Баламутка - Сторінка 30

Самі розумієте, що відтоді вся родина Ошонів була в Ісудені об'єктом глузів.

З року в рік старий Ошон робився все дріб'язковіший, усе заклопотаніший, а йому ж було вже вісімдесят п'ять років! Він належав до того типу людей, що серед вулиці, під час жвавої розмови, можуть нахилитись, підібрати шпильку й зі словами: "От і подарунок для жінки!" — зашпилити її в рукав. Він любив нарікати на те, що тепер роблять дуже неміцне сукно, бо його редингот за десять років зовсім зносився. Високий, сухий, жовтолиций, маломовний, неохочий читати, невтомний, відданий церемоніалам, мов житель Сходу, він підтримував у своєму домі режим великої тверезості, видавцем видавав їжу й питво своїй родині, досить численній — вона складалася з дружини, уродженої Лусто, та трьох онуків — Барюка й Адольфіни, спадкоємців старого Борніша, і Франсуа Ошона.

Старший син його в 1813 році був узятий до так званої "Почесної гвардії" й загинув у бою під Ганау. Цей гаданий спадкоємець дуже рано одружився з вельми багатою жінкою, сподіваючись, що його не візьмуть до війська, але, передбачаючи свій кінець, розтратив увесь свій статок. Його дружина, що подалася вслід за французьким військом, 1814 року померла у Страсбурзі, зоставивши борги, яких старий Ошон не платив, відмагаючись від кредиторів старовинним юридичним принципом: "Жінки неправоздатні".

Єдиною прислугою в домі була вже шістдесятирічна Гріта.

Дім, хоч і дуже великий, мав у собі небагато меблів. Проте Жозефа й пані Брідо досить вигідно розмістили в двох кімнатах на другому поверсі. Старий Ошон аж пошкодував, що там іще збереглося двоє ліжок, двоє старих крісел із нефарбованого дерева, обтягнених шпалерною тканиною, та два горіхових столи, на яких поставили по глекові для води з голубими обідками в так званому стилі Гелара. Старий тримав у тих кімнатах на соломі врожай із садка: яблука, зимові груші, дерен та айву; там розкошували пацюки та миші, тож обидві пропахли садовиною і мишами. Пані Ошон наказала все прибрати; повідклеювані шпалери попідклеювали облатками для конвертів, а на вікна повісили фіраночки, які вона сама викроїла зі старих чохлів. Чоловік не погодився купити килимки, і вона віддала "маленькій Агаті" — вже сорокасемирічній жінці — свою простілку під ноги, приказуючи: "Бідолашечка моя маленька!" Пані Ошон позичила два нічні столики у Борніша, а в шпалерника, Коньєттиного сусіда, взяла напрокат два старі комоди з мідними ручками. У неї збереглися два свічники, які власноручно виточив колись із коштовного дерева її рідний батько, схиблений на токарстві. Серед багатих людей у 1770-1780 роках уважалося добрим тоном навчатись якогось ремесла, і пан Лусто-батько, колись головний податковий інспектор, став токарем, як Людовік XVI — слюсарем. Ці свічники були оздоблені кільцями з трояндового, персикового та абрикосового кореня. Пані Ошон зважилась ризикнути цими дорогоцінними реліквіями! Ці готування й така жертва ще подвоїли похмурість пана Ошона, який досі не вірив, що Брідо приїдуть.

Вранці того дня, прикрашеного витівкою зі старим Фаріо, пані Ошон після сніданку сказала чоловікові:

— Сподіваюсь, Ошоне, що ви як годиться приймете пані Брідо, мою хрещеницю,— Потім, упевнившись, що онуки пішли з дому, додала: — Я хазяйка свого добра, і не примушуйте мене в заповіті відшкодовувати Агаті неласкаву зустріч.

— Невже ви, люба моя, гадаєте,— лагідно відповів пан Ошон,— що я в своїх літах не тямлю порядності й чемності?..

— Ви добре розумієте, що я хочу сказати, старий скнаро. Будьте люб'язні з нашими гостями й не забувайте, як я люблю Агату.

— Ви любили й Максанса Жіле, а він тепер хоче проглинути спадщину вашої любої Агати!.. Відігріли гадюку на своїх грудях: та, врешті, гроші Руже так чи так мають дістатись комусь із Лусто.

Після такого натяку на гадані обставини народження Агати й Макса Ошон хотів був вийти, але стара пані Ошон, жінка ще пряма, суха, в круглому чепчику, з напудрованим обличчям, у спідниці з сизої тафти, в кофті з вузькими рукавами, в капцях без задників, поклала табакерку на столик і сказала:

— Ну чи ж годиться такому розумному чоловікові, як ви, пане Ошон, переповідати ці нісенітниці, що, на жаль, коштували душевного спокою моїй сердешній подрузі й батьківської спадщини моїй бідній хрещениці? Макс Жіле зовсім не син мого брата, і я свого часу радила братові не марнувати на нього грошей. І ви не гірш за мене знаєте, що пані Руже була втілена чеснота...

— А дочка її гідна матері, бо мені вона здається такою самою дурепою. Позбувшись усього майна, вона виховала своїх дітей так добре, що один сидить у тюрмі й чекає кримінального процесу в палаті перів за змову в дусі Бертона94. Ну, а другий у ще гіршому становищі, бо він художник!.. Коли ваші протеже зоставатимуться тут, аж поки не видеруть того йолопа Руже з пазурів Баламутки та Жіле, то ми з ними з'їмо не один корець солі.

— Годі, пане Ошон, побажайте їм, щоб вони його видерли живого чи мертвого.

Пан Ошон узяв капелюха, ціпок з голівкою зі слонової кістки й вийшов, приголомшений цими грізними словами, бо не сподівався від дружини такої рішучості. А пані Ошон узяла молитовника, щоб прочитати розпорядок меси, бо похилий вік не дозволяв їй щодня ходити до церкви: їй нелегко було робити це й по неділях та святах. Отримавши від Агати відповідь, вона почала додавати до постійних своїх молитов іще молитву про те, щоб Бог допоміг розкрити очі Жанові Жакові Руже, благословив Агату й дав успіх у ділі, на яке вона її штовхнула. Потай від двох онуків, яких вона називала "шибениками", вона через онуку, Адольфіну Борніш, попросила священика правити в церкві меси за той успіх протягом дев'яти днів.

Адольфіна, тоді вісімнадцятирічна, вже сім років разом з бабусею порядкувала в цьому холодному домі з педантичними, розміреними звичаями; тепер вона тим охочіше ходила на ті дев'ятини, що хотіла навіяти якесь почуття Жозефові Брідо — отому художникові, не визнаному паном Ошоном. Вона жваво цікавилась ним через ті жахливі якості, що їх приписував молодому парижанинові її дідусь.

Старі, мудрі люди, перші уми міста, батьки родин, звичайно, схвалювали вчинки пані Ошон; їхні голоси на захист її хрещениці та Агатиних синів були в згоді з таємним осудом, що його давно вже викликала в них поведінка Максанса Жіле. Отож новина, що мають приїхати сестра й небіж старого Руже, поділила Ісуден на дві партії: партію старих багатих буржуа, що мусила спостерігати події та судити їх, не маючи змоги вплинути, і партію "лицарів неробства", прихильників Макса, які, на жаль, були здатні наробити багато капостей прибулим парижанам.

Того ж таки дня Агата й Жозеф о третій годині вийшли з диліжанса на площі Вбогих, коло поштової контори. Пані Брідо, хоча й утомлена, відчула себе помолоділою, коли побачила рідне місто, де на кожному кроці натрапляла на пам'ятні змолоду речі. Місто Ісуден так чекало парижан, що звістка про їхнє прибуття за десять хвилин розійшлася по всіх кутках.

Пані Ошон вийшла до брами зустріти хрещеницю й поцілувала її, як рідну дочку. Пройшовши за сімдесят два роки життєвий шлях, воднораз і бідний на події, і одноманітний, на якому, оглядаючись, вона рахувала могили трьох своїх дітей, що всі померли нещасливими, вона витворила в собі якесь штучне материнство для молодої жінки і, як сама казала, таїла його за пазухою шістнадцять років. У провінційній глушині вона плекала цю давню приязнь, це дитинство і спогади про нього, немовби Агата була при ній; тому вона так ревно переймалась інтересами родини Брідо. Агату урочисто введено до зали, де сповнений гідності пан Ошон лишався холодним, мов крижина.

— А це пан Ошон, як він тобі видається? — спитала в неї хрещена мати.

— Анітрохи не змінився! — вигукнула парижанка.

— О, зразу видно, що ви з Парижа, вмієте говорити компліменти,— промовив старий.

Агаті представили юного Барюка Борніша — високого двадцятидвохрічного молодика,— і двадцятичотирирічного Франсуа Ошона, і юну Адольфіну, що зашарілась, не знаючи, куди подіти руки, а надто очі; бо вона не наважувалася глянути на Жозефа Брідо, що на нього цікаво дивились обидва юнаки і старий Ошон, але дивились по-різному. Скнара казав собі: "Він вийшов з лікарні, мабуть, голоднющий тепер!" А молоді — "От лобуряка! А голова яка! Цей завдасть нам мороки!"

— А це мій син-художник, мій славний Жозеф! — нарешті сказала Агата, показуючи на нього.

У слові "славний" відчувалося зусилля, яке розкривало, що на серці в Агати: адже вона думала про Люксембурзьку в'язницю.

— У нього недужий вигляд! — вигукнула пані Ошон.— Він не схожий на тебе...

— Так, пані,— підтвердив Жозеф із наївною прямотою митця,— я схожий на батька, і то не вродою!

Пані Ошон стисла Агатину руку, за яку трималась, і глянула на хрещеницю. Цей рух, цей погляд ніби промовляли: "Ох дитино моя, розумію добре, що ти дужче жалієш отого негідника Філіппа".

— Я ніколи не бачила твого батька, любий мій,— промовила вона вголос,— але тобі досить бути сином своєї матері, щоб я тебе любила... До того ж ти маєш талант, як писала мені покійна пані Деквен, єдина з вас, що сповіщала мене про вас останнім часом.

— Ну, про талант говорити рано,— відказав художник,— але з часом, маючи терпіння, я, може, допрацююсь до слави й багатства відразу.

— Малюванням? — зауважив пан Ошон з глибокою іронією.

— Ходім, Адольфіно,— сказала пані Ошон,— треба подбати про обід.

— Мамо, я піду повношу валізи, їх там привезли,— мовив Жозеф.

— Франсуа, покажи панові Брідо кімнати,— звеліла пані Ошон онукові.

Обід мали подавати о четвертій, а було ще тільки пів на четверту, тому Барюк пішов до міста розповісти там про гостей, змалювати Агатине вбрання, а надто Жозефа, чиє хворобливе, зморене обличчя в його змалюванні достоту нагадувало загальні уявлення про розбійника. Того дня в усіх оселях тільки й мови було, що про Жозефа.

— Мабуть, дочка старого Руже під час вагітності подивилась на мавпу,— казали люди,— бо її син скидається на макаку.

— В нього обличчя розбійника, а очі василіска.

— Кажуть, що він дуже чудний на погляд, аж страшний.

— Та вони, ті паризькі художники, всі такі.

— Злі, мов руді віслюки, а шкодливі, як мавпи.

— Така вже натура.

— Я щойно бачив пана Босьє, то він каже, що не хотів би спіткати його вночі десь у лісі.