Баламутка - Сторінка 32

Коли всі обмінялися звичайними привітаннями й усі чотирнадцятеро гостей повсідались, пані Ошон мусила відрекомендувати їм свою хрещеницю Агату та її сина Жозефа. Жозеф сидів у кріслі, яке вибрав собі з таємним розрахунком — вивчати з півсотні облич, які мали з п'ятої години до пів на дев'яту позувати йому задарма, як він сказав матері. Жозефова поведінка того вечора перед ісуденськими патриціями не поліпшила думки малого міста про його особу: кожне ловило його насмішкуваті погляди, кожного бентежили його усмішки й лякало це обличчя, незбагненне для людей, що не вміли розпізнати незвичайності генія.

З десятої години, коли всі полягали спати, господиня сиділа з хрещеницею в своїй спальні аж до півночі. Певні, що їх ніхто не чує, ці дві жінки звірялись одна одній зі своїми прикрощами та стражданнями. Осягаючи ту безмежну пустелю, в якій загинули сили нерозпізнаної прекрасної душі, слухаючи останні вияви розуму, що йому не судилось розвинутися, сприймаючи страждання серця, від природи великодушного й милосердного, хоч його великодушність і милосердя не мали змоги ні в чому виявитись, Агата вже не вважала себе найнещаснішою, бо побачила, що дрібні розваги й радощі паризького життя накладались на послану Богом гіркоту.

— Хрещена, ви така побожна, то поясніть мені, в чому мої гріхи, за що Бог карав мене?

— Він підготовує нас, дитино моя,— сказала старенька саме в ту хвилю, коли пробамкало північ.

Опівночі "лицарі неробства" один по одному, мов тіні, зійшлись під деревами бульвару Барон і прогулювались там, тихо розмовляючи.

— Що робитимемо? — насамперед питав кожен.

— Я гадаю, що Макс просто хоче пригостити нас,— сказав Франсуа.

— Ні, йому й Баламутці може бути скрутно. Напевне, він хоче влаштувати якусь витівку проти отих парижан...

— Випхати їх буде нелегко.

— А мій дід,— озвався Барюк,— і так уже переляканий, що в домі стало на два роти більше, то він будь-якому приводові радий буде...

— Ну що, лицарі? — неголосно промовив Макс, який саме надійшов.— Зірки рахуємо? Вони нам у чарку не наллють! Ходімо до Коньєтти! До Коньєтти!

— До Коньєтти!

Цей хоровий вигук пролунав на все місто жахливим ґвалтом, немов крик "ура" під час приступу війська; а тоді запала глибока тиша. Другого дня не одна жінка питала в сусідки: "Ви чули вночі, десь о першій годині, жахливий крик? Я вже думала, що пожежа в когось".

Вечеря, гідна Коньєтти, потішила погляди двадцяти двох бешкетників: адже орден зібрався в повному складі. О другій годині, саме коли почали "цмулити" — це слово з лексикону "нероб" досить точно відбивало звичай пити вино маленькими ковточками, смакуючи,— Макс узяв слово:

— Любі мої діти, цього ранку через знамениту витівку, яку ми втнули з візком Фаріо, ваш Великий магістр зазнав такої тяжкої образи від того нікчемного торговця зерном, та ще й іспанця (ох, ті їхні баржі!..), що я вирішив: хай цей негідник відчує весь тягар моєї помсти, яка має бути здійснена в рамках наших розваг. Я цілий день думав про це й придумав, як витіяти справжню комедію, таку, що він може й з глузду з'їхати. Помщаючись за орден, уособлений у мені, ми нагодуємо тваринок, шанованих єгиптянами: адже й вони божі створіння, і люди несправедливо переслідують їх. Добро — дитя зла, а зло — дитя добра; такий найвищий закон. Отож я наказую вам, під страхом розгнівити вашого смиренного магістра, щоб кожен з вас якнайтаємніше роздобув двадцять пацюків, а коли Бог попустить, то й двадцять кітних пацючих. Зберіть своє військо не довше як за три дні. Коли наловите більше — тим краще. І не давайте цим симпатичним гризунам їсти, бо дуже важливо, щоб наші милі звірятка були голоднющі. Затямте, що мені годяться пацюки, миші й полівки. Коли помножимо двадцять два на двадцять, вийде в нас чотири з лишком сотні помічників. Коли їх випустити в стару капуцинську церкву, де Фаріо зберігає закуплене для перепродажу зерно, вони зжеруть його чимало. Та не гайтеся! Фаріо через тиждень має постачати велику партію зерна, тож я й хочу, щоб мій іспанець, повернувшися зі своїх ділових мандрів по околицях, застав жахливу несподіванку. Панове, заслуга цієї вигадки належить не мені,— додав він, помітивши в слухачах ознаки захвату.— Віддаймо цезареві цезареве, а Богові боже. Це взяте з Біблії — Самсонова витівка з лисицями95. Але Самсон був бунтівник, а отже, й не філантроп; зате ми — захисники переслідуваних істот, як Брама. Мадмуазель Флора Бразьє вже налаштувала всі мишоловки, а Куський, моя права рука, ловить полівок. У мене все.

— Я знаю де взяти тваринку, що сама варта сорока пацюків,— докинув молодий Годе.

— Яку ж це?

— Білку.

— А я можу добути мавпочку, що любить жерти пшеницю,— озвався один повагом.

— Не годиться! — заперечив Макс.— Всі здогадаються, звідки ці тварини.

— Можна вночі добути одного голуба з кожного голубника в околиці,— сказав молодий Босьє,— зробити в покрівлі церкви дірку, впустити їх туди, то скоро там будуть тисячі голубів.

— Отже, цілий тиждень комора Фаріо буде під владою ордену ночі! — вигукнув Жіле, всміхнувшися здоровилові Босьє.— Ви знаєте, що на Сен-Патерні встають рано. Щоб ніхто з вас не виходив, не підв'язавши до підошов повстини. Шевальє Босьє, винахідник штуки з голубами, буде вами керувати. Щодо мене, то я поставлю свій підпис на купі пшениці. Отже, будьте квартир'єрами для панів пацюків. Коли в капуцинській церкві спить сторож, треба, щоб хтось напоїв його доп'яну, та так спритно, щоб прибрати його геть із того місця, де ми дамо бенкет гризунам.

— А про парижан ти нам нічого не скажеш? — спитав молодий Годе.

— Треба ще придивитися до них,— відказав Макс.— Проте я подарую свою мисливську рушницю, що одержав з рук самого імператора, шедевр Версальської зброярні, дві тисячі франків ціною тому, хто придумає спосіб побавитися коштом цих парижан, хто зуміє так посварити їх із паном і пані Ошонами, щоб ті двоє старих вигнали їх або щоб вони самі звідти втекли — звісно, так, щоб не дуже допекти дідусеві й бабусі моїх друзів Барюка та Франсуа.

— Гаразд! Я придумаю,— сказав молодий Годе, завзятий мисливець.

— Коли автор комедії не хоче рушниці, він дістане мого коня,— пообіцяв Максанс.

Після цього вечора двадцять голів почали тужитися, щоб придумати якусь капость Агаті та її синові у відповідності до цієї програми. Але тут міг допомогти хіба сам диявол або випадок, так ускладнювали справу поставлені умови.

Уранці Агата й Жозеф спустилися вниз за хвилинку перед другим сніданком, що подавався о десятій годині. "Першим сніданком" тут називали чашку молока й скибочку хліба з маслом, яку подавали до ліжка або під час уставання. Дожидаючи пані Ошон, яка попри свої літа скрупульозно виконувала всі церемонії, що їх дотримувались герцогині часів Людовіка XV під час туалету, Жозеф побачив на дверях будинку навпроти Жана Жака Руже, що стояв там; він, звичайно, зразу піднявся нагору й сповістив матір, але та не впізнала брата — так він різнився від того, яким вона бачила його востаннє.

— Онде ваш брат,— сказала Адольфіна, що подавала руку бабусі.

— Який ідіот! — вигукнув Жозеф.

Агата зціпила руки й звела очі до неба:

— До чого ж його довели! Господи, і оце п'ятдесятисемирічний чоловік!

Вона захотіла як слід роздивитися брата й побачила за спиною в старого Флору Бразьє, простоволосу; крізь серпанок накинутої на плечі хусточки з мереживом світилася сніжно-біла спина, сліпучі груди; вона була прибрана, мов багата куртизанка, в вузькостанній сукні з гренадину — модної тоді шовкової тканини, з пишними рукавами, що на зап'ястках стискалися розкішними браслетами. По Баламутчиному корсажу зміївся золотий ланцюжок; вона накладала чорну оксамитову шапочку на голову Жанові Жакові, щоб той не застудився: явно розрахована сцена.

— Ох, яка вродлива жінка! — вигукнув Жозеф.— Таку не часто побачиш. Як то кажуть створена, щоб її малювати! Який колір обличчя! Ох! Які барви! Які форми! Які плечі!.. Розкішна каріатида! Була б чудова натура для Венери Тіціана!

Адольфіні й пані Ошон ті слова здались чужою мовою; але Агата, стоячи за спиною в сина, на мигах показала їм, що вже звикла до таких балачок.

— Вам здається гарною жінка, що хоче відібрати у вас багатство? — спитала пані Ошон.

— Це не вадить їй бути гарною натурою: саме в міру повна, ніщо не випирає...

— Любий, ти ж не в своїй майстерні,— спинила його Агата.— І Адольфіна тут...

— Правда, вибачте; але я від самого Парижа й аж досі бачив самих бридух...

— Хрещена, люба,— сказала Агата,— як же мені побачити брата? Коли він з цією особою...

— Ет! — перебив Жозеф. Я сам до нього піду!.. Бачу, що він не такий уже ідіот, коли має досить розуму, щоб милуватись Тіціановою Венерою.

— Якби він не був недоумком,— сказав пан Ошон, що саме ввійшов,— то спокійно одружився б, народив би дітей, і вам би не лишилось ніяких шансів на спадщину. Нема лиха без добра.

— У вашого сина з'явилась непогана думка,— додала пані Ошон.— Хай справді йде перший до дядька й скаже йому, що той має прийняти вас на самоті.

— І ви переможете мадмуазель Бразьє? — спитав пан Ошон.— Ні, ні, ласкава пані, витерпіть цю прикрість. Коли не матимете всієї спадщини, спробуйте принаймні відвоювати хоч трохи.

Ошони не мали сили змагатися з Максансом Жіле. Саме під час сніданку поляк приніс від свого хазяїна, пана Руже, листа, адресованого сестрі — пані Брідо. Пані Ошон попросила чоловіка прочитати того листа вголос:

"Люба сестро!

Я почув від чужих людей, що Ви приїхали до Ісудена. Я здогадуюсь, чому Ви обрали дім пана й пані Ошон, а не мій; та коли Ви приїхали побачитись зі мною, то я прийму Вас як годиться. Я сам би перший прийшов побачити Вас, якби здоров'я не змушувало мене в цю хвилину лишатись удома. Щиро шкодую, що так склалось. Я буду щасливий побачити небожа й запрошую його сьогодні пообідати зі мною; бо юнаки не такі чутливі щодо товариства, як жінки. Буду радий, коли він приведе з собою й панів Барюка Борніша та Франсуа Ошона.

Відданий Вам брат

Ж. Ж. Руже"

— Підіть скажіть, що ми саме снідаємо, що пані Брідо негайно відповість і що запрошення прийняте,— сказав пан Ошон служниці. Тоді притулив пальця до губів, наказуючи всім мовчати. Коли двері будинку зачинились, пан Ошон, що й гадки не мав, яка дружба пов'язує його онуків з Максансом, кинув на дружину й на Агату вельми значущий погляд:

— Він так само здатен написати такого листа, як я здатен віддати комусь двадцять п'ять луїдорів,— цього листа писав той вояк.

— Що з того? — відказала пані Ошон.— Однаково треба відповісти.