Баламутка - Сторінка 29

Бачте, я тільки бідна служниця, й ви можете сказати мені, щоб я не стромляла носа в ваші справи, але хоч би ви перебрали всіх жінок на світі, як отой цар зі Святого Письма91, то не знайдете такої, як пані. Вам би треба цілувати сліди, там де вона ступила. Їй-богу, коли ви чимось її смутите, це однаково, що ви собі в серце ніж стромляєте! Знаєте, у неї аж сльози на очах були.

Веді вийшла, а бідолаха, приголомшений, упав у крісло, задивився перед собою, наче тихий божевільний, і забув поголитись. Такі переміни від ніжності до холодності діяли на душу цього кволого створіння, що жило тільки дрібкою закоханості, не менш згубно, ніж раптові переходи з тропічної спеки до полярного холоду на тіло. Моральні страждання вражали його немов хвороби. Флора єдина в світі могла впливати на нього; бо тільки для неї він був настільки ж добрий, наскільки й дурний.

— Що, ви так і не поголилися? — спитала вона, заглянувши до кімнати.

Старий Руже різко схопився і, щойно блідий та пригнічений, на мить почервонів, але протестувати проти такого наскоку не посмів.

— Ваш сніданок на столі! Можете йти до їдальні в халаті й капцях, бо я з вами за стіл не сяду!

І, не чекаючи відповіді, зникла. Зоставити старого снідати без неї — це була одна з тих кар, які найдужче дошкуляли йому, бо він любив за їжею розмовляти. Спустившися сходами, Руже з хвилювання аж закашлявся.

— Бухикай! Бухикай! — сказала Флора в кухні, не дбаючи про те, чи хазяїн її почує, чи ні.— Їй-бо, цей старий поганець ще досить дужий, він живучий, нема чого турбуватися про нього. Не скоро ще свою душу викашляє, хіба після нас...

Отакі лихі слова звертала Баламутка до Руже в хвилини гніву. Бідолаха, глибоко засмучений, сів посеред їдальні скраєчку столу й пригнічено розглядав старі меблі та старовинні картини.

— Могли б хоч краватку начепити,— сказала Флора, входячи.— Ви думаєте, що комусь приємно бачити таку шию, як ваша,— червону та поморщену, що куди твоєму індикові?

— Що я зробив? — спитав старий, підвівши на Флору великі ясно-зелені очі, повні сліз. Та холодно глянула на нього.

— Що ви мені зробили?.. А ви не знаєте? Отаке лицемірство!.. Ваша сестра Агата — вона така вам сестра, як я — Ісуденській вежі, коли вірити вашому батькові, вона ж вам ніхто — приїздить із Парижа з сином, отим дешевим мазюкалом, і хоче вас бачити...

— Моя сестра й небожі приїздять до Ісудена? — сторопіло перепитав Руже.

— Еге, вдавайте, що дивуєтесь, то я, може, й повірю, що ви її не викликали! Ваші хитрощі шиті білими нитками! Не бійтесь, ми не потривожимо ваших парижан, бо, як тільки вони ступлять сюди ногою, нашої ноги тут більше не буде. Ми з Максом виберемося звідси й не повернемось ніколи. Що ж до вашого заповіту, я роздеру його на чотири клапті перед вашим носом, чуєте? Можете зоставити своє добро вашій рідні, бо ми вам не рідня. Тоді й побачите, чи вас любитимуть задля вас самого ті люди, що тридцять років не бачили вас, що й ніколи не хотіли вас бачити! Хай ота ваша нібито сестра заступить мене! Ота святенниця неприторенна!

— Оце й усе, Флорочко? — спитав старий.— Та я не пущу сюди ні сестри, ні небожів. Присягаюся, що вперше чую про їхній приїзд, це все витіяла ота пані Ошон, стара богомолка...

Макс, як почув відповідь старого Руже, раптом увійшов і промовив владним тоном:

— Що тут таке?

— Любий Максе,— відказав старий, радий, що за нього заступиться цей вояка,— адже, як у них було домовлено з Флорою, він завжди ставав на бік Руже.— Присягаюся всім святим, що оце тільки-но почув таку новину. Я ніколи не писав сестрі; батько домігся від мене обіцянки не лишати їй нічого зі свого добра, краще віддати на церкву... Та я не прийму в себе ні Агати, ні її синів.

— Ваш батько недобре зробив, дорогий мій Жане Жаку, а пані ще гірш помиляється,— заперечив Макс.— Батько мав свої причини, але він помер, хай же й ненависть його помирає разом із ним... Сестра — це сестра, а небіж — це небіж. Ваш обов'язок перед собою — добре прийняти її. І перед нами також. Бо що скажуть в Ісудені?.. Грім побий! Про мене вже й так чого лиш не патякають, мені ще бракувало почути, що ми вас грабуємо, що ви в нас у неволі, що ми вас налаштували проти родичів, що ми чигаємо на вашу спадщину... Хай мене чорт візьме, коли я не втечу від другого наклепу. Досить із мене й одного. Нумо снідати!

Флора, що злагідніла, мов ясочка, допомогла Веді накрити стіл. Старий Руже, захоплений Максом, узяв його за руки, завів до віконної ніші й тихо сказав йому:

— Ох, Максе, якби я мав рідного сина, то й його б не любив так, як тебе. А Флора має рацію: ви обоє, тільки ви — моя родина... Ти маєш почуття честі, Максе, і те, що ти щойно сказав,— дуже добрі слова.

— Ви можете прийняти сестру й небожа як гостей, а намірів своїх не міняти,— перебив Макс.— Тоді ви не порушите батькової волі й не вразите наших городян.

— Голуб'яточка мої, годі вам! — гукнула їх Флора веселим тоном.— Рагу захолоне. Ось тобі крильце, опецьочку,— усміхнулась вона до Жана Жака.

По тих словах конячий вид старого позбувся трупного відтінку; на обвислих губах з'явилась усмішка опіофага, але він знов закашлявся, бо повернута ласка Баламутки так його схвилювала, як і неласка. Флора зірвала з пліч невелику кашемірову хустку й закутала нею шию старого, сказавши:

— І чого б ото так перейматись по-дурному якоюсь марницею! Ось маєш, старий дурнику, хай тобі тепленько буде, я ж її на серці нагріла.

— Яка ж бо вона добра! — сказав Руже Максові, коли Флора вийшла по чорну оксамитову шапочку, щоб прикрити старому парубкові лисину,

— І добра, й гарна,— відказав Макс.— Та й жвава, як усі, в кого від слова до діла близько.

Може, хтось засудить брутальність цієї сцени й знайде проблиски вдачі Баламутки, відбиті в тій правді, яку митець мав би лишити в затінку? Ну що ж, ця сценка, сто разів поновлена в жахливих варіаціях, у всій своїй грубій й страшній правдивості, скопійована з тих, що їх розігрують усі жінки на будь-якому щаблі суспільної драбини, коли якийсь інтерес спихає їх зі стежки послуху і коли їм щастить ухопити в руки владу. Як у великих політиків, у їхніх очах усі засоби виправдовують мету. Вся різниця між Флорою Бразьє й герцогинею, між герцогинею й найбагатшою буржуазкою, між буржуазкою й жінкою, найрозкішніше утримуваною, визначається тільки тим вихованням, яке вони здобули, та середовищем, у якому вони живуть. Закопилені губи світської дами — те саме, що грубощі Баламутки. На всіх рівнях дошкульні жарти, дотепні глузи, холодна зневага, нещирі скарги, вдавані сварки досягають того самого успіху, що й простонародні слова цієї ісуденської мадмуазель Еверард92.

Макс почав розповідати пригоду з Фаріо так весело, що насмішив Жана Жака. Веді та Куський, що ввійшли послухати, реготали позаду. Флора аж захлиналась від нестямного реготу. Після сніданку, поки Жан Жак читав газети, бо йому передплатили "Конституціоналіста" і "Пандору", Макс покликав Флору до своєї кімнати.

— Ти певна, що він, зробивши тебе спадкоємницею, не перемінив потім заповіту?

— Він не мав чим писати,— відповіла Флора.

— Міг надиктувати якомусь нотареві,— сказав Макс.— А коли ні, то треба подбати, щоб і не зробив. Отож приймімо тих Брідо якнайкраще, але треба якнайшвидше реалізувати всі іпотеки. Нашим нотарям нічого і нікого й не треба: вони на цьому підлатаються. Процент що день то зростає: ми збираємось воювати з Іспанією, визволити Фердінанда Сьомого від його кортесів93, а тому наступного року процент, можливо, перевершить номінал. Вигідне буде діло — вкласти сімсот п'ятдесят тисяч франків цього недоумка в державні облігації вісімдесят дев'ятого року! Спробуй тільки зробити це на своє ім'я. Тоді все буде врятоване!

— Чудова думка,— погодилася Флора.

— А коли ми матимемо п'ятдесят тисяч франків ренти з восьмисот дев'яноста тисяч франків, треба домогтися, щоб він віддав сто сорок тисяч у позичку на два роки. І ми через два роки матимемо сто тисяч франків у Парижі та дев'яносто тисяч тут, нічим не ризикуючи.

— Що б із нас було, якби не ти, мій любий Максе! — сказала Флора.

— Е! Завтра ввечері у Коньєтти, після того як побачу тих парижан, я знайду спосіб, як домогтися, щоб їх випхали й самі Ошони.

— Ну ти ж і розумний, янголе мій! Ти в мене просто золото.

Площа Сен-Жан розділяє на дві частини вулицю, що називається в горішній частині міста Велика Нарета, а в долішній Мала Нарета. У Беррі слово "нарета" означає те, що й генуезьке слово "саліта", тобто вулиця на крутому схилі. Справді, ця вулиця від площі Сен-Жан до Вілатської брами дуже крута. Дім старого Ошона стоїть саме навпроти будинку Жана Жака. Із вікон зали, де сиділа пані Ошон, часто можна було бачити, що робиться в старого Руже, та й навпаки — коли завіски були відхилені або двері розчинені. Дім пана Ошона був дуже схожий на оселю Руже — певно, їх будував той самий архітектор. Ошон, колись збирач податків у Селлі, що в Беррі, родом був ісуденець і повернувся туди, щоб одружитися з сестрою намісника, зальотного Лусто, помінявши посаду в Селлі на таку саму в Ісудені. В 1786 році вже відставний, він уникнув бур Революції, до засад якої він, правда, був цілком прихильний, як усі порядні люди, що підспівують переможцям. Репутація скнари була в Ошона цілком заслужена. Та чи не повторюємось ми, замість змалювати її? Одного з прикладів скнарості, що прославила пана Ошона, безперечно вистачить, щоб з'ясувати всю його вдачу.

Відколи вийшла заміж його дочка, вже покійна, він мусив запрошувати на обіди родину свого зятя Борніша. Зять, що мав успадкувати велике багатство, помер з жалю, зазнавши великих збитків і не допросившись допомоги в батька й матері. Старий Борніш був ще живий і радів, що пан Ошон узяв на себе опіку над онуком,— заради доччиного посагу, який можна було повернути таким чином. Того дня, коли підписували опікунську угоду, обидві родини зійшлися в залі — Ошони з одного боку, Борніші з другого, всі святечно вбрані. Саме коли молодий нотар Ерон поважно зачитував угоду, ввійшла куховарка попросити в господаря шворки обв'язати індика — важливий елемент обіду. Колишній збирач податків видобув з глибокої кишені редингота моточок шворки, що ним, певне, був уже перев'язаний якийсь пакунок, і віддав їй; та ще не дійшла куховарка до дверей, як він гукнув навздогін: "Гріто, потім віддаси мені!.." Гріта — це звичайна в Беррі здрібніла форма від Маргарити.