Баламутка - Сторінка 33

А ви, добродію,— додала вона, глянувши на художника,— йдіть на той обід. Та якщо...

Чоловіків погляд змусив стару жінку замовкнути. Побачивши, яку щиру приязнь почуває його дружина до Агати, старий Ошон злякався, щоб вона не відписала хрещениці якоїсь суми, коли зі спадщини Руже не вдасться відвоювати нічого. Цей скнара, хоч був на п'ятнадцять років старший за дружину, сподівався стати її спадкоємцем і єдиним власником усього добра. Ця надія стала в нього манією. Та й пані Ошон добре вгадала, як домогтись від чоловіка деяких поступок, коли погрозила скласти заповіт. І пан Ошон став на бік гостей. Звісно, йшлося про величезну спадщину, і з почуття справедливості він волів побачити її в руках законних спадкоємців, ніж загарбаною чужими людьми, не гідними шани. Та й гості поїдуть тим швидше, чим швидше розв'яжеться справа. Відколи боротьба між загарбниками спадщини і законними спадкоємцями, на задум пані Ошон, справді почалась, розум пана Ошона, приспаний провінційним життям, прокинувся. Пані Ошон була досить приємно здивована, коли того ж ранку зрозуміла з кількох прихильних слів старого Ошона до її хрещениці, що Брідо здобули такого тямущого й кмітливого оборонця.

Під полудень спільними зусиллями пана й пані Ошон, Агати й Жозефа, досить-таки здивованих тим, що двоє старих аж надто ретельно добирають слова, була укладена така відповідь, призначена виключно для Флори й Максанса:

"Любий брате!

Я цілих тридцять років не приїздила сюди й не підтримувала ніякого зв'язку з ким слід би, навіть з Вами, не тільки через ті дивні й хибні думки, які були в нашого батька щодо мене, а ще й через свої злигодні в Парижі, як і через щасливі дні; бо Господь дав мені щастя в подружжі, та не дав у материнстві. Ви, звичайно, знаєте, що моєму синові, Вашому небожеві Філіппові, за його відданість імператорові загрожує тяжке звинувачення. І не будете здивовані, почувши, що Ваша сестра мусила задля шматка хліба зайняти скромну посаду в лотерейному бюро і тепер приїхала шукати розради й допомоги в людей, близьких їй від народження. Фах, обраний тим з моїх синів, котрий приїхав зі мною, вимагає дуже багато хисту, дуже багато жертв, дуже багато праці, перше ніж дасть результати. Слава там приходить раніш за багатство. Чи треба Вам казати, що, коли Жозеф прославить наш рід, він буде ще бідний? Ваша сестра, любий мій Жане Жаку, мовчки витримала б наслідки батькової несправедливості, але матері Ви пробачте, коли вона нагадає Вам, що Ви маєте двох небожів, і один з них передавав імператорові накази в бою під Монтеро, був у імператорській гвардії під Ватерлоо, а тепер сидить у в'язниці; а другого з тринадцяти років покликання спровадило на важкий, але славний життєвий шлях. Від щирого серця дякую Вам, брате, за Ваш лист — і за себе, й за Жозефа, що, звичайно, приймає Ваше запрошення. Хвороба виправдовує все, любий Жане Жаку, і я сама прийду побачитися з Вами. Сестра завжди любитиме брата, хоч би яке життя він собі обрав. Ніжно цілую Вас.

Агата Руже"

— Ну, діло зроблено. Коли підете до нього,— сказав пан Ошон парижанці,— то зможете говорити тільки про його небожів.

Гріта понесла листа, а повернувшись через десять хвилин, розповіла хазяям, як то водиться в провінції, про все, що дізналась чи побачила.

— Пані,— сказала вона,— з учорашнього вечора там у всьому домі опоряджають усе, що занехаяла пані...

— Яка це пані? — перепитав пан Ошон.

— Та це ж у них так називають Баламутку,— пояснила Гріта.— Вона ж занехаяла вітальню і все круг пана Руже, просто жаль брав; але від учора дім знову робиться такий, як був до пана Максанса. Все аж блищить. Веді розказала мені, що Куський о п'ятій годині ранку сів на коня й повернувсь о дев'ятій, привіз усякий припас. Обід буде якнайкращий, наче для Буржського архієпископа. Ставлять малі каструльки у великі, в кухні геть усе заставлено. "Я хочу пригостити небожа!" — каже той бідаха й за все допитується, що і як! Видно, Руже страшенно сподобавсь лист. Пані сама вийшла сказати мені про це... Ох, а як вона вичепурилась! Як вичепурилась! Я зроду не бачила такої розкоші. У вухах сережки з діамантами, кожен діамант коштує тисячу екю, сказала мені Веді, а мережива, а персні на пальцях, а браслети, чистий скарб, а сукня шовкова, наче до вінця! А тоді сказала мені: "Пан Руже щасливий, що його сестра така ґречна, і я сподіваюся, що вона дозволить нам пригостити її як вона того варта. Ми сподіваємося, що вона добре думатиме про нас, коли дізнається, як ми прийняли її сина... Панові Руже нетерпиться побачити небожа". А на ногах у пані чорні атласні черевички, а панчохи... Ні, чудо, та й годі! Наче квітки з шовку, і в дірочках усі, наче з мережива, аж видно рожеве тіло крізь них. А фартушок такий маленький та гарненький, Веді мені сказала, що він коштує дві наших річних платні...

— Що ж, треба збиратись,— усміхнувся художник.

— Ну, а ти що думаєш, пане Ошон? — спитала стара жінка, коли Гріта вийшла.

Пані Ошон кивнула хрещениці на свого чоловіка, що сидів у глибокій задумі, зіпершись ліктем на бильце крісла й обхопивши голову руками.

— Нелегке вам дісталося завдання! — сказав старий.— Із вашими ідеями, юначе,— додав він, глянувши на Жозефа,— ви не матимете сили боротися проти такого битого шахрая, як Максанс Жіле. Хоч би що я вам радив, ви наробите дурниць; та принаймні розкажіть мені ввечері про все, що ви там бачили, чули й робили. Ну, йдіть! Хай вам Бог поможе. Намагайтесь опинитися з дядьком на самоті. Та коли, попри всі ваші хитрощі, вам не вдасться так зробити, і це вже проллє деяке світло на їхні плани; а коли ви хоч на хвилину лишитеся з ним віч-на-віч, щоб ніхто вас не чув, тоді... о, треба розкрити йому очі на його тяжке становище й домогтися чогось для матері...

О четвертій годині Жозеф перейшов простір, що розділяв оселі Ошонів і Руже,— щось ніби алею з хирлявих лип дві сотні футів завдовшки, а завширшки як Велика Нарета. Коли небіж увійшов, Куський, у начищених чоботях, штанях із чорного сукна, білій камізельці й чорному фраку пішов попереду доповісти. Стіл у вітальні був уже накритий, і Жозеф, що легко впізнав дядька, рушив просто до нього, обняв його й привітався з Флорою та Максом.

— Ми ще ні разу в житті не бачились, любий дядечку, весело сказав художник,— та краще пізно, ніж ніколи.

— Я радий вам, друже мій,— відказав старий, тупо дивлячись на небожа.

— Пані,— по-художницькому захоплено звернувся Жозеф до Флори,— я сьогодні вранці позаздрив дядечкові, що він може милуватись вами щодня.

— Гарна, правда? — сказав старий, і його тьмяні очі аж заблищали.

— Така гарна, що може бути моделлю для художника.

— Небоже,— сказав старий Руже, бо Флора штовхнула його ліктем,— це пан Максанс Жіле, він служив імператорові, як і твій брат, в імператорській гвардії.

Жозеф підвівся й уклонився.

— Ваш брат, здається, був у драгунах, а я топтав землю своїми ногами,— сказав Максанс.

— Верхи чи пішки,— докинула Флора,— обидва важили життям.

Жозеф і Макс розглядали один одного. Макс був убраний так, як тоді вбирались усі молоді чепуруни, бо замовляв одяг у Парижі. Штани з блакитного сукна, спадаючи широкими складками, не ховали його гарних ніг, хоча з-під холош видніли тільки носки чобіт і остроги. Стан був обтягнений білим жилетом з фігурними позолоченими ґудзиками, позаду стягненим шнурком, ніби поясом. Цей застебнутий аж під шию жилет гарно облягав широкі груди, а чорний атласний комір змушував держати голову високо, як то роблять військові. Фрак на ньому був чорний, короткий, гарно пошитий. З кишені жилета звисав гарненький золотий ланцюжок від плаского годинника. Макс бавився ключиком від годинника, недавнім винаходом Бреге, який називали "цвіркунчиком".

"Гарний хлопець,— подумав Жозеф, оком художника оцінивши жваве обличчя, рішучу міну й розумні сірі очі, що їх Макс успадкував від батька-дворянина.— Мій дядечко, певне, страшенний нудьгар, і ця красуня шукає відшкодування, тож вони й живуть утрьох. Хіба не видно!"

В цю хвилину ввійшли Барюк і Франсуа.

— Ви ще не ходили дивитись на ісуденську вежу? — спитала Флора в Жозефа.— Коли хочете прогулятися трохи перед обідом, бо його подадуть аж через годину, то ми вам покажемо найбільшу дивовижу нашого міста.

— Залюбки! — відповів художник, не вбачаючи в цьому нічого негожого.

Поки Флора ходила по капелюшок, рукавички та кашемірову шаль, Жозеф раптом схопився, побачивши картини: його наче якийсь чарівник торкнув своєю паличкою.

— О! У вас є картини, дядечку? — спитав він, розглядаючи ту, котра вразила його.

— Так,— відповів старий.— Зосталися від Деквенів: вони під час революції скуповували добро з молитовних домів та церков по всьому Беррі.

Жозеф уже не слухав, він захоплювався кожною картиною й раз по раз вигукував:

— Чудово! О! Оце-то полотно! Це не жарти! Що далі то краще, як у Ніколе96...

— Є ще сім чи вісім дуже великих на горищі, їх зберегли задля рам,— докинув Жіле.

— Ходім подивимось! — гукнув художник, і Максанс повів його на горище.

Жозеф повернувся в захваті. Макс щось шепнув на вухо Баламутці, і та відвела Руже до вікна; Жозеф почув, як вона сказала старому неголосно, але так, щоб почув і він:

— Ваш небіж художник, ці картини вам непотрібні, тож будьте до нього ласкаві, подаруйте їх йому.

— Здається...— сказав старий, що, зіпершись на руку Флори, підійшов туди, де його небіж у захваті стояв перед полотном Альбано,— здається, ти художник...

— Та ні, я ще тільки мазюкало,— відказав Жозеф.

— А що це таке? — спитала Флора.

— Початківець,— пояснив Жозеф.

— Ну що ж,— сказав Жан Жак,— коли ці картини можуть придатись тобі в твоєму фаху, я їх тобі дарую... Тільки без рам. Бач, рами позолочені, та й гарні вони. Я туди повставляю...

— Авжеж! — вигукнув зраділий Жозеф.— Ви туди повставляєте копії, що я зроблю для вас — такі самі завбільшки...

— Але ж це забере у вас багато часу, та й полотно, і фарби,— сказала Флора.— Витратитесь... Слухайте, дядечку Руже, заплатіть небожеві по сто франків за копію. У вас двадцять сім картин... Ще й на горищі, здається, одинадцять, дуже великих, за них можна заплатити по двісті!.. За все разом вийде чотири тисячі франків. Так, ваш дядько може заплатити вам за копії чотири тисячі франків, бо рами лишає собі.