Без догмата - Сторінка 47

Ми підійшли до вікон, щоб подивитись, як майбутнього переможця виводитимуть зі стайні, бо саме наближався час, коли він мав вирушати на Мокотівське Поле і там, тупцяючи на місці, чекати своєї черги. І от через кілька хвилин ми побачили, як два конюхи вивели його на подвір'я, але наші очі не дуже могли намилуватись його красою, бо він був наче зашитий у попону. Тільки крізь прорізи видніли його великі лагідні очі та стрункі ноги, що здавалися вилитими зi сталі. За ним крокував Уеб, а позаду — наш доморослий, малий англієць Джек Гуз, вбраний у новий сурдут поверх куртки і в жокейських чоботях. На дорогу я гукнув йому крізь відчинене вікно:

— Тримайся там, Кубо!

Він зняв шапку й, показуючи на Нотибоя, весело відповів чистісіньким, зовсім не лондонським, а бужанським діалектом:

— Вони, ясновельможний графе, побачать тільки його ваді

Снідали ми поспіхом, однак тітка знайшла досить часу, щоб, п'ючи каву, прочитати, що пишуть газети про перевезення батькових колекцій до Варшави. Аж дивно, які жінки вразливі до будь-якої похвали в пресі на адресу близьких їм чоловіків. Тітка вся розквітла від радості, вона була просто незрівнянною, коли, щохвилини відриваючись від читання, поглядала крізь окуляри на мене з обожнюванням, а на Анельку — допитливо, і час від часу повторювала безапеляційним тоном:

— Нічого не перебільшили! Ти завжди був такий!

Я дякував богові, що при цьому не було якогось чоловіка-скептика; тоді в мене справді був би дурний вигляд.

Настав час дамам перевдягатись. Виходячи з кімнати, тітка вдавано байдуже сказала:

— Нам треба поспішити, бо я пообіцяла молодій Завіловській, що візьму її на скачки; вона мала їхати з батьком, але в нього кілька днів тому був напад подагри.

Вона вийшла, а ми з Анелькою перезирнулись; вона хитро посміхнулась кутиками губів, а я промовив:

— Анелю, нове сватання!

Вона приклала палець до губів, ніби застерігаючи мене, щоб я не говорив голосно, і зникла в своїй кімнаті, та через хвилину її гарненька голівка вистромилася в прочинені двері…

— Я згадала, що ти не запросив панни Гільст!

— Так, не запросив.

— Чому?

— Бо я люблю зустрічатися з нею наодинці,— відповів я, сміючись.

— Ні, справді, чому ти її не запросив?

— Якщо хочеш, то можу ще запросити.

— Як ти хочеш, — кинула вона, знову ховаючись за дверима.

Однак я волів не запрошувати панни Гільст.

Через годину ми вже в'їздили в Бельведерські алеї. Анелька була в кремовій сукні, прикрашеній мереживом. Я так навчився говорити їй усе очима, що вона легко прочитала в них моє захоплення; я вгадав це по її порожевілому, зніяковілому личку. Дорогою ми зупинились перед віллою Завіловських, ледве я встиг подзвонити, як двері розчинились, і панна Гелена, вбрана в сіро-сріблясту сукню, стала переді мною, а точніше, велично пройшла мимо, ледь кивнувши мені головою. Її не можна назвати гарною: блондинка, з холодними блідо-голубими очима, похмурим обличчям, дуже манірна. Її вважають зразком вихованості, я охоче погодився б із цим, якби добрим вихованням називали манірність. Ставлення її до мене таке ж холодне, як і її очі, навіть занадто холодне, щоб могло бути щирим. Це просто метод, яким вона розраховує дражнити моє самолюбство, і метод нерозумний, бо він мене не підохочує, а викликає нудьгу. Тому я приділяю панні Завіловській лише стільки уваги, скільки цього вимагає звичайна ввічливість.

Сьогодні я, правда, займався нею трохи більше, вона мала відіграти для мене роль громовідводу, тобто привертати до себе увагу цікавих і розсіювати підозри, що могли б виникнути в них, якби вони побачили поруч зі мною в моєму екіпажі Анельку. Незабаром рушили далі, але їхали повільно, — день був чудовий, і багато людей їхало на скачки, екіпажам не видно було кінця й краю. Перед нами й позаду нас я бачив море парасольок, це було гарне видовище, — їхні барви яскраво вигравали на сонці, а під ними в різноколірнім затінку видніли жіночі голівки з ніжними, витонченими рисами. Було відносно багато вродливих жінок, але їм не вистачає темпераменту; я не помічав його навіть у дам із фінансової аристократії, які скоріше тільки вдають, що він у них є. Але відкриті екіпажі, подекуди оригінальна упряж, переважно світлі жіночі туалети, що мінились на тлі зелені дерев, — все це скупчення святково вбраних людей і породистих коней надавало процесії дуже вишуканого, не позбавленого мальовничості вигляду. Я був радий, що рух і товкотнеча навколо приємні для Анельки, розважають її. Відповідаючи на мої зауваження, вона вдячно поглядала на мене, наче це я влаштував для неї таку розвагу. Сидячи навпроти, я міг вільно па неї дивитись, хоч частіше звертався до панни Завіловської, від якої віяло холодом, як від графина з крижаною водою, і яка почала вже просто забавляти мене, — здавалося, що коли вона відповідав на мої запитання й терпить моє товариство, то робить це тільки через добре виховання і світську ввічливість. Я навмисне став ще люб'язнішим з нею, але з відтінком добродушного гумору, це врешті почало її дратувати. Та ось ми доїхали до Мокотівських Полів. Для тітчиного екіпажа було залишене постійне місце біля трибуни, — і враз нас оточили знайомі з білетами на капелюхах, щоб привітати тітку й висловити захоплення чудовою, багатообіцяючою статурою Нотибоя. Один дуже відомий кіннозаводчик сказав їй, що кінь чудовий, може, тільки не досить тренований, проте вночі йшов дощ, і грунт м'який, отже такий сильний рисак, як Нотибой, має всі шанси перемогти. Мені здалося, що він сказав це іронічно, і я трохи занепокоївся, — поразка Нотибоя зіпсувала б весь день тітці, а отже й мені, бо її поганий настрій зіпсував би нам розвагу. Я пройшов уздовж ряду екіпажів, оглядаючи на ходу поле й видивляючись знайомих. Людей було повно, трибуни здавались однією суцільною темною масою, серед якої виділялись яскравими плямами жіночі сукні. Вся арена була оточена широким кільцем глядачів. Міський вал теж чорнів від юрм. По обидва боки трибун, наче два крила, тяглися два безконечні ряди екіпажів, кожен з них скидався на кошик з квітами.

Кроків за сто від трибун я побачив у колясці задерикуватий носик і рожеве личко Снятинської. Коли я підійшов привітатись, вона сказала мені, що її чоловік пішов розшукувати панну Гільст, і, не переводячи подиху, засипала мене запитаннями: як здоров'я тітки й пані Целіни?

Чи є Анелька на скачках? Як вона з матір'ю може поїхати до Гаштейна, якщо пані Целіна не підводиться з ліжка? Чи виграє Нотибой? А що буде, коли він програє? Скільки гостей буде в мене на обіді? Поки я стояв біля коляски й слухав її, то помітив, що в неї надзвичайно добрий вираз очей і дуже гарненька ніжка; а щоб відповісти на всі її запитання разом, так, як вони й були задані, мені були б потрібні — як каже шекспірівська Розаліна — уста Гаргантюа. Тому, відповівши п'яте через десяте й попросивши, щоб вона з чоловіком після скачок їхала просто до мене, я теж пішов слідом за Снятинським шукати Клару, вважаючи, що мені треба хоча б підійти до її екіпажа. Виявилося, що він стоїть недалеко від тітчиного. Клара скидалась на горбочок, вкритий квітками геліотропа. Її оточили артисти й меломани, вона весело розмовляла з ними. Побачивши мене, злегка нахмурилась і привіталася зі мною трохи холодно, але я розумів, що досить якогось мого теплого, дружнього слова, щоб ця холодність змінилася щирою сердечністю. Однак я залишився дуже стриманим і після п'ятнадцятихвилинної ввічливої, церемонної розмови пішов далі, перемовився на ходу кількома словами з іншими знайомими й повернувся до нашого екіпажу, бо за цей час скінчилися два перших змагання й настала черга Нотибоя.

Я глянув на тітку: в неї був урочистий вираз обличчя; але помітно було, що вона докладає зусиль, щоб зберігати холоднокровність. Зате Анелька була занепокоєна. Ми довгенько чекали, поки вивели коней, їх чомусь зважували довше, ніж звичайно. Тим часом прибіг Снятинський, вже здалека вимахуючи довгими руками й показуючи нам білети, куплені на тоталізаторі.

— Я поставив мільйони на Нотибоя! — вигукнув він. — Якщо він мене підведе, я вимагатиму закладну на Плошів.

— Сподіваюсь, — поважно почала тітка, — що ви…

Але вона не закінчила: в цю хвилину над темною масою людей, що стовпились біля трибуни, замайоріли різнобарвні жокейські куртки. Коней виводили на бігову доріжку. Деякі з них, опинившись на волі, відразу ж чвалом мчали до того місця, звідки починалися скачки; інші йшли повільним, спокійним кроком. Після старту наїзники проїхали чвалом мимо нас щільною групою, не дуже швидко, тому що мав бути ще другий забіг і треба було берегти коней. Та вже на другому повороті ряд розтягнувся ланцюгом. Здавалося, ніби вітер розвіяв по дорозі купку квіткових пелюсток. Попереду мчав жокей у білому вбранні, за ним — у голубому з червоними рукавами і в червоній шапочці, далі мчали двоє поряд, один весь у червоному, другий — в червоно-жовтому, а наш оранжевий Куба займав передостаннє місце, маючи позаду себе жокея в білому з синім. Однак такий порядок утримувався недовго. Коли коні досягли протилежної межі круга, в екіпажах зчинилась метушня; найбільш цікаві жінки ставали на сидіння, щоб не пропустити жодного епізоду скачок; за їхнім прикладом це ж саме вчинила й тітка, яка вже не могла більше всидіти на місці.

Анелька поступилася своїм місцем панні Завіловській, яка після недовгих церемоній стала поруч із тіткою, а я поставив Анельку на передньому сидінні, і тому, що вона не мала на що опертись, я став поряд з нею й підтримував її за руку. Признаюсь, у ці хвилини я менше думав про скачки, ніж про те, що ця ніжна, дорога рука лежить у моїй і не виривається. Тітчина спина трохи затуляла мені видовище, але, звівшись навшпиньки, я окинув поглядом усе поле і жокеїв, які вже досягали повороту по той бік поля. Здалеку вони були схожі на якихось світлих жуків, що летіли в повітрі. З такої відстані біг здавався повільним, і в рухах передніх та задніх кінських ніг було щось механічне. Все ж цей різноколірний ланцюг, який, здавалося, рухався повільно, швидко залишав позаду себе простір. Жокеї знову помінялись місцями. Попереду весь час ішов білий жокей, за ним — червоний, а третє місце тепер займав наш Куба.