви маєте розпорядитися своїм добром.

— Ласкава пані,— сказала Флора,— ми знаємо, що ваш шановний батько повівся з вами несправедливо. Ваш брат може сказати вам,— провадила вона, пильно дивлячись на свою жертву,— що, як ми коли й сварилися з ним, то тільки через вас. Я переконувала пана Руже, щоб він уділив вам частину маєтку, в якому вам відмовив мій благодійник, бо він, ваш тато, таки був моїм благодійником (вона підпустила сльозинку в голос), я про це часто згадую... Але ваш брат, пані, послухався розуму...

— Так,— сказав простосердий Руже,— коли я складатиму заповіт, то не забуду вас.

— Не говорімо про це, брате, ви ж іще не знаєте моєї вдачі.

Легко собі уявити, як поточилась ця перша зустріч після такого вступу. Руже запросив сестру пообідати в нього післязавтра.

Протягом цих трьох днів "лицарі неробства" наловили силу пацюків, мишей і полівок, а тоді однієї ночі пустили їх, зголоднілих, до зерна, чотириста тридцять шість штук, серед них багато кітних. Ще не задоволені тим, що підкинули Фаріо стількох утриманців, "лицарі" продірявили покрівлю капуцинської церкви й пустили туди десяток голубів, узятих із різних ферм. Усі ці тварини бенкетували тим спокійніше, що сторожа комори Фаріо один шибеник спокусив пиячити з ранку до вечора, і той зовсім не дбав про хазяїнове зерно.

Пані Брідо, всупереч думці старого Ошона, вірила, що її брат іще не склав заповіту, вона збиралась питати його, які в нього наміри щодо мадмуазель Бразьє, як тільки зможе вийти на прогулянку разом з ним, бо Флора й Максанс лишали їй таку надію, яка не мала справдитись.

Хоча "лицарі" сушили голови, як змусити двох парижан тікати з міста, але їм спадали на думку самі нездійсненні дурощі.

Коли минув тиждень — половина того часу, який парижани могли залишатись в Ісудені, вони не просунулись у своїй справі далі, ніж першого дня.

— Ваш адвокат не знає провінції,— сказав старий Ошон пані Брідо.— Того, чого ви приїхали домогтись, не зробиш ні за два тижні, ні за два роки; треба не розлучатися з братом і спробувати навернути його до побожності. Ви зможете підкопатись під укріплення Флори й Максанса тільки з допомогою священика. Така моя рада, і не треба гаятись.

— Дивні у вас уявлення про церкву,— сказала чоловікові пані Ошон.

— Ет! — вигукнув старий.— Такі ви всі, богомолки!

— Бог не благословить діла, що спирається на блюзнірство,— сказала пані Брідо.— Щоб віра служила таким... Та ми були б іще злочинніші за Флору!

Ця розмова відбулась за сніданком, і Франсуа, так само як Барюк, слухав, не пропускаючи й слова.

— Блюзнірство! — вигукнув старий Ошон.— Та коли б якийсь славний і розумний абат, а я таких знав чимало, та відав, у якій ви скруті, він би не побачив нічого блюзнірського в тому, щоб навернути до Бога заблудлу душу вашого брата, напоумити його на справжню спокуту своїх гріхів, щоб він вигнав ту жінку-спокусницю, і запевнив його в спасінні, пояснив, який спокій буде в нього на душі, коли він наділить кількома тисячами ліврів ренти якусь архієпископську семінарію, а спадщину лишить природним спадкоємцям.

Пасивна покора, якої старий скнара домігся в своєму домі від дітей і яка передалась онукам, підлеглим його опіці,— для них він нагромадив чималий статок, бо, як сам казав, дбав про них як про себе, не дозволила Барюкові й Франсуа виразити бодай найменше здивування чи незгоду; але вони значуще перезирнулись, мовляв, ця думка згубна для Максових інтересів.

— Річ ось у чому, пані,— озвався Барюк.— Коли ви хочете дістати спадщину по братові, засіб для цього є тільки один: треба лишатись в Ісудені скільки потрібно, щоб цим скористатись...

— Мамо,— сказав Жозеф,— вам би слід написати про все це Дерошеві. Щодо мене, то я не хочу від дядька нічого, крім того, що він сам захотів мені дати.

Пересвідчившись, що тридцять дев'ять картин мають велику цінність, Жозеф обережно поздіймав їх із підрамників, повгортав у папір, позаклеював звичайним клеєм, склав одну на одну у велику скриню й відіслав на ім'я Дероша, а тепер хотів повідомити його листом. Дорогоцінний вантаж відіслали напередодні.

— Ви задоволені вигідним надбанням,— сказав пан Ошон.

— Але мене не збентежило те, що я там знайшов на півтораста тисяч франків картин.

— Таке тільки художник придумає,— сказав пан Ошон, дивлячись на Жозефа дуже промовисто.

— Слухай, мамо,— звернувся Жозеф до Агати.— Я напишу Дерошеві й поясню, як тут стоять справи. Якщо Дерош порадить зоставатись, зоставайся. Ну, а службу тобі ми завжди знайдемо не гіршу...

— Любий мій,— сказала пані Ошон Жозефові, виходячи з-за столу,— я не знаю, які там ті картини вашого дядька, але вони мусять бути добрі, коли судити, звідки їх узято. Коли вони варті всього сорока тисяч франків, по тисячі за картину, не кажи цього нікому. Хоч мої онуки добре виховані й скромні діти, та вони могли б ненароком десь розповісти про цю нібито знахідку, весь Ісуден дізнався б, а нащо нашим супротивникам це знати. Ти поводишся, як дитина.

І справді опівдні багато ісуденців, а головне — Максанс Жіле,— дізналися про цю думку, а тому почали розшукувати всі старі картини, про які більш не думали, та виставляти напоказ усяку мазанину; Макс гірко пошкодував, що сам підштовхнув старого віддати картини, і його лють на спадкоємців, коли він дізнався про план старого Ошона, розгорілася ще дужче через те, що він називав своєю дурістю.